Цифрова Фортеця, стр. 40

У суворому світі комп’ютерної безпеки з його високими ставками буквально кілька хвилин визначали — вдасться врятувати систему чи не вдасться. Рідко коли було достатньо часу для обґрунтування захисної процедури, тому інженерам-системникам платили за їхній технічний хист... і за інтуїцію.

«Спочатку роби, а потім пояснюй». Картукян знав, що має робити. А ще він усвідомлював, що коли вляжеться пил, він або стане героєм АНБ, або буде змушений шукати роботу.

До суперкомп’ютера потрапив вірус — щодо цього Картукян не мав сумнівів. Існував єдиний відповідальний спосіб дій. Це — вимкнути його.

Інженер знав два способи вимикання «Транскоду». Перший — через особистий термінал командира, що стояв під замком в його офісі, — отже, цей варіант не годиться. Другий — ручний вимикач, розташований на одному з нижніх поверхів під підлогою шифрувального відділу.

Картукян нервово ковтнув слину. Йому страшенно не хотілося спускатися до нижніх поверхів. Лише один раз довелося йому там побувати — під час навчання. То був чужий химерний світ із довгими лабіринтами вузеньких сходів, фреонових трубок і запаморочливо глибокою шахтою з гуркотливими електрогенераторами на дні...

Він ладен був піти куди завгодно, але тільки не туди, ладен був зустріти на своєму шляху кого завгодно, тільки не Стретмора, але обов’язок є обов’язок. «Завтра вранці вони мені подякують», — подумав він, трохи невпевнений, що так воно й буде.

Глибоко вдихнувши, Картукян відчинив особисту металеву шафку начальника підрозділу системної безпеки. На полиці з демонтованими комп’ютерними деталями за медіа-концентратором та LAN-тестером стояла кружка випускника Стенфордського університету. Не торкаючись її країв, Картукян засунув пальці всередину й витягнув звідти плаский зубчастий ключ.

— Дивно, що інженери, покликані пильнувати безпеку систем, самі не дотримуються правил безпеки, — пробурчав він.

РОЗДІЛ 47

— Код вартістю мільярд доларів? — пирхнула Мідж, ідучи по коридору разом із Брінкергофом. — Не може бути!

— Клянуся! — відказав він.

Вона підозріло поглянула на нього.

— Сподіваюся, це не чергова хитрість, щоб затягнути мене в ліжко.

— Мідж, та я б ніколи... — почав він заперечувати голосом праведника.

— Та знаю, знаю, Чеде, — перервала його Мідж. — Не нагадуй.

Півхвилини по тому вона вже сиділа в кріслі Брінкергофа, вивчаючи звіт шифрувального відділу.

— Ось бачиш, — сказав він, перехиляючись їй через плече і вказуючи цифру, про яку йшлося. — Оцей ССР — мільярд доларів! Здуріти можна!

Мідж хихикнула.

— І дійсно, трохи завищена цифрочка, еге ж?

— Та отож, — простогнав він. — Трішечки.

— Схоже, це ділення на нуль.

— Хто-хто?

— Не хто, а «що» — ділення на нуль, — пояснила Мідж, переглядаючи решту даних. — ССР вираховується як дріб — загальна сума витрат ділена на кількість розшифровок.

— Ясна річ, — відсторонено кивнув Брінкергоф, намагаючись не заглядати в її декольте.

— Коли знаменник дорівнює нулю, — пояснила Мідж, — то частка прагне до безконечності. Комп’ютери дуже не люблять безконечності, от і друкують замість неї дев’ятки. — Вона показала на інший стовпчик. — Ось бачиш?

— Еге ж, — швидко підтвердив Брінкергоф, відводячи погляд від декольте й зосереджуючись на папері.

— Це сьогоднішня приблизна інформація про обсяг діяльності. Ось поглянь на кількість розшифровок.

Брінкергоф слухняно прослідкував за її пальцем і поглянув на нижню частину стовпчика.

Мідж постукала пальцем по аркушу.

— Я так і знала. Поділено на нуль.

Брінкергоф здивовано вигнув брови.

— То все нормально?

Мідж стенула плечима.

— Це просто означає, що сьогодні ми не розшифрували жодного коду. Мабуть, «Транскод» вирішив взяти відпустку й перепочити.

— Відпустку? — перепитав Брінкергоф із сумнівом у голосі. Він достатньо довго пропрацював із директором АНБ, щоб знати: відпустки та «перерви» — не тутешній метод роботи. Особливо стосовно «Транскоду». Фонтейн заплатив два мільярди доларів за свого велетня, сподіваючись, що це помірковане капіталовкладення. Кожна секунда, змарнована суперкомп’ютером, означала гроші, спущені в унітаз.

— Але ж Мідж... — мовив Брінкергоф. — «Транскод» не бере відпусток і перерв. Він функціонує вдень та вночі. І ти про це знаєш.

Вона знов стенула плечима.

— Може, Стретмор не схотів стирчати тут учора допізна, щоб підготувати для суперкомп’ютера обсяг роботи на суботу. Скоріш за все, він знав, що Фонтейн у від’їзді, і тому вшився якомога раніше на риболовлю.

— Та годі тобі, Мідж, — саркастично відказав Брінкергоф. — Не наїжджай на нього.

Не було секретом те, що Мідж Мілкен не полюбляла Тревора Стретмора, бо той вдався до хитрого маневру, щоб вмонтувати в «Стрибунець» чорний хід, але його викрили. Попри добрі наміри Стретмора, АНБ дорого заплатило за це фіаско. ФЕК набула впливовості, Фонтейн втратив довіру конгресу, а найгіршим було те, що агентство значною мірою позбулося своєї анонімності. Раптом домогосподарки з Мінесоти почали писати скарги до «America Online» та «Prodigy» й висловлювати побоювання, що АНБ може читати їхні електронні повідомлення. Наче АНБ збиралося викрасти в них секретний рецепт тістечок або джему.

Фіаско Стретмора дорого обійшлося АНБ, і Мідж відчувала на собі частину провини — зовсім не тому, що передчувала такий коник від командира, а тому, що це вчинили за спиною директора, а Мідж платили саме за те, щоб вона цю спину прикривала. Поблажливість Фонтейна робила його вразливим, а Мідж змушувала нервувати. Але директор давно навчився відступати вбік і давати розумним людям зробити свою роботу; саме цього принципу він і дотримувався в робочих стосунках із Тревором Стретмором.

— Мідж, ти до біса добре знаєш, що Стретмор не байдикує, — заперечив Брінкергоф. — Він експлуатує «Транскод», як навіжений.

Мідж кивнула. У душі вона знала, що звинувачувати Стретмора в нехлюйстві абсурдно. Командир був до останку відданий своїй роботі. Усі лиха цього світу він ніс як свій власний хрест. І хитрий план Стретмора стосовно «Стрибунця» був його щирою та сміливою спробою змінити цей недосконалий світ. На жаль, як і більшість добрих починань, його хрестовий похід скінчився розпинанням на хресті.

— Гаразд, — мовила вона. — Може, я й справді до нього трохи несправедлива.

— Трохи? — звузив очі Брінкергоф. — Стретмор має цілу купу підозрілих файлів, що розтягнулися в черзі до «Транскоду» на цілу милю. Тому навряд чи він дозволить суперкомп’ютеру байдикувати на вихідні.

— Ну гаразд, гаразд, — зітхнула Мідж. — Визнаю свою помилку. — Звівши брови, вона замислилася — чому «Транскод» за цілий день так і не розшифрував жодного коду. — Ану дай я дещо перевірю ще раз, — мовила вона і стала гортати звіт. Знайшовши те, що шукала, Мідж почала вивчати цифри. І за кілька секунд кивнула.

— Маєш рацію, Чеде. «Транскод» працює, аж гай шумить. Приблизні затрати ресурсів є навіть трохи вищими, аніж зазвичай. Від учорашньої півночі ми витратили півмільйона кіловат-годин електроенергії.

— І що з цього випливає?

— Навіть не знаю, що й сказати, — спантеличено відповіла Мідж. — Усе це дуже дивно.

— Може, перевіримо дані ще раз?

Вона кинула на нього несхвальний погляд. Є дві речі, про які не слід питати Мідж Мілкен. Однією з них була інформація, за яку вона відповідала. І Брінкергоф почекав, поки Мідж іще раз передивилася цифри.

— Ага, — нарешті буркнула вона. — Вчорашня статистика пречудова: розшифровано 237 кодів. ССР — 874 долари. Середній час на злам одного коду — трохи більше від шести хвилин. Приблизні затрати ресурсів — на середньому рівні. Час потрапляння останнього коду до «Транскоду»... — вона несподівано замовкла.

— Що таке?

— Якось дивно, — відповіла Мідж. — Останній файл, занесений у журнал, був оброблений об 11:37 пополудні.