Цифрова Фортеця, стр. 75
Сюзанна поглянула затьмареними очима на «Транскод». І зрозуміла, що на них летить вогняна куля, поневолена в пастці керамічного корпусу. Вона відчула, як ця куля пришвидшується, живлячись киснем, який вивільнювали палаючі мікросхеми. За кілька секунд під куполом шифрувального відділу мало вибухнути вогненне пекло.
Сюзаннин розум підказував, що слід тікати, але смерть Девіда нездоланним тягарем стискала все довкола неї. їй здалося, що вона почула його голос, — він гукав їй і наказував тікати, але ж куди тікати? Шифрувальний відділ перетворився на запечатану гробницю. Але то вже не мало значення: думка про смерть не лякала Сюзанну. Смерть зупинить її біль. І вона з’єднається з Девідом.
Підлога затремтіла так, наче під нею з глибин от-от вирине розлючена морська потвора. А Девідів голос волав: «Тікай, Сюзанно! Тікай!»
Стретмор рушив до неї — його обличчя було мало схожим на те, яке вона звикла бачити. Його холодні сірі очі стали байдужими й позбавленими життя. Той патріот і герой, що жив у її свідомості, помер — і перетворився на вбивцю. Раптом Стретмор знову обхопив її руками й у відчаї притиснув до себе. А потім став цілувати її щоки.
— Пробач мені, — благально промовив він. Сюзанна намагалася вирватися, та Стретмор міцно її тримав.
«Транскод» почав вібрувати, наче ракета на старті. Підлога шифрувального відділу здригалася. Стретмор притиснув до себе Сюзанну ще міцніше.
— Не покидай мене, Сюзанно! Я без тебе не зможу!
Несамовитий напад люті охопив її, і знову почувся Девідів голос: «Я кохаю тебе! Тікай!» І вона — у нестримному пориві — вирвалася з обіймів Стретмора. Ревіння суперкомп’ютера стало оглушливим. Вогонь уже підступав до вершечку шахти. «Транскод» застогнав, тріскаючись по швах.
Девідів голос указав їй дорогу. Через приміщення шифрувального відділу вона кинулася вгору по вузеньких сходах, що вели до офісу Стретмора. А позаду неї суперкомп’ютер раптом оглушливо гримнув.
Спалахнули й розсипалися останні силіконові мікросхеми — і потужний потік розпеченого повітря пробив верхній кожух башти, підкинувши керамічні уламки на тридцять футів угору. І багате на кисень повітря вмить полинуло з шифровідділу в шахту, заповнюючи собою величезний вакуум.
Сюзанна саме добігла до верхнього майданчика і вхопилася за поруччя, коли нездоланний порив вітру вдарив її й розвернув на сто вісімдесят градусів. І саме вчасно — вона встигла побачити заступника директора з оперативної діяльності. Він стояв далеко внизу, біля «Транскоду», не зводячи з неї очей. Довкола нього вирувала буря, але в його очах вона побачила мир та спокій. Його губи ворухнулися і проказали його останнє слово в житті:
— Сюзанно!
Повітря, що рвонуло вглиб шахти суперкомп’ютера, спалахнуло від контакту з розпеченими нутрощами суперкомп’ютера. І в яскравому спалахові світла командир Тревор Стретмор вмить перетворився з людини на легенду.
Вибухова хвиля вдарила Сюзанну. Пролетівши п’ятнадцять футів, вона опинилася в офісі Стретмора. Усе, що їй запам’яталося, — це болісний пекучий жар.
РОЗДІЛ 106
А у вікні зали засідань, високо над куполом шифрувального відділу, троє людей затамували подих. Вибух струсонув увесь комплекс АНБ. Леланд Фонтейн, Чед Брінкергоф та Мідж Мілкен — усі вони мовчки витріщилися у вікно, охоплені жахом.
Сімдесят футів під ними палахкотів купол шифрувального відділу. Сам дах із полікарбонату був іще цілий, але під його прозорим куполом шаленів вогонь і клубочився чорний дим.
Усі троє мовчки витріщалися вниз. Видовище перед їхніми очима мало в собі навіть якусь химерну й зловісну величавість.
Фонтейн стояв і мовчав. А потім нарешті озвався — голосом слабким, але рішучим:
— Мідж, викличте туди пожежну команду... негайно...
З протилежного краю офісу раптом озвався телефон Фонтейна. То був Джабба.
РОЗДІЛ 107
Сюзанна й гадки не мала, скільки минуло часу. Пекучий біль у горлі повернув її до тями. Вона втратила орієнтацію в просторі. Освітленням у кімнаті було лише якесь дивне оранжеве миготіння. Стіну за столом затуляв килим. У повітрі висів запах горілого пластику. Та й насправді приміщення було не кімнатою, а зруйнованою оболонкою. Штори палали, а плексигласові стіни тліли і плавилися.
І вона все пригадала.
«Девід!»
Охоплена панікою, Сюзанна швидко звелася на ноги. Ядуче повітря душило її. Непевними кроками рушила вона до дверей, шукаючи вихід. Переступивши через поріг, Сюзанна вчасно вхопилася за дверну раму, бо відчула, що нога зависла над прірвою. Вузенькі сходи, що вели до офісу Стретмора, щезли. П’ятдесят футів під нею виднілася купа деформованого металу, з якої курився дим. Сюзанна з жахом обдивилася приміщення шифрувального відділу. Воно перетворилося на море вогню. Розплавлені рештки трьох мільйонів силіконових мікропроцесорів вивергнулися з надр «Транскоду», наче лава з вулкана. Угору клубочився густий ядучий дим. Сюзанна впізнала той запах: силіконовий дим. Смертельна отрута.
Позадкувавши до офісу Стретмора, вона відчула, що слабне. Її горло вогнем горіло. Увесь простір заполонило вогненне світло. Шифрувальний відділ помирав.
«І я помру разом із ним», — подумала Сюзанна.
На мить їй подумалося про єдиний можливий вихід — це стретморівський ліфт. Та Сюзанна розуміла, що то пастка: жодна електроніка не вціліла б після такого вибуху.
Коли вона пробиралася крізь дим, що ставав дедалі густішим, їй пригадалися слова Ґейла: «Ліфт живиться струмом від головного корпусу! Я бачив схему будівлі!» Сюзанна знала, що так воно і є, до того ж уся шахта ліфта міститься в корпусі з посиленого залізобетону.
А довкола неї крутилися пасма диму. Спотикаючись та кашляючи, вона рушила до дверей ліфта. Та коли вона до них дісталася, то побачила, що кнопка виклику чорна. Сюзанна марно тицяла пальцем в обгорілу панель, а потім впала навколішки і стала гепати кулаком у двері.
І за мить завмерла. За дверима щось потихеньку дзижчало. Вона здивовано підвела голову. Схоже, кабіна ліфта була одразу за дверима! Сюзанна знову стала тицяти на кнопку. І знову за дверима почулося дзижчання.
Вона збагнула, що кнопка не згоріла. Її просто вкрила чорна сажа. І тепер вона слабенько світилася.
«Є струм!»
Сюзанна з надією тицьнула на кнопку. І при кожному натисканні щось за дверима спрацьовувало. Вона чула, як працює в кабіні ліфта вентилятор. «Кабіна тут! Чому ж ці бісові двері не розчиняються, га?!»
Раптом крізь дим вона узріла другу панель кнопок, позначених літерами — від А до Z. Хвиля відчаю накотилася на неї: потрібен пароль!
Крізь розплавлені віконні рами в офіс проникав дим. І знову Сюзанна почала гепати по дверях ліфта. Та вони не відчинялися.
«Пароль! — подумала вона. — Стретмор так і не сказав мені пароль!»
Силіконовий дим заповнював офіс. Задихаючись і кашляючи, Сюзанна безпорадно прихилилася до дверей ліфта і сповзла вниз, упокорившись поразці.
А вентилятор працював лише за кілька футів від неї. Сюзанна лежала біля ліфта, хапаючи ротом повітря, і вже втрачала свідомість.
Вона заплющила була очі, та її знову збудив Девідів голос: «Тікай, Сюзанно! Відчиняй двері! Тікай!» Вона розплющила очі, сподіваючись побачити перед собою його обличчя, оті шалені зелені очі, оту грайливу усмішку. Та натомість перед її очима пливли літери від А до Z.
«Пароль...»
Сюзанна уп’ялася поглядом у літери на панелі. їй ледь вдавалося тримати їх у фокусі зору. На дисплеї під клавіатурою виднілося п’ять порожніх віконець. «Це п’ятизначний код», — подумала вона. І відразу ж подумала про неможливість виконати це завдання: вона мала вибрати один із 11 881 376 варіантів. Якщо кожну секунду вводити якийсь варіант, на вгадування піде дев’ятнадцять тижнів...
Коли Сюзанна Флетчер лежала, задихаючись, під клавіатурою, до неї долинув патетично-жалісний командирів голос: «Я кохаю тебе, Сюзанно! Я завжди тебе кохав! Сюзанно, Сюзанно, Сюзанно...»