Цифрова Фортеця, стр. 14
Сюзанна самовдоволено хихикнула. Стретмор був талановитим програмістом-шифрувальником, але його досвід обмежувався, головним чином, роботою з алгоритмами, тому дрібні, але важливі деталі «елітного» програмування часто лишалися поза його увагою. Ба більше, Сюзанна створила свого «слідопита» на новій гібридній мові програмування, яка називалася LIMBO; тож недивно, що Стретмор стикнувся з проблемами.
— Я цим займуся, — сказала вона, підводячись. — Піду до свого термінала.
— А скільки приблизно це займе у вас часу?
Сюзанна зупинилася й замислилася.
— Ну, це залежить від того, наскільки ефективно сервер ARA пересилає свою пошту. Якщо напарник Енсея Танкадо перебуває десь тут, у Сполучених Штатах, і користується послугами компаній «AOL» чи «Compuserve», я вишпигую його кредитну картку й дізнаюся про його розрахункову адресу впродовж години. Якщо цей добродій працює в якомусь університеті чи корпорації, то на це піде трохи більше часу. — Сюзанна нервово всміхнулася. — А решта залежатиме від вас.
Вона знала, що «решта» — це ударний загін АНБ, який знеструмить помешкання аноніма і вдереться крізь вікна зі зброєю шокової дії. Члени цього загону, вочевидь, гадатимуть, що увірвалися до криївки якогось наркоділка. А потім на сцені неодмінно з’явиться Стретмор. Широким кроком, переступаючи через уламки меблів та друзки скла, він підійде, куди треба, і знайде 64-бітний пароль. І знищить його. І «Цифрова фортеця» буде назавжди втраченою для Інтернету, вона поступово захиріє, навічно замкнена сама в собі.
— Ви ж дивіться, посилайте «слідопита» дуже обережно, — проінструктував її Стретмор. — Якщо Північна Дакота здогадається, що ми на нього вийшли, то впаде в паніку і зникне разом із паролем іще до того, як моя ударна група встигне до нього добратися.
— Це буде операція типу «вдарив і втік», — запевнила його Сюзанна. — Як тільки «слідопит» знайде його адресу, він безслідно зникне, самознищиться. І напарник Енсея Танкадо ніколи не дізнається, що ми його вирахували.
— Дякую, — втомлено кивнув бос.
Сюзанна приязно всміхнулася. Її завжди дивувала здатність цього чоловіка зберігати спокій навіть перед лицем катастрофи. Вона була переконана, що саме ця риса характеру стала визначальною в кар’єрі Стретмора й піднесла його до вищого ешелону влади.
Рушаючи до дверей, Сюзанна затримала погляд на «Транс-коді». Вона й досі не могла прийняти думку про реальне існування незламного алгоритму. І молила Бога, щоб вони вчасно знайшли адресу Північної Дакоти.
— Не баріться, — гукнув їй Стретмор — і до ночі встигнете поїхати до «Туманних гір».
Сюзанна заклякла. Вона чудово пам’ятала, що не говорила Стретмору про свою подорож ані слова. «Невже АНБ прослуховує мій телефон?»
Стретмор винувато всміхнувся.
— Це Девід розповів мені сьогодні вранці про ваші плани. Сказав, що вас роздратує необхідність їх відкласти.
Сюзанна розгубилася.
— Ви розмовляли з Девідом сьогодні вранці?!
— Ну аякже. — Схоже, Сюзаннина реакція дещо спантеличила Стретмора. — Мені довелося інструктувати його.
— Інструктувати? — невдоволено спитала Сюзанна. — Для чого?
— Для його поїздки. Я послав Девіда до Іспанії.
РОЗДІЛ 11
«Іспанія. Я послав Девіда до Іспанії».
Слова боса вкололи її, як осине жало.
— Девід в Іспанії? — недовірливо перепитала вона. — Ви послали його до Іспанії?! — У її голосі бриніли гнівні нотки. — Але навіщо?
Стретмор був приголомшений. Він не звик до того, щоб на нього кричали, навіть керівник шифрувального відділу його організації, і сконфужено дивився на Сюзанну. А та вся напружилася, наче тигриця, що захищає своє дитинча.
— Сюзанно, — почав він. — Ви ж говорили з ним? Девід усе вам пояснив?
Та вона була надто шокована.
«Іспанія? Ось чому Девід відклав нашу поїздку до “Кам’яної садиби”?»
— Сьогодні вранці я послав за ним авто. Він сказав, що зателефонує вам перед виїздом. Вибачте, я гадав, що...
— А навіщо вам було посилати Девіда до Іспанії?
Стретмор помовчав, промовисто устромивши погляд в обличчя керівника шифрувального відділу. А потім пояснив:
— Для того, щоб забрати другий пароль.
— Який це другий пароль?
— Той, що був у Танкадо.
Сюзанна розгубилася.
— Про що ви кажете?
Стретмор тяжко зітхнув.
— Цілком очевидно, що Танкадо на час смерті мав при собі копію пароля. І я не хотів би, щоб той пароль безконтрольно валявся собі в севільському морзі.
— І тому ви послали Девіда Бекера? — Сюзанна була більш ніж шокована. Усе довкола втратило свій сенс. — Але ж Девід не працює на вас!
Стретмор отетеріло витріщився на неї. Ніхто не дозволяв собі так розмовляти із заступником директора АНБ.
— Сюзанно, — почав він, стримуючи роздратування, — у тім то й річ. Мені треба було...
Та тигриця скипіла гнівом.
— Під вашим началом двадцять тисяч працівників! Хто вам дав право посилати до Іспанії мого нареченого?!
— Мені був потрібен цивільний кур’єр, людина, що не має стосунку до уряду. Якби я став діяти офіційними каналами і хтось випадково дізнався про...
— І Девід Бекер — єдина цивільна людина, яку ви знаєте?
— Звісно, що ні! Девід Бекер — не єдиний цивільний, якого я знаю! Але о шостій ранку, коли події розгорталися так швидко, мені треба було приймати блискавичне рішення! Девід знає іноземні мови, він розумний, я довіряю йому, і я гадав, що роблю йому послугу!
— Послугу?! — огризнулася Сюзанна. — Послати його до Іспанії — це послуга?
— Так, послуга! Бо я плачу йому десять тисяч доларів за один день роботи. Він забере манатки Танкадо й полетить назад додому.
Сюзанна замовкла. Вона все зрозуміла. Справа у грошах.
Плівка її пам’яті відмоталася на п’ять місяців назад, до того вечора, коли президент Джорджтаунського університету запропонував Девіду підвищення: посаду завідувача кафедри іноземних мов. Президент попередив тоді, що його викладацькі години скоротять, побільшає паперової роботи, а от заробітна плата істотно зросте. Сюзанні хотілося кричати: «Девіде, не роби цього! Ти будеш нещасним. Ми ж маємо купу грошей — і байдуже, хто з нас їх заробляє!» Та він бачив цю ситуацію по-своєму. Насамкінець вона підтримала його рішення прийняти пропозицію, і тієї ночі, коли вони полягали спати, Сюзанна намагалася бути радою за нього, та внутрішній голос постійно твердив їй, що то буде катастрофа. Вона мала рацію. Але щоб настільки! Такого вона й уявити не могла.
— Ви заплатили йому десять тисяч доларів? — гнівно спитала вона. — Це брудний шахрайський трюк!
Нарешті Стретмор не стримався.
— Трюк? Ніякий то, у біса, не трюк! Я навіть не сказав йому про гроші! А попросив його про особисту послугу. І він погодився.
— Звісно, що погодився! Ви ж мій бос! І заступник директора АНБ! Він не міг вам відмовити!
— Маєте рацію, — відрізав Стретмор. — Саме тому я й звернувся до нього. Я не міг дозволити собі розкіш...
— А директор знає, що ви послали цивільного?
— Сюзанно, — мовив Стретмор, втрачаючи терпіння. — Директор не в курсі справи. Він нічого про це не знає.
Сюзанна недовірливо дивилася на Стретмора. їй здалося, що вона зовсім не знає чоловіка, якого бачить перед собою. Він послав її нареченого — цивільну людину — виконувати секретне завдання для АНБ і навіть не повідомив директору про найсерйознішу кризу в історії цього агентства.
— Леланда Фонтейна не повідомили?
Нарешті Стретмору урвався терпець. І він вибухнув.
— А тепер слухайте сюди, Сюзанно! Я викликав вас, бо мені потрібен союзник, а не слідчий! Я пережив жахливий ранок.
Завантаживши файл Танкадо, я годинами сидів отут біля принтера й молив Бога, щоб «Транскод» розшифрував його. На світанку мені довелося проковтнути своє самолюбство й набрати номер телефону директора — мушу вам сказати, що я дійсно прагнув цієї розмови. «Доброго ранку, сер. Вибачте, що вас розбудив. Чому я телефоную? Та тому, що кілька хвилин тому виявив, що наш суперкомп’ютер безнадійно застарів. І застарів через один алгоритм, через те, що моя команда шифрувальників, на яку витрачаються мільярди доларів, не спромоглася розродитися чимось хоч віддалено схожим на цей алгоритм!» — І Стретмор хряснув кулаком по столу.