Північна Одіссея, стр. 94

— … мусить, — почув він, як сказав Майкл, і Робертс ствердно закивав. — Денні мусить виграти… інакше я втрачу купу грошей… Доведеться сплачувати тонну баксів… з власної кишені. Якщо він протримається і в п'ятнадцятому, я — банкрут… А тебе цей хлопець послухається. Придумай що-небудь.

Після почутого у Рівери вже більше не було ніяких видінь. Вони хочуть надурити його! Знову пославши Денні в нокаут, він стояв, знесилено опустивши руки і хапаючи ротом повітря. У цей момент підвівся Робертс.

— З нього вже досить. Повертайся до себе в куток.

Ці слова він мовив наказним тоном, яким він часто розмовляв з Ріверою у тренувальному залі. Але мексиканець мовчки зміряв його поглядом, повним ненависті, і став чекати, поки не підніметься Денні. Коли ж Рівера повернувся у куток для хвилинної перерви, до нього підійшов антрепренер Келлі.

— Негайно припини, чорт тебе забирай, — прохрипів він злим тихим голосом. — Падай, Ріверо! Мусиш упасти. Слухай мене, і я влаштую тобі безхмарне майбутнє. І навіть дам колись побити Денні. Але — наступного разу. А сьогодні ти маєш упасти.

Рівера поглядом показав, що почув його, але жодним знаком не продемонстрував своєї згоди чи відмови.

— Чому ти мовчиш? — злобно спитав у нього Келлі.

— Все одно програєш, — піддакнув Спайдер Хагерті. — Бо рефері не дасть тобі перемогти. Послухай Келлі — і падай.

— Падай, хлопчику, — благально звернувся до нього Келлі. — І я влаштую тобі виступи на чемпіонаті.

Але Рівера не відповів.

— Я допоможу тобі, правда, але ж і ти мені допоможи.

З ударом гонга мексиканець відчув, що йому приготували якийсь підлий трюк. Глядачі про це не здогадувалися. Хоч би що то було, але воно чекало його на ринзі — тут, поруч. Схоже, до Денні повернулася його колишня впевненість у собі. Рішучість, з якою він кинувся на нього, злякала Ріверу. Уникаючи сутички, він різко відступив убік. Ясно, що суперник прагнув клінчу. Мабуть, це й було необхідною частиною замисленого ним підлого трюку. Рівера продовжував задкувати й ухилятися, але знав, що рано чи пізно клінч все одно трапиться, а разом з ним — і трюк. Він відчайдушно намагався відтягнути цей момент. Зробивши вигляд, що під час наступного кидка Денні він таки увійде в клінч, Рівера, дочекавшись миті, коли їхні тіла мали ось-ось зіштовхнутися, несподівано відсахнувся назад — прудко й легко. У кутку, де перебував тренер Денні та його секунданти, миттєво загаласували: «Так нечесно!» Вони вважали, що Рівера їх надурив. Рефері нерішуче завмер. Слова, що вже ладні були зірватися з його вуст, так і не були сказані, бо їх несподівано перервав хлопчачий вереск з гальорки: «Нечесно граєш!»

Денні, не криючись, осипав Ріверу лайкою, спонукуючи його битися, але той танцював навколо нього й ухилявся від ближнього бою. А ще мексиканець вирішив більше не завдавати ударів по корпусу. Він знав, що при цьому втрачає половину шансів на успіх, але він знав також, що якщо переможе, то переможе тільки в дальньому бою. При першій же нагоді вони спробують зарахувати йому поразку через небажання битися і нечесну гру. Денні ж зовсім наплював на обережність. Цілих два раунди він ганявся за хлопцем, який не насмілювався вступити з ним у ближній бій. Час від часу він таки наздоганяв мексиканця й обрушував на нього град ударів. Рівера стоїчно витримував їх, аби лише уникнути ризикованого клінчу. Під час цього вирішального наступу Денні глядачі схопилися на ноги і зовсім показилися. Вони не розуміли, що відбувається, але бачили, що їхній улюбленець усе ж таки перемагає.

— Чому ти не б'єшся?! — гнівно кричали вони Рівері. — Боягуз! Ти — боягуз! Відкрийся! Відкрийся! Денні, убий його! Убий! Йому хана! Убий його!

Серед усіх без винятку присутніх у залі Рівера був єдиною спокійною людиною. За своїм темпераментом і кров'ю він був там найемоційніший, але йому довелося пройти через такі страшні випробування, що сукупна емоція десяти тисяч оглушливо волаючих горлянок, яка хвилями прокочувалася по залу, була для його свідомості не більше ніж бархатистою прохолодою вечірніх сутінків.

У сімнадцятому раунді Денні різко посилив темп, і Рівера, пропустивши сильний удар, враз обм'як, зсутулився і позадкував, ледь не падаючи. Руки його безсило обвисли. Денні подумав, що, нарешті, його шанс прийшов. Та Рівера надурив його, і, застукавши зненацька, завдав супернику хльосткого зустрічного удару прямо в щелепу. Денні гепнувся на долівку. Коли він спробував підвестися, Рівера знову збив його двома ударами зверху — в шию і підборіддя. І так було три рази. І ніякий арбітр не назвав би це нечесною грою.

— Білле, Білле! Зроби що-небудь! — почав Келлі благати суддю.

— Не можу! — розпачливо вигукнув у відповідь суддя. — Бо він мені не дає нічого зробити!

Повержений Денні все ще героїчно намагався підвестися. Келлі й ті, що сиділи біля рингу, стали гукати поліцію, щоб вона припинила побиття, хоча в кутку Денні ніхто не викидав білого рушника. Рівера побачив, як товстий капітан поліції почав незграбно просовуватися крізь канати, але не зовсім розумів, що все це означало. У цьому спорті, вигаданому клятими грінго, стільки всіляких хитрощів та підлих трюків! Денні таки вдалося зіпнутися на ноги, і він, із забитими памороками, безпорадно тупцював перед ним. Рефері і полісмен уже були вхопилися за Ріверу, але в ту мить він завдав останнього удару. Зупиняти поєдинок потреби не було, бо Денні більше не встав.

— Лічіть секунди! — хрипко гукнув Рівера до рефері.

Коли рахунок було закінчено, секунданти Денні підняли його з підлоги і відволокли в куток.

— Хто переможець? — наполегливо спитав Рівера.

Рефері неохоче взяв його руку в рукавичці і підняв догори.

Ніхто Ріверу не вітав. Сам, без супроводу він повернувся у свій куток, де секунданти навіть ослінця не поставили. Спершись об канати, він з ненавистю зиркнув на своїх помічників, а потім зміряв поглядом увесь зал, поширюючи на нього всю свою ненависть. На всіх десять тисяч грінго. Його коліна тремтіли і підгиналися, а він хлипав від перенапруження й виснаження. Голова його паморочилася, до горла підкочувалася нудота, а ненависні обличчя колихалися і пливли^ перед очима. І тут він пригадав, що то — гвинтівки. Його гвинтівки. Революція триває.

ВІЧНІСТЬ ФОРМ

Зі смертю містера Седлі Крейдена, що мешкав у Крейден Хілл, скінчилося одне дивне життя.

Спокійний та сумирний, він став жертвою якоїсь дивної манії, яка протягом останніх двох років його життя і вдень і вночі тримала його прикутим до крісла. Схоже, його розум постійно перебував у полоні загадкової смерті, або, радше, зникнення його старшого брата. Джеймса Крейдена, оскільки його манія стала проявлятися саме невдовзі після цієї події.

Містер Крейден так і не зміг надати хоч якогось пояснення своєї дивної поведінки. Фізично з ним усе було гаразд; що ж стосується його розумового стану, то психіатри визнали його нормальним з усіх поглядів,^ за винятком вищезазначеної дивовижної особливості. Його бажання залишатися у кріслі було цілковито добровільним, тобто актом його власної волі. І ось цей чоловік помер, а його таємниця лишається нерозгаданою.

Цитата з Ньютон Кур'єр-Таймс

Стисло кажучи, я був слугою й довіреною особою містера Седлі Крейдена протягом останніх восьми місяців його життя. За цей період він зробив багато записів у своєму щоденнику, який завжди тримав при собі, за винятком того часу, коли спав або дрімав, обов'язково замикаючи його в шухляді під рукою перед тим, як заснути.

Мені було цікаво прочитати, що ж там писав у своєму щоденнику цей старий джентльмен, але він був надто обережним та хитрим. Жодного разу не зміг я і краєм ока зиркнути на той рукопис. Якщо ж він робив записи саме в ту хвилину, коли я підходив, щоб доглянути його, то він закривав написане великою промокашкою. Це я знайшов містера Седлі Крейдена мертвим у кріслі, тому і насмілився той щоденник вилучити. Мені дуже кортіло його прочитати — оце і все, що я можу сказати на своє виправдання.