Точка Обману, стр. 75

— Саме так, — підтвердив Толланд. — Королівського краба з Аляски можна було б неправильно класифікувати як найбільшого на планеті павука, якби не було викопних свідчень, які суперечать такому твердженню.

Збудження Рейчел змінилося на тривогу.

— Добре, Майку, але тепер, виключивши тезу про метеорит, скажи: чи можливо, що скам’янілості, які ми бачили на льодовику Мілна, могли з’явитися з океану? Я маю на увазі: із земного океану?

Толланд помітив пильний погляд Рейчел і зрозумів справжній зміст її запитання.

— Гіпотетично — так, могли. На дні океану існують гірські системи, яким по двісті мільйонів років. Стільки ж, скільки і цим скам’янілостям. І теоретично океан може містити живі форми, подібні до цих.

— Не смішіть мене! — пирхнув Коркі. — Не можу повірити у те, що чую. Виключити тезу про метеорит? Але ж це неспростовно! Навіть якби дно океану мало однаковий із метеоритом вік, то все одно донні породи не мають кори плавлення, хондр та аномального вмісту нікелю. Ви хапаєтеся за соломинку.

Толланд знав, що Коркі має рацію. Та все ж, уявивши істот, що залишили ці відбитки, морськими жителями, він позбувся побожного захвату і страху перед ними. Тепер вони здавалися ледь не давніми знайомими.

— Майку, — запитала Рейчел, — чому ніхто з фахівців НАСА навіть не припустив, що відбитки могли залишити морські істоти? Нехай навіть в океані на іншій планеті?

— З двох причин. Пелагічні скам’янілі організми з океанського дна мають безліч видів. Усе, що існує в мільйонах кубічних футів океанської води, урешті-решт помирає й опускається на дно. А це означає, що дно перетворюється на могилу істот, що мешкають на різних глибинах, при різному тиску і температурі. Але камінь з льодовика Мілна містить скам’янілості одного-єдиного виду. І це більше схоже на те, що можна знайти в пустелі. Наприклад, на скупчення аналогічних істот, похованих піщаною бурею.

Рейчел кивнула, погоджуючись.

— Ну а друга причина?

Толланд знизав плечима.

— Інстинкт, інтуїція. Учені завжди вважали, що космос, якби він був заселений, був би заселений комахами. А за даними спостережень за космічним простором, там значно більше піску і каміння, аніж води.

Рейчел задумливо замовкла.

— Хоча... — додав Толланд. Тепер Рейчел змусила і його замислитися. — Існують глибинні океанічні зони, які океанологи називають мертвими. Ми їх ще недостатньо вивчили, але там майже немає істот. Лише декілька видів донних тварин, що живляться падлом. Проте з цієї точки зору існування скупчення скам’янілостей одного морського виду виключати теж не можна.

— Агов! — нагадав про себе Коркі. — А про кору плавлення ви забули? Про середній вміст нікелю? Про хондри?

Толланд нічого не відповів.

— Щодо вмісту нікелю... — Рейчел обернулася до Коркі. — Поясни мені ще раз. Здається, ти казав, що вміст нікелю в земних каменях або дуже низький, або дуже високий, а в метеоритах він перебуває в певних середніх межах?

Коркі кивнув:

— Саме так.

— А вміст нікелю в цьому зразку потрапляє саме в очікуваний діапазон значень?

— Так, дуже близько до них.

Рейчел здивовано завмерла.

— Стривай. Близько? Що ти маєш на увазі?

На обличчі Коркі з’явився роздратований вираз.

— Я вже пояснював, що мінералогічна будова метеоритів різна. Коли вчені знаходять нові зразки, ми оновлюємо наші дані стосовно того, що можемо вважати середнім співвідношенням елементів у метеориті.

Рейчел розгублено підняла зразок.

— Отже, цей метеорит примусив вас переглянути дані про середній вміст нікелю? А інакше його відсоток виходив за встановлені межі?

— Трішки, — невдоволено відповів Коркі.

— А чому ніхто про це нічого не сказав?

— Це не має значення. Астрофізика — динамічна наука, яка постійно накопичує дані.

— І навіть під час принципово важливого дослідження?

— Послухай, — важко зітхнувши, вимовив Коркі, — запевняю тебе, що вміст нікелю в цьому зразку є набагато ближчим до рівня метеоритів, аніж до рівня земних каменів.

Рейчел поглянула на Толланда:

— Ти знав про це?

Толланд неохоче кивнув.

— Тоді це не здавалося настільки суттєвим. Мені сказали, що у зразках уміст нікелю трохи вищий, аніж в інших метеоритах, і що фахівці НАСА на це не зважають.

— І недарма! — вигукнув Коркі. — Мінералогічний доказ полягає не в тому, що вміст нікелю перебуває на рівні метеорита, а в тому, що він зовсім не такий, як на Землі.

Рейчел похитала головою.

— Вибач, у моїй професії така логіка вважається хибною, оскільки призводить до загибелі людей. Сказати, що камінь не схожий на земний, ще не означає довести, що він є метеоритом. Це свідчить лише про те, що він однозначно не схожий на земний.

— А яка, в біса, різниця?

— Жодної, — погодилася Рейчел, — якщо ти особисто перевернув кожен камінь на Землі.

Коркі трохи помовчав.

— Ну гаразд, — нарешті мовив він, — забудьмо про вміст нікелю, якщо він тебе так нервує. Бо ми й досі маємо кору плавлення та хондри.

— Та отож, — напрочуд спокійно відповіла Рейчел. — Два з трьох — не так уже й погано.

83

Споруду, в якій розташована штаб-квартира НАСА, — гігантський скляний трикутник на Е-стрит, 300 у Вашингтоні, округ Колумбія, — оповиває павутиння з понад двохсот миль кабелів; у ній містяться тисячі тонн комп’ютерного обладнання. У штаб-квартирі працюють 1134 держслужбовці, які здійснюють нагляд за використанням п’ятнадцятимільярдного щорічного бюджету НАСА і щоденною діяльністю його дванадцяти баз, розкиданих по всій країні.

Попри пізню годину Габріель виявила в холі будівлі безліч людей: сюди стікалися збуджені групи репортерів і ще більш збуджені співробітники космічної агенції. Сам хол дуже нагадував музей: у ньому помпезно купчилися підвішені до стелі копії знаменитих космічних кораблів і супутників. Групи тележурналістів умить захоплювали в полон радісних і збуджених співробітників НАСА, які проходили крізь двері.

Габріель уважно огледіла натовп, проте не помітила нікого, схожого на керівника проекту супутника-сканера — Кріса Гарпера.

Половина людей, що зібралися в холі, мала журналістські перепустки, друга половина — насівські посвідчення з фото, начеплені на шию. У Габріель не було ні того ні іншого. Вона помітила дівчину з посвідченням НАСА і поспішила до неї.

— Привіт. Я шукаю Кріса Гарпера.

Дівчина спантеличено поглянула на Габріель, немов збагнула, що бачила її, але не могла пригадати, де саме.

— Я бачила, як доктор Гарпер не так давно прийшов. Певно, він піднявся нагору. Я вас знаю?

— Навряд чи, — відповіла Габріель, відвертаючись. — А як піднятися нагору?

— Ви працюєте в НАСА?

— Ні.

— Тоді вам нагору не можна.

— Ясно. А чи немає тут телефону, щоб я...

— Послухайте! — Дівчина несподівано розсердилася. — Я згадала, хто ви! Бачила по телевізору поряд із сенатором Секстоном. І у вас вистачає нахабства...

Габріель уже не було поряд. Вона розчинилася в натовпі. Але почула, як за її спиною розлючена дівчина попереджає інших, що серед них ховається шпигунка.

Жах! Не встигла увійти, як уже потрапила до списку неблагонадійних!

Нахиливши голову, Габріель прослизнула в дальній кінець холу. На стіні висів план будівлі. Вона уважно проглянула його, розшукуючи ім’я Кріса Гарпера. Марно. Імена на плані не вказувалися — лише відділи.

«Може, треба шукати супутник-сканер щільності?» — подумала Габріель. І почала шукати хоча б щось, що мало до нього стосунок. Але знову нічого не знайшла. Вона боялася обернутися, чекаючи побачити натовп розгніваних співробітників НАСА, готових закидати її камінням. Щось, віддалено схоже на шукане, вона виявила на четвертому поверсі:

Намагаючись не повертати голову до натовпу, Габріель попрямувала до ніші з ліфтами та фонтанчиком для пиття. Вона пошукала очима кнопки виклику ліфта... Самі шпарини. Чорт! Ліфти виявилися захищеними: доступ по ключах-картках лише для співробітників.