Цифрова Фортеця, стр. 28

Вона благала пояснити їй прихований сенс, але Девід і чути про це не хотів. Коли б вона не питалася, він просто всміхався й казав:

— Ти ж шифрувальниця. От і розшифруй.

Начальниця шифрувального відділу АНБ випробувала все: підміни, цифрові квадрати й навіть анаграми. Вона пропускала «без воску» через комп’ютер, намагаючись переінакшити літери таким чином, щоб здобути нові фрази, але отримувала щось на кшталт: «TAXI HUT WOW». Виявилося, що не лише Енсей Танкадо вмів створювати незламні коди.

Її думки перервало сичання дверей. То увійшов Стретмор.

— Ну як, Сюзанно, є новини? — спитав шеф, але відразу ж осікся, побачивши Ґейла. — А, це ви, містере Ґейл! Доброго вечора! — Він нахмурився, і його очі звузилися. — Але ж сьогодні субота! Чим завдячуємо честі бачити вас?

Ґейл безневинно всміхнувся.

— Просто намагаюся добросовісно виконувати свою роботу.

— Зрозуміло, — невдоволено буркнув Стретмор, міркуючи, як вийти із ситуації. І вочевидь, визнав за краще не чіпати програміста. Незворушно повернувшись до Сюзанни, він спитав: — Міс Флетчер, можна з вами трохи поговорити? За дверима.

Сюзанна завагалася.

— А... так, сер. — І кинула бентежний погляд спочатку на свій монітор, а потім — на Ґреґа Ґейла.

— Одну хвилинку.

Натиснувши на кілька клавіш, вона запустила програму «Запнута завіса» для забезпечення конфіденційності й блокування екрана від сторонніх, якою був оснащений кожен термінал у блоці № 3. Оскільки всі термінали працювали цілодобово, «Запнута завіса» давала можливість шифрувальникам полишати свої робочі місця, знаючи, що ніхто не пошкодить їхні файли. Сюзанна ввела код із п’яти символів — й екран згас. Він мав залишатися в такому стані, допоки вона повернеться й натисне клавіші в потрібній послідовності.

Усунувши ноги в туфлі, вона вийшла з кімнати за Стретмором.

— Що він, у біса, Тут робить? — невдоволено спитав Стретмор, як тільки вони опинилися за дверима.

— Як завжди. Нічого.

На обличчі боса з’явився стривожений вираз.

— Він нічого не казав про «Транскод»?

— Ні. Але якщо побачить оперативний монітор, відразу ж скаже.

Стретмор на мить замислився.

— А з якого б дива йому цікавиться оперативним монітором?

Сюзанна пильно поглянула на начальника.

— Хочете відправити його додому?

— Ні. Ми його не чіпатимемо. — Стретмор зиркнув на лабораторію безпеки комп’ютерних систем.

— А Картукян уже пішов?

— Не знаю, я його не бачила.

— Господи, — простогнав Стретмор. — Цирк якийсь та й годі. — Він пробігся рукою по щетині, що вкрила його обличчя за останні півтори доби. — Що там чути від вашої програми-«слідопита»? Я в себе як на голках сиджу.

— Ще нічого не чути. А що чути від Девіда?

Стретмор похитав головою.

— Я сказав йому не телефонувати, доки перстень не опинився в нього.

— А чому ні? Може, йому знадобиться допомога? — здивовано спитала Сюзанна.

Стретмор стенув плечима.

— Я нічим не зможу йому звідси допомогти — він сам по собі. До того ж я не хотів би розмовляти по незахищеній лінії. Хтось може підслухати.

Очі Сюзанни стривожено розширилися.

— Як так? Чому?

На обличчі Стретмора з’явився винуватий вираз, і він заспокійливо всміхнувся.

— Із Девідом усе гаразд. Просто я перестраховуюся.

А за тридцять футів від того місця, де вони розмовляли, Ґреґ Ґейл, невидимий крізь одностороннє поляроїдне скло, стояв біля Сюзанниного термінала. Екран її монітора був чорний. Ґейл поглянув на шефа із Сюзанною. А потім засунув руку в кишеню, видобув маленьку каталожну картку й прочитав її.

Ще раз пересвідчившись, що Сюзанна досі розмовляє зі Стретмором, Ґейл обережно натиснув на п’ять кнопок на клавіатурі її комп’ютера. За секунду екран ожив і засвітився.

«Класно!» — хихикнув Ґейл.

Викрадення конфіденційних кодів у блоці № 3 виявилося для Ґейла досить легкою справою. Кожен термінал мав однакову зовнішню клавіатуру. Одного разу Ґейл узяв свою клавіатуру додому і вмонтував у неї мікросхему, яка записувала кожен натиск на клавішу, а потім прийшов на роботу раніше за інших і підмінив чужу клавіатуру своєю, модифікованою. І став чекати. Наприкінці дня він знову поміняв клавіатури й вивчив інформацію, записану мікросхемою. Попри те, що вона реєструвала мільйони натискань, знайти код доступу було дуже легко: перше, що робить шифрувальник, прийшовши на роботу, — вводить конфіденційний код для розблокування свого термінала. Ця обставина значно полегшила Ґейлу роботу: п’ять символів конфіденційного коду завжди були першими.

«Яка іронія», — подумав Ґейл, витріщившись у Сюзаннин монітор. Він викрав ці коди просто так, для забави. А тепер радів із того: програма на екрані Сюзанниного комп’ютера заінтригувала його.

Він трохи постояв, міркуючи. Програма була написана мовою LIMBO, яку він не знав досконало. Утім, просто поглянувши на неї, Ґейл міг з упевненістю сказати одне: то не була діагностична програма. Він розібрав лише три слова. Але цього було достатньо.

— «Слідопит»? — уголос здивувався Ґейл. — І що ж він шукає?

Йому стало тривожно. Якусь хвилину він посидів, вдивляючись в екран, а потім вирішив, що робити.

Ґейл достатньо знав про мову LIMBO, бо в ній використовувалося багато запозичень із двох інших мов програмування — С та Pascal, у яких він розбирався із заплющеними очима. Зиркнувши вбік і знову переконавшись, що Стретмор та Сюзанна й досі розмовляють, Ґейл вдався до імпровізації. Він ввів кілька модифікованих команд із мови Pascal і натиснув клавішу RETURN. І статусне вікно програми-«слідопита» зреагувало точнісінько так, як він і сподівався.

Він швидко надрукував: ТАК. І за секунду комп’ютер пискнув.

Ґейл самовдоволено всміхнувся. Щойно термінал послав програмі-«слідопиту» наказ на передчасне самознищення.

Що б там Сюзанна не шукала, їй доведеться повторити свій пошук.

Замітаючи сліди, Ґейл вправно прокрався до реєстру діяльності системи і знищив команди, які щойно ввів. А після цього знову встановив конфіденційний код Сюзанни.

Монітор згас.

Коли Сюзанна Флетчер повернулася до блоку № 3, Ґреґ Ґейл, як нічого не було, сидів собі тихенько за своїм робочим місцем.

РОЗДІЛ 30

«Альфонсо XIII», маленький чотиризірковий готель, розташовувався неподалік від майдану Пуерта де Херес. Його оточувала огорожа з кованого заліза та кущі бузку. Девід піднявся нагору мармуровими сходами. Коли він підійшов до дверей, то ті відчинилися, як за порухом чарівної палички, і коридорний провів його всередину.

— Може, вам піднести багаж, сеньйоре?

— Дякую, не треба. Мені треба побачитися з консьєржем.

Коридорний образився, наче його щось не влаштувало в їхній розмові, що тривала не довше від двох секунд.

— Як скажете, сеньйоре. — Він провів Бекера до вестибюля, показав, де сидить консьєрж, і поквапився геть.

Вестибюль був вишуканий, маленький, елегантно оформлений. Золота доба Іспанії давно минула, але в середині XVI століття ця країна нетривалий час панувала у світі, і вестибюль гордовито нагадував про ті славні часи — лицарські обладунки, гравюри з батальними сценами та вітрини із золотими зливками, привезеними з Нового Світу.

За конторкою з написом «Консьєрж» поважно сидів чепурний, добре вбраний чоловік. Він усміхався так, неначе все життя чекав моменту, щоб допомогти гостю.

— Чим можу служити, сеньйоре? — поцікавився він помітно шепелявим голосом, оглядаючи Девіда з ніг до голови.

Бекер відповів іспанською:

— Мені треба поговорити з Мануелем.

Засмагле обличчя чоловіка розпливлося в ще ширшій усмішці.

— Сі, сі, сеньйор. Мануель — це я. Що ви хотіли?

— Сеньйор Рольдан з «Ескортес Белен» сказав мені, що ви...