Точка Обману, стр. 56
Оніміння, що почало ширитися тілом Рейчел Секстон, було не таким болючим, як могло здатися. Воно було як бажана ін’єкція знеболювального. Природний морфій. Під час падіння вона втратила свої окуляри і від холоду ледь змогла розплющити очі.
Поряд на льоду вона побачила Толланда й Коркі. Толланд дивився на неї очима, повними співчуття. Коркі ворушився, але це явно завдавало йому сильного болю.
Тіло Рейчел шалено сіпалося від холоду, а розум похапцем шукав відповіді на запитання. Хто це зробив? Чому? Думки плуталися від обважнілості, що посилювалася в її тілі. Усе поступово почало втрачати сенс. Вона відчула, наче її тіло заколисує якась невидима сила і хилить в сон. Рейчел почала опиратися цій силі. У ній спалахнув пекучий гнів, і вона спробувала роздмухати його полум’я.
Вони намагалися нас убити! Вона поглянула на загрозливий зловісний океан і зрозуміла, що нападникам це вдалося. Ми уже мертві. Але навіть зараз, коли вона знала, що, найпевніше, так і помре, не дізнавшись усієї правди про смертельну комбінацію, яка розігралася на льодовиковому шельфі Мілна, Рейчел здалося, що вона знає, кого винуватити.
Найбільшу вигоду з цього мав директор НАСА. Саме він послав їх у небезпечну експедицію. У нього був прямий зв’язок з Пентагоном та спецназом. Але що Екстром мав з того, що встромив метеорит у лід? Що мали з того решта?
Рейчел умить пригадала Зака Герні і замислилася: президент — співучасник чи просто пішак, який нічого не знає і не підозрює? Нічого Герні не знає. Він не винен. Скоріш за все, НАСА просто пошила його в дурні. І зараз лише одна година відділяла Герні від заяви про історичне відкриття, зроблене НАСА. І він зробить його на тлі документального відеофільму, що містить схвальні відгуки чотирьох незалежних науковців.
Чотирьох мертвих незалежних науковців.
Тепер Рейчел уже нічого не могла вдіяти, щоб зупинити цю прес-конференцію, але вона поклялася собі, що той, хто несе відповідальність за сьогоднішній напад, дорого за це заплатить.
Зібравши всі свої Сили, Рейчел спробувала сісти на лід. Коли вона згинала і розгинала кінцівки, їй здалося, що руки та ноги немов закам’яніли. Мало-помалу вона стала навколішки і врівноважила себе на пласкому льоду. Голова у неї обертом ішла. Довкола, скільки сягав погляд, вирував океан. Толланд лежав поруч, дивлячись на неї запитальним поглядом. Рейчел відчула, що він думає, наче вона зібралася молитися. Звісно, що не збиралася, хоча молитва була, мабуть, не гіршим шансом на їхній порятунок, аніж те, що вона задумала.
Правою рукою Рейчел помацала свою талію і знайшла там льодоруб, і досі пристебнутий до ременя. Закляклими пальцями вхопилася вона за руків’я, повернувши льодоруб робочою частиною вниз — як перевернуту літеру Т. Зібравши всю свою силу, вона вдарила ним об лід.
Гуп! І знову — гуп!
Кров у її жилах відчувалася як холодний кисіль.
Гуп!
Толланд уп’явся в неї спантеличеним поглядом. Рейчел знову щосили увігнала льодоруб у кригу.
Гуп!
Толланд спробував спертися на лікті.
— Рей... чел!
Вона не відповіла. Бо мала економити енергію.
Гуп, гуп.
— Не думаю, — сказав Толланд, — що так далеко на півночі нас почує... ПАС.
Рейчел здивовано обернулася і поглянула на нього. Вона й забула, що Толланд був океанографом і міг здогадуватися, що вона замислила.
— Гарна ідея... але я не намагаюся достукатися до ПАС.
І продовжила гепати об лід.
Абревіатура ПАС означала «Підводну акустичну систему» — релікт «холодної війни», який у наш час використовували океанографи, щоб слухати китів і стежити за їхніми переміщеннями. Завдяки тому що підводні звуки здатні поширюватися на сотні миль, мережа ПАС, яка складалася з п’ятдесяти дев’яти підводних мікрофонів, розкиданих по всьому світу, мала здатність прослуховувати напрочуд величезну площу океанів. На жаль, віддалений куток Арктики до цього відсотку не належав, але Рейчел знала, що десь неподалік перебуває ще дехто, про кого дуже мало людей знає. І цей дехто слухав морське дно і міг їх почути. Вона била і била. Її повідомлення було просте й чітке.
Гуп. Гуп. Гуп.
Гуп... Гуп... Гуп...
Гуп. Гуп. Гуп.
Рейчел не тішила себе ілюзіями, що її дії порятують їм життя: вона вже відчувала, як морозна цупкість стискала тіло. Вона не сумнівалася, що життя в ній лишилося не більш ніж на півгодини. Порятунок був уже за межами мислимого. Але йшлося не про порятунок.
Гуп. Гуп. Гуп.
Гуп... Гуп... Гуп...
Гуп. Гуп. Гуп.
— Часу... не залишилося... — сказав Толланд.
«Про нас уже не йдеться, — подумала вона. — Йдеться про інформацію, що міститься в моїй кишені». Рейчел уявила обвинувальну роздруківку даних сканера, що лежала в кишені її комбінезона, застебнутій липучкою. Мені треба, щоб ця роздруківка потрапила до рук управління розвідки... і якомога скоріше.
Навіть у своєму запаморочливому стані Рейчел не сумнівалася, що її повідомлення отримають. У середині вісімдесятих років управління військово-космічної розвідки замінило ПАС на систему, яка була втридцятеро потужнішою. І ця система покривала всю планету. Називалася вона «Класік візард». То було «вухо» відомства на океанському дні. І обійшлося те «вухо» аж у дванадцять мільйонів доларів. Упродовж наступних кількох годин суперкомп’ютери в гідроакустичному центрі, спільно керованому управлінням розвідки та Агенцією національної безпеки і розташованому в Менвіт-Гілл, в Англії, зафіксують аномальну послідовність звуків в одному з арктичних гідрофонів. Вони розшифрують гупання як сигнал СОС, вирахують координати і пошлють рятувальний літак з авіабази Туле у Гренландії. Літак знайде на айсбергу трьох людей. Замерзлих. Мертвих. І серед них буде одна співробітниця військово-космічної розвідки... а в кишені її комбінезона знайдуть якийсь дивний аркуш паперу.
Роздруківку даних сканування.
Заповіт Нори Менгор.
Коли рятівники знайдуть цю роздруківку, то під метеоритною шахтою виявлять потаємний тунель, крізь який метеорит було встромлено в лід. Рейчел не знала, що трапиться потім, але принаймні таємниця не помре разом із ними тут, на кризі.
60
Переїзд кожного нового президента до Білого дому включає таємне турне чотирма коморами, які надзвичайно ретельно охороняються. У цих коморах містяться безцінні колекції меблів колишніх мешканців Білого дому: робочі столи, срібний столовий посуд, шафи, ліжка та інші предмети, що використовувалися попередніми президентами Сполучених Штатів починаючи з Джорджа Вашингтона. Під час цього турне новообраному президенту пропонують вибрати ту з реліквій, яку б він хотів узяти до себе в Білий дім і користуватися нею під час свого перебування на посаді. Лише ліжко у Спальні Лінкольна є таким, що не підлягає повторному використанню. Але іронія полягає в тому, що президент Лінкольн ніколи в тому ліжку не спав.
Стіл, за яким зараз сидів в Овальному кабінеті Зак Герні, належав колись його ідолу — Гаррі Трумену. Цей стіл, хоч і маленький за сучасними стандартами, щодня нагадував нинішньому президентові, що його кумир на прізвисько Хвалько і справді колись бував у цьому кабінеті і що тепер він, Зак Герні, несе повну відповідальність за промахи своєї адміністрації. Цю відповідальність Герні вважав за честь і робив усе від нього залежне, щоб мотивувати підлеглих виконувати свої обов’язки найкращим чином і будь-що.
— Пане президент? — гукнула його секретарка, зазирнувши до кабінету. — Вам щойно зателефонували.
— Дякую, — махнув рукою Герні.
І потягнувся до телефону. Йому хотілося б відповісти на цей дзвінок у приватній обстановці, але він знав напевне, що такої можливості найближчим часом не випаде. Довкола нього пурхали візажисти, причепурюючи його обличчя та волосся. Просто перед його робочим столом телевізійники встановлювали своє устаткування, а кабінетом сновигав цілий сонм радників та піарників, які обговорювали стратегію й тактику.