Точка Обману, стр. 102

Що за чортівня тут коїться? Здавалося, кривавий слід рухався по гігантському колу.

Виставивши попереду автомат, він обережно проминув вхід до тієї частини судна, де розташовувалася лабораторія. Слід ішов далі — на корму. Різко відхилившись убік, Дельта-Два визирнув з-за рогу, стежачи за кривавим слідом.

І раптом усе побачив.

Господи милосердний!

Неподалік від нього лежав Дельта-Три — зв’язаний і з кляпом у роті. Його безцеремонно запхали під носову частину батискафа. Навіть на відстані Дельта-Два побачив, що його напарнику бракує добрячої частини правої ноги.

Побоюючись потрапити в засідку, Дельта-Два виставив автомат і рушив уперед. Дельта-Три раптом почав звиватися, намагаючись щось сказати. Іронія полягала в тому, що той спосіб, у який він був зв’язаний, — руки та ноги за спиною — зберігав йому життя, бо кровотеча з зігнутої в коліні ноги уповільнилася.

Коли Дельта-Два наближався до батискафа, то мав рідкісну в таких випадках розкіш бачити, що робиться у нього за спиною: майже вся палуба судна відбивалася в заокругленому склі куполоподібного підводного апарата. Нарешті Дельта-Два підійшов до свого змученого партнера. І надто пізно побачив у нього в очах попередження.

Сріблястий спалах вирвався наче нізвідки.

Один з трьох механічних маніпуляторів «Тритона» різко рвонув уперед і зі страшною силою затиснув у своїх чіпких пазурах ліву ногу спецназівця. Дельта-Два спробував вирватися, але пазурі впилися в ногу ще глибше. Він дико заверещав од болю, відчувши, як зламалася кістка, і стрельнув поглядом на кабіну батискафа. Крізь відображення палуби він побачив за склом чоловіка.

За важелями керування батискафа сидів не хто інший, як Майкл Толланд.

— Ти прогадав, хлопче, — зашипів од болю й люті Дельта-Два, приставив до плеча автомат і прицілився в лівий верхній кут грудей океанографа, які були за три фути від плексигласового скла підводного апарата.

Спецназівець натиснув на гачок — і автомат оглушливо заторохтів. Шаленіючи від люті через те, що його обдурили, Дельта-Два тиснув і тиснув на гачок, аж поки останні гільзи не впали на палубу судна. Автомат клацнув і замовк. Хапаючи ротом повітря, Дельта-Два випустив автомат і люто вирячився на потрощений купол поперед себе.

— Тобі кінець! — видушив з себе військовик, намагаючись вивільнити ногу з механічного маніпулятора. Він різко сіпнувся, пазурі розрізали шкіру, і на нозі відкрилася глибока рана. — Чорт! — вилаявся спецназівець і простягнув руку до рації, що висіла у нього на ремені. Та не встиг він піднести її до рота, як друга «рука» батискафа сіпнулася вперед і схопила його за правицю. Рація впала на палубу.

І цієї миті Дельта-Два побачив у вікні перед собою привид чоловіка, який уже мав бути мертвий. Блідий силует нахилився убік і поглянув на нього крізь непошкоджену частину скла. Дельта-Два отетеріло придивився до центру купола і второпав, що кулі нізащо не могли пробити товстелезне акрилове скло. Вони лише видзьобали в ньому маленькі вм’ятини та залишили подряпини.

За секунду верхні дверцята батискафа відчинилися і вийшов Майкл Толланд. Він був утомленим, проте на ньому не було жодної подряпини. Зійшовши алюмінієвими сходами на палубу, він оглянув вікно свого батискафа.

— Воно витримує тиск десять тисяч фунтів на квадратний дюйм, — зауважив він. — Треба було брати потужніший автомат.

А Рейчел, яка тієї миті сиділа в лабораторії, знала, що часу лишилося обмаль. Зачувши на палубі постріли, вона почала молити Бога, щоб усе сталося саме так, як запланував Толланд. їй уже було абсолютно байдуже, хто організував шахрайство з метеоритом: директор НАСА, Марджорі Тенч чи сам президент. Усе це вже не мало ані найменшого значення.

Це їм не зійде з рук. Хоч би хто це не був, правда все одно переможе.

Рана на її руці вже не кровоточила, і адреналін, що пульсував тепер у жилах, додавав Рейчел зосередженості, приглушуючи біль. Знайшовши олівець та ручку, вона нашкрябала повідомлення з двох рядків. Слова були прості й дещо незграбні, але вона не могла зараз дозволити собі таку розкіш, як елегантність стилю. Рейчел додала це повідомлення до стосу обвинувальних документів, які вже були в її розпорядженні: роздруківка результатів сканування льодовика, фотографії Bathynomous giganteus, статті про хондри океанічного походження та дані електронного мікроаналізатора. Метеорит був шахрайством, і вона мала докази цього шахрайства.

Рейчел вставила увесь стос у факс у гідролабораторії. Знаючи напам’ять лише кілька номерів, вона мала обмежений вибір, але все одно вирішила надіслати це повідомлення та обвинувальні документи. Затамувавши подих, Рейчел ретельно і не поспішаючи набрала номер факсу.

Натиснувши кнопку «надіслати», вона подумки молила Бога, щоб усе вийшло.

Апарат писнув.

Рейчел була до цього готова. Отже, апаратуру зв’язку «Гої» і досі глушили. Вона стояла, втупившись у факс, чекаючи, що ось-ось він запрацює — як у неї вдома.

Ну, давай!

Спливло п’ять секунд, і апарат знову пискнув.

Вийшло! Рейчел нетерпляче спостерігала, як машина увійшла в робочий режим.

Залишивши апарат у пошуках сигналу, Рейчел вискочила з гідролабораторії, бо почула, як угорі загуркотіли лопаті гелікоптера.

119

А за сто шістдесят миль від «Гої» Габріель Еш сиділа, ошелешено вдивляючись у комп’ютер сенатора. Її підозри підтвердилися.

Але вона й уявити не могла, наскільки сильно вони підтвердяться.

Вона гортала цифрові копії десятків банківських чеків, виписаних Секстону приватними космічними компаніями, та номери банківських рахунків на Кайманових островах. Найменший чек, який побачила Габріель, був на суму п’ятнадцять тисяч доларів. А декотрі перевищували суму півмільйона.

А Секстон казав, що пожертви — це дріб’язок. І що всі вони не перевищують дозволену суму дві тисячі доларів.

Сенатор усе-таки брехав. Брехав увесь час. Перед Габріель відкрилася картина безпрецедентного за масштабами нелегального фінансування виборчої кампанії. Біль образи та розчарування пронизав її серце. Він брехав.

Вона почувалася останньою дурепою. Яку вимазали в багні. Але найсильнішим було відчуття божевілля.

Габріель сиділа на самоті у темряві, розуміючи, що не знає, що робити далі.

120

А тим часом Дельта-Один, заклавши віраж над кормою «Гої», вдивлявся униз і бачив перед собою абсолютно неочікувану картину.

Майкл Толланд стояв на палубі біля невеличкого глибоководного батискафа. У механічних «руках» батискафа, наче в лапах якоїсь хижої комахи, звивався Дельта-Два, марно намагаючись вивільнитися.

Господи, а це що таке?!

Він побачив картину не менш шокуючу. На палубу вийшла Рейчел Секстон і зайняла позицію біля скривавленого чоловіка, що лежав унизу, під батискафом. У руках Рейчел тримала автомат одного зі спецназівців і дивилася на гелікоптер, немов кидаючи йому виклик.

На мить Дельта-Один відчув себе збитим з пантелику. Він не міг второпати, як таке могло статися. Помилки, допущені підрозділом «Дельта» на льодовику Мілна, були рідкісними, але цілком поясненними. Але таке взагалі було важко уявити.

І за звичайних обставин приниження для Дельта-Один було б украй болісним. Зараз же воно неймовірно посилилося через присутність іще однієї особи на борту гелікоптера, особи, чия присутність тут була незапланованою.

З ним летів контролер.

Після вдалої ліквідації на Меморіалі Рузвельта контролер наказав Дельта-Один летіти до безлюдного громадського парку неподалік Білого дому. Там командир групи посадив машину на невеличкий трав’янистий пагорбок серед дерев, а тим часом контролер, зупинивши своє авто неподалік, вийшов із темряви і сів на борт «кайови». І за кільканадцять секунд вони вже летіли потрібним маршрутом.