Точка Обману, стр. 20

Габріель придивилася крізь скло до Марджорі Тенч і відчула зростаючу тривогу. Ця жінка була до біса розумною, і її візит до Сі-ен-ен став абсолютною несподіванкою. Ці два факти змусили її інстинктивно насторожитися. Зважаючи на позицію, яку займала радниця президента стосовно НАСА, могло здатися, що Захарій Герні вчинив украй нерозважливо, пославши її на поєдинок із сенатором Секстоном. Але президент був ким завгодно, тільки не дурнем. Внутрішній голос підказував Габріель, що поява Марджорі Тенч не віщує нічого доброго.

Габріель уже відчула, як сенатор пустив слину в передчутті легкої здобичі, і це ще сильніше її збентежило. Секстон мав звичку втрачати самовладання, коли йому в голову вдаряли амбіції і він ставав занадто самовпевненим. Проблеми НАСА сприяли значному зростанню рейтингу, але асистентці здавалося, що останнім часом сенатор явно перегнув палку з цією темою. Багато кандидатів у президенти провалили свої кампанії, кинувшись добивати суперника, прагнучи неодмінно нокаутувати його, а їм просто треба було лише дочекатися кінця раунду, щоб перемогти за очками.

Продюсер аж підстрибував від нетерплячки, чекаючи на кривавий поєдинок, що мав невдовзі розпочатися.

— Час готуватися, сенаторе.

Коли Секстон заходив до студії, Габріель спіймала його за лікоть.

— Я знаю, про що ви думаєте, — прошепотіла вона. — Але будьте обачливі. І дивіться — не перегніть палку.

— Я? Перегнути палку? — Секстон самовдоволено вишкірився.

— Не забувайте, що ця жінка дуже добре робить те, чим займається.

— І я теж, — двозначно зауважив сенатор з єхидною усмішечкою.

Схожий на печеру головний зал житлосфери НАСА в будь-якому місці планети був би надзвичайно дивним видовищем. І те, що він розміщувався серед арктичних льодів, ніяк не затьмарювало його фантастичності.

Дивлячись угору, на футуристичний купол, зібраний зі зчеплених між собою трикутних щитів, Рейчел почувалася наче в колосальному ізоляторі. Стіни впиралися в підлогу з чистого льоду, де по периметру, немов вартові, завмерли численні галогенові лампи. Вони кидали вгору різке світло і перетворювали зал на якесь нереальне, примарне царство.

Крижаною підлогою в різних напрямах зміїлися доріжки з пористої гуми. Вони нагадували кладку в лабіринті переносних комплексів наукового устаткування. Серед цієї електроніки старанно працювали тридцять-сорок співробітників НАСА. Одягнені н біле люди жваво перемовлялися, щось збуджено обговорюючи. Рейчел одразу зрозуміла настрій, що панував у залі. Цей настрій був спричинений творчим хвилюванням і радістю відкриття.

Рейчел, вирушивши разом із Екстромом уздовж периметра залу, не могла не помітити здивованих і відверто несхвальних поглядів тих, хто її впізнав. У лункому просторі виразно почувся шепіт:

— Це що, дочка сенатора Секстона?

— Якого біса вона сюди припхалася?

— Важко повірити, що Екстром узагалі з нею розмовляє!

Рейчел не здивувалася б, побачивши тут пронизані й пошматовані невеличкі опудала свого батька, на яких йому ворожили на смерть. Проте тут відчувалася не лише ворожість, а й настрій переможців, що упивалися своєю перевагою, неначе в НАСА твердо знали, хто цього разу сміятиметься останнім.

Керівник підвів гостю до низки столів, з яких лише один був зайнятий: за ним сидів чоловік, занурившись у роботу на комп’ютері. Він був одягнений у чорну водолазку, вельветові брюки в широкий рубчик і важкі черевики на товстій підошві. На відміну від решти присутніх він не став вдягатися у стилі НАСА. Чоловік сидів до них спиною.

Екстром попросив Рейчел трохи почекати, а сам підійшов до співробітника і почав щось пояснювати.

Послухавши з хвилину, чоловік у водолазці кивнув і почав вимикати комп’ютер. Директор НАСА повернувся до гості.

— Далі вас поведе пан Толланд, — пояснив він, — його теж найняв президент, тому ви порозумієтеся. А я приєднаюся до вас пізніше.

— Спасибі.

— Сподіваюся, ви чули про Майкла Толланда?

Рейчел знизала плечима, не припиняючи з цікавістю розглядати все навколо.

— Щось не пригадую.

Чоловік у водолазці підійшов до неї, широко посміхаючись:

— Не пригадуєте? — Голос звучав доброзичливо і лунко. — Це найкраща новина, яку я почув за весь сьогоднішній день. Але, схоже, я вже втратив здатність вражати з першого погляду.

Коли Рейчел придивилася до того, хто підійшов, вона заклякла на місці. Вона одразу ж упізнала гарне обличчя цього чоловіка. Його в Америці знали всі.

— Ой! — не стримавшись, вигукнула вона, коли вчений потиснув їй руку. — Так ви — той самий Майкл Толланд!

Коли президент сказав Рейчел, що зібрав для підтвердження відкриття авторитетних незалежних учених, вона уявила собі чотирьох старих зануд із допотопними калькуляторами в руках. Але Майкл Толланд був абсолютно іншим. Один із найвідоміших людей у світі науки, він вів щотижневу документальну телепрограму «Дивовижні моря». Він знайомив глядачів із незвичайними океанськими явищами: підводними вулканами, морськими черв’яками завдовжки десять футів, величезними припливними хвилями, здатними вбити людину. Преса побачила в Майклові Толланді вдале поєднання кращих якостей Жака Кусто й Карла Сагана і віддавала належне його обширним та глибоким знанням, щирому ентузіазму і пристрасті до пригод. Вважалося, що на цих китах тримається інтерес глядачів до програми: вона міцно утримувала верхні позиції в рейтингах. Ясна річ, більшість критиків не проминали нагоди відзначити також привабливу зовнішність ученого і безперечну харизматичність його натури. І це, на їхню думку, особливо сприяло його успіху серед жіночої частини аудиторії.

— Здрастуйте, пане Толланд... — промимрила Рейчел розгублено. — Я — Рейчел Секстон.

Толланд посміхнувся приємною хитруватою усмішкою.

— Привіт, Рейчел. Зви мене просто Майк.

Рейчел дивувалася з власної скутості. Це зовсім не було їй властиво. Очевидно, давалися взнаки і напруженість перельоту, і велика кількість вражень: житлосфера, метеорит, обстановка секретності і ось, нарешті, зустріч віч-на-віч із телезіркою.

— Взагалі-то я дуже здивована тим, що ви тут, — зізналася вона, прагнучи відновити звичну упевненість у собі. — Коли президент сказав, що набрав незалежних учених для підтвердження істинності відкриття НАСА, я уявила собі...

Вона замовкла, вагаючись.

— Справжніх, типових учених? — знову широко посміхнувся Толланд.

Рейчел ніяково зашарілася.

— Я не це мала на увазі.

— Не хвилюйтеся, — заспокоїв її Толланд, — з часу свого приїзду сюди я тільки і чую подібні слова. А ваш батько — сенатор Секстон?

Рейчел мовчки кивнула. І подумала: «На жаль».

— Шпигунка з табору Секстона за лінією фронту?

— Лінія фронту далеко не завжди проходить там, де здається.

Запала ніякова тиша.

— Ну тоді поясніть мені, — швидко знайшлася Рейчел, — що робить знаменитий океанограф тут, на льодовику, в компанії космічних дослідників НАСА?

Толланд хихикнув.

— Чесно кажучи, один хлопець, дуже схожий на президента нашої країни, попросив зробити йому послугу. Я вже відкрив був рота, щоб сміливо відмовитися і кинути: «А пішов ти під гри чорти!», але натомість чомусь промекав: «Так точно, сер».

Рейчел розсміялася — уперше за весь ранок.

— Зі мною сталося те саме.

Хоча зазвичай знаменитості в житті виявляються нижчими на зріст, Майкл Толланд навпаки — здавався вищим. Карі очі дивилися так само проникливо і пристрасно, як і з телеекрана, а голос звучав так само приязно і зацікавлено. Жорстке чорне волосся спадало на лоб кучерявою чуприною. На вигляд цьому чоловікові було років сорок п’ять, причому він явно не проводив життя на дивані: спортивна, підтягнута й енергійна зовнішність безумовно свідчила про протилежне. Різко окреслене сильне підборіддя і невимушені манери говорили про упевненість у собі. Коли він потиснув їй руку, мозоляста шорсткість його долоні нагадала Рейчел, що перед нею не типова «кімнатна» телезірка, а досвідчений моряк і практичний дослідник.