Північна Одіссея, стр. 87

Суддя почухав потилицю і флегматично зобразив на своєму обличчі обурення.

— Протест приймається, — сказав він. — Ви мене дивуєте, містере Вітберг. Кажете, що ви — суддя і досвідчений знавець законів, а самі поводитеся зовсім не як служитель Феміди. Вашими манерами, сер, та вашими методами ви скоріше нагадуєте мені стряпчих, що займаються сумнівними оборудками. Ми розглядаємо просту справу про напад та побиття. І мусимо визначити, хто завдав першого удару. І нас не цікавлять ваші оцінки особистої вдачі містера Вотсона. А тепер — продовжуйте.

Якби у нього не боліли розбиті губи, то Сол Вітберг обов'язково покусав би їх з досади. Але він стримався і розповів просту, зрозумілу і правдиву історію.

— Ваша честь, — сказав Вотсон. — А ви спитайте його, що він робив на моїй території.

— Ай справді — дуже хороше запитання. Сер, а що ви робили на території містера Вотсона?

— Я не знав, що то його територія.

— Це було незаконне проникнення, ваша честь! — скрикнув Вотсон. — Я скрізь порозставляв попереджувальні знаки, і їх дуже добре видно.

— Ніяких знаків я не бачив, — відповів Сол Вітберг.

— Зате я бачив їх на власні очі, — відрізав суддя. — І їх дійсно дуже добре видно. Тому попереджаю вас, сер, що коли ви будете кривити душею навіть у таких дрібницях, то це може кинути тінь підозри на ваші суттєвіші твердження. Навіщо ви вдарили містера Вотсона?

— Я вже заявляв, ваша честь, що не бив його. Суддя зиркнув на опухлий та посинілий фасад Картера

Вотсона і розлючено поглянув на Сола Вітберга.

— Та ви тільки погляньте на обличчя цього чоловіка! — загримотів він. — Якщо ви його не били, то чому ж у нього таке понівечене обличчя?

— Як я вже засвідчив…

— Я попереджаю вас, будьте обережні у своїх висловлюваннях, — застеріг його суддя.

— Буду, сер. Я не скажу нічого, крім правди. Цей чоловік ударив себе каменюкою. Він побив собі обличчя двома різними каменями.

— Та де ж це бачено, щоб чоловік при здоровому глузді завдав собі такої шкоди, б'ючи каменем по м'яких та вразливих частинах свого обличчя? — суворо спитав Картер Вотсон.

— Звучить мов якась байка, їй-богу, — прокоментував почуте суддя. — Містере Вітберг, ви вживаєте спиртне?

— Ні, сер.

— Як — узагалі не вживаєте?

— Інколи.

Суддя глибокодумно замислився над цією відповіддю.

Скориставшись паузою, Вотсон підморгнув Солу Вітбергу, але цей ображений до глибини душі джентльмен не побачив у ситуації нічого гумористичного.

— Специфічний випадок, дуже специфічний, — заявив суддя, починаючи свій вердикт. — Свідчення двох сторін є абсолютно протилежними. Окрім двох основних учасників, інших свідків немає. Кожен твердить, що напад учинив суперник, і я не маю законних способів установити істину. Але я маю свою приватну думку, містере Вітберг, і тому я рекомендую вам віднині триматися подалі не лише території, що належить містеру Вотсону, а й наших країв узагалі.

— Яке неподобство! — обурено підскочив Сол Вітберг.

— Сядьте, сер! — скомандував суддя громовим голосом. — Якщо ви ще раз подібним чином перервете Суд, то я оштрафую вас за неповагу. Попереджаю — оштрафую на велику суму. А ще суддя! Кому, як не вам, знати про правила пристойності та про повагу до Суду! А тепер — слухайте мій вирок: «Нормою права є те, що до звинувачуваного повинна застосовуватися презумпція невинуватості. Як я вже казав — і повторю знову: в цьому випадку не існує законних шляхів визначити, хто завдав першого удару. Тому — і на мій превеликий жаль, — у цьому місці суддя зробив паузу і кинув на Сола Вітберга гнівний погляд, — по кожній із цих справ я змушений застосувати до обвинуваченого презумпцію невинуватості. Джентльмени, ви обидва — вільні».

— Це треба обмити, — звернувся Вотсон до Вітберга, коли вони виходили із залу суду. Але обурений служитель Феміди навідріз відмовився взяти Картера Вотсона під руку і неквапливо піти з ним до найближчої забігайлівки.

МЕКСИКАНЕЦЬ

Ніхто не знав, звідки він узявся, а керівники Хунти [46] — і поготів. Цей хлопець був їхньою «маленькою таємницею», їхнім «великим патріотом», а для грядущої Мексиканської революції він — по-своєму — працював не менш заповзято, аніж вони. Люди з Хунти визнавали це неохоче, бо недолюблювали його. Того дня, коли він несподівано з'явився в їхньому переповненому приміщенні, де панували метушня й біганина, всі відразу ж запідозрили в ньому шпигуна — одного з платних агентів диктатора Порфіріо Діаса [47]. Бо надто вже багато їхніх соратників зазнавали страждань у військових та цивільних тюрмах у різних закутках Сполучених Штатів, а декого з них навіть переправляли через кордон, ставили до глинобитних стінок і розстрілювали.

З першого погляду зовнішність хлопця їх нічим не вразила. Бо він справді був лише хлопчиськом років вісімнадцяти, не більше, а на зріст — навіть замалим для свого віку. Він сказав, що звуть його Філіпе Рівера і що він бажає працювати для Революції [48]. І все — жодного зайвого слова, жодного пояснення. Просто стояв і чекав. Ані усмішки на вустах, ані вогника доброти в очах. Рішучий і енергійний велетень Пауліно Вера аж здригнувся в душі. Перед ним постало щось непривітне, загрозливе й безпощадне. Щось зловісне і зміїне чаїлося в чорних очицях хлопця. У них палав холодний вогонь затятості й гніву. Він швидко перевів погляд з облич змовників на друкарську машинку, на якій завзято торохтіла крихітна місіс Сетбі. Вони зустрілися поглядами лише на якусь хвильку — коли вона, на мить відірвавшись від роботи, підвела очі. Проте місіс Сетбі теж відчула присутність чогось невимовленого і неназваного, і це змусило її перерватися. Їй довелося навіть перечитати кілька рядків, щоб знову збагнути сенс листа, який вона друкувала.

Пауліно Вера запитально поглянув на Арелано та Рамоса, а ті так само запитально поглянули один на одного. Сумнів та вагання відбилися в їхніх очах. Тендітний хлопець, що стояв перед ними, являв собою Невідоме і випромінював усю ту лиховісність, що так притаманна Невідомому. Було в ньому щось незбагненне, щось таке, що сильно вирізняло його з-поміж звичайних революціонерів, чия люта ненависть до Діаса та його тиранії була, зрештою, цілком природною для простих і чесних патріотів. Чаїлося в цьому хлопцеві іще щось, але вони не могли збагнути, що саме. Нарешті Вера, завжди найімпульсивніший та найбільш схильний до швидких дій, перервав незручну тишу.

— От і добре, — холодно сказав він. — Кажеш, що хочеш працювати для Революції? Гаразд. Скинь пальто. Повісь його он туди. Ходімо, я покажу тобі, де відра і ганчірки. Підлога брудна. Почнеш з того, що вимиєш і вишкребеш її — спочатку тут, а потім — в інших кімнатах. Вичистиш також і плювальниці. Після цього візьмешся за вікна.

— Це — для Революції? — спитав хлопець.

— Для Революції, — відповів Вера.

Рівера зміряв усіх холодним підозрілим поглядом і заходився скидати пальто.

— Зрозуміло, — кинув він.

І більше — ані слова. День за днем приходив він на роботу — мити, шкребти і витирати. Вигрібав попіл з піддувал, приносив вугілля та дрова, розтоплюючи печі іще до того, як найенергійніші й найсумлінніші з революціонерів сідали за стіл.

— А можна я тут ночуватиму? — якось спитав він.

Ага! Ось воно — нутро діасівського агента! Проявилося, нарешті! Ночівля в приміщенні Хунти означала доступ до її секретів, до списків та адрес соратників на території Мексики. Це прохання не задовольнили, і Рівера більше ніколи його не повторював. Ніхто не знав, де він ночував, де і як харчувався. Якось Арелано запропонував хлопцю пару доларів. Але Рівера похитав головою і відмовився. Коли ж у розмову втрутився Вера і став наполягати, він відказав: