Точка Обману, стр. 5
Рейчел нахмурилася. Уже саме президентське прохання про зустріч було бентежним, та ще більше занепокоїв її тривожний вираз обличчя Пікерінга.
— Ви явно маєте якісь заперечення.
— Звісно, що маю, чорт забирай! — Пікерінг дав волю своїм почуттям, а це траплялося нечасто. — Президент наче навмисне вибрав такий неслушний час. Ви — донька чоловіка, який збирається боротися з ним за крісло і має зараз високий рейтинг. А керівник держави саме в цей момент запрошує вас на зустріч! Я вважаю це абсолютно недоречним. І ваш батько, без сумніву, погодився б з моєю думкою.
Рейчел знала, що Пікерінг має рацію, а на думку батька їй було начхати.
— Ви не впевнені щодо намірів президента?
— Я присягався забезпечувати розвідувальною інформацією нинішню адміністрацію Білого дому, а не виносити судження стосовно її політики.
«Типова відповідь у стилі Пікерінга», — подумала Рейчел. Її шеф не приховував свого ставлення до політиків як до тимчасових фігур, котрі ненадовго з’являлися на шахівниці, за якою сиділи справжні гравці, до яких Пікерінг зараховував і себе: досвідчені фахівці, «довічні» кадровики, які займалися своєю справою достатньо довго, щоб бачити гру в певній перспективі. Вільям Пікерінг часто повторював, що два терміни в Білому домі — зовсім недостатньо, щоб розібратися у світовому політичному ландшафті.
— А може, це якесь безневинне прохання, котре не стосується того, що ви тільки-но сказали? — обережно припустила Рейчел, сподіваючись, що президент вважає нижче своєї гідності займатися якимись дешевими передвиборними трюками. — Може, йому потрібна інформація з якоїсь дражливої теми?
— Не хочу применшувати ваших заслуг і талантів, агенте Секстон, але Білий дім має у своєму розпорядженні достатньо фахових референтів на той випадок, якщо знадобляться їхні послуги. Коли йдеться про якусь внутрішню справу Білого дому, то президент мав подумати двічі, перш ніж виходити з вами на контакт. А якщо ж ні, то він, чорт забирай, мав подумати тричі, перш ніж запрошувати до себе мого агента і при цьому відмовлятися пояснити, навіщо це йому потрібно!
Пікерінг завжди називав своїх підлеглих «агентами», і така фігура мови видавалася багатьом холодно-офіційною та бездушною.
— Ваш батько набирає політичної ваги, — зауважив Пікерінг. — Істотної вати. Це, вочевидь, не може не нервувати Білий дім. — Він зітхнув. — Політика — непроста справа. Коли президент влаштовує таємну зустріч із донькою свого суперника, то, гадаю, він має на думці дещо більше, аніж просто аналіз розвідувальних даних.
У Рейчел по спині побігли мурашки. Припущення Пікерінга майже завжди справджувалися.
— Тобто ви побоюєтеся, що Білий дім вважає ситуацію настільки серйозною, що там вирішили і мене залучити до політичної гри?
Пікерінг трохи помовчав.
— Ви не дуже-то приховуєте свого ставлення до батька, і я майже не сумніваюся, що керівники виборчої кампанії чинного президента знають про розкол, який між вами існує. Гадаю, вони спробують якимось чином використати вас проти батька.
— Я готова, де розписатися? — сказала Рейчел майже не жартуючи.
На Пікерінга її слова не справили враження, принаймні зовні. Він суворо поглянув на неї.
— Попереджаю вас, агенте Секстон. Якщо ви відчуваєте, що особисті проблеми з батьком здатні вплинути на ваші судження під час розмови з президентом, я раджу вам відмовитися від аудієнції.
— Відмовитися? — нервово хихикнула Рейчел. — Як же я можу відмовити президенту?
— Ви не можете. Зате я можу, — сказав директор управління.
Його слова прозвучали як віддалений гуркіт каменепаду, і Рейчел пригадала ще одну причину, через яку цей чоловік отримав прізвисько Квакер: цей релігійний термін походив від англійського слова «трясти». Попри свою дрібну статуру, Вільям Пікерінг — якщо його розлютити — здатен був спричинювати політичні землетруси.
— Мої міркування прості, — продовжив директор. — Я маю обов’язок захищати людей, котрі зі мною працюють, і тому не потерплю навіть натяку на те, що когось із моїх підлеглих збираються використати як пішака у політичній грі.
— І що ви мені рекомендуєте?
Пікерінг зітхнув.
— Моя пропозиція полягає в тому, що вам слід з ним зустрітися. І нічого не обіцяти. Коли президент скаже, що там, у біса, у нього на думці, одразу ж поінформуйте мене. Якщо у мене виникне підозра, що він грає з вами в політичні ігри, то, повірте мені, я миттєво висмикну вас із халепи: він навіть не здогадається, що сталося.
— Дякую, сер. — Рейчел відчула, як від директора йде та захисна аура, якої їй так часто бракувало в рідному батькові. — Ви сказали, що президент уже прислав за мною авто?
— Не зовсім. — Пікерінг насупився і показав у вікно.
Трохи розгубившись, Рейчел підійшла до вікна і подивилася туди, куди показував Пікерінг.
На галявинці стояв тупоносий гелікоптер MH-60G «Пейв Хоук»; його турбіна працювала на холостих обертах. Цей гелікоптер, один із найшвидших у світі, прикрашала емблема Білого дому. Поруч вичікував пілот, поглядаючи на годинник.
Рейчел обернулася до Пікерінга, не вірячи своїм очам.
— З Білого дому прислали по мене вертоліт, щоби відвезти на відстань всього-на-всього п’ятнадцять миль — до округу Колумбія?
— Вочевидь, президент хотів справити на вас враження і трохи налякати. — Пікерінг зміряв її поглядом. — Сподіваюся, що з вами не станеться ні першого, ні другого.
Рейчел кивнула. Хоча була і вражена, і налякана.
Чотири хвилини по тому Рейчел Секстон вийшла з управління і сіла до вертольота. Не встигла вона пристебнутися, як машина злетіла і понеслась над лісами штату Вірджинія. Рейчел поглянула на дерева, що мигтіли внизу, і серце її пришвидшено закалатало. Воно закалатало б іще швидше, якби вона дізналася, що гелікоптер так і не долетить до Білого дому.
5
Вітер немилосердно шарпав намет, та Дельта-Один цього навіть не помічав. Він і Дельта-Три зосередили увагу на своєму товаришеві, який із хірургічною вправністю маніпулював джойстиком. Перед ними на екрані розгорталася пряма трансляція з мініатюрної відеокамери, вмонтованої в мікроробот.
«Абсолютно бездоганний пристрій стеження», — подумав Дельта-Один, який відчував подив і захват кожного разу, коли вони його вмикали. Здавалося, останнім часом у світі мікромеханіки факти випереджали фантазію.
Мікроскопічні електромеханічні системи, тобто мікророботи, були найновішим досягненням високих технологій у царині пристроїв стеження. На жаргоні спеців ця технологія звалася «муха на стіні».
У буквальному значенні.
Мікроскопічні роботи з дистанційним керуванням видавалися чимось з області фантастики, хоча насправді вони існували й використовувалися ще з 1990-х років. У головній статті журналу «Діскавері» за травень 1997 року йшлося як про «літаючі», так і про «плаваючі» моделі. «Плавці» — наносубмарини завбільшки з кристалик солі — можна було запускати у кровоносну систему людини, точнісінько як у фільмі «Фантастична мандрівка». Зараз ці пристрої використовувалися у передових медичних закладах, для того щоб лікарі мали змогу перевіряти стан артерій, дивитися прямі відеотрансляції з кровоносних судин і фіксувати місця розташування тромбів, навіть не беручись при цьому за скальпель.
Попри певні побоювання, створити літаючий мікроробот виявилося справою, легшою за створення «плавців». Аеродинамічна технологія, потрібна для підйому машини в повітря, існувала ще з тих часів, коли брати Райт змусили злетіти перший у світі літак, тому залишалася єдина проблема — проблема мініатюризації. Перші літаючі мікророботи, спроектовані в НАСА як безпілотні дослідні пристрої, призначені для майбутніх польотів на Марс, були кілька дюймів завдовжки. Однак у наш час досягнення у царині нанотехнологій, легких надміцних матеріалів та мікромеханіки дозволили зробити літаючі мікророботи реальністю.
Справжній прорив забезпечила нова галузь, яку назвали «біонаслідування», тобто копіювання живих організмів, створених матінкою-природою. Виявилося, що мініатюрні ґедзі є ідеальним прототипом для вертких і ефективних літаючих роботів. Модель PH2, якою зараз керував Дельта-Два (лишень сантиметр завдовжки — не більше від комара!), піднімалася в повітря за допомогою двох прозорих силіконових крилець на шарнірах. Ці крильця забезпечували мікророботу неперевершену мобільність і високі льотні характеристики.