Північна Одіссея, стр. 46

Денін діловито поглянув на приготування, помітивши могилу, бочку та оцінивши товщину вірьовки й гілки, через яку вона була перекинута.

— Якби на моєму місці був ти, то я зробив би все значно краще, Гансе.

Денін гучно зареготав зі свого дотепу, але на блідому обличчі Ганса непорушно завмерла похмура маска, яку міг порушити лише звук архангельської сурми в день Страшного суду. А ще Ганса нудило. Раніше він просто не міг збагнути, яке то є жахливе й грандіозне завдання — відправити свого одноплемінника на той світ. А Едіт — збагнула, але це аж ніяк не полегшило реалізацію цього завдання. Її доймали сумніви — чи вистачить їй снаги довести його до кінця. Їй безперервно хотілося закричати, заверещати, заволати і, затуливши очі руками, чкурнути наосліп у ліс — навмання. І тільки неймовірним зусиллям волі трималася вона на ногах, і йшла далі, і робила те, що мусила робити. Знемагаючи від нервової та фізичної напруги, вона все ж відчувала вдячність Деніну за те. що він їй сприяв.

— Подай руку, — сказав він Гансу, і той допоміг йому здертися на діжку.

Ірландець нахилився, щоб Едіт наділа петлю йому на шию. Потім він випрямився, а Ганс міцно прив'язав вірьовку до гілки вгорі.

— Майкле Денін, чи маєте ви що-небудь сказати? — спитала Едіт дзвінким голосом, який тремтів, попри всі її зусилля.

Денін почовгав ногами по діжці, сором'язливо поглянув униз, наче збираючись освідчитися в коханні, і прокашлявся.

— Я задоволений, що все скінчилося, — сказав він. — Ти обходилася зі мною як з християнином, і я щиро вдячний тобі за твою доброту.

— Тоді нехай Господь прийме тебе до себе, розкаяний грішнику, — сказала Едіт.

— Так. — відповів Денін, і його повний низький голос прозвучав різким контрастом до її тоненького ослаблого голосу. — Нехай Господь прийме мене, розкаяного грішника.

— Прощавай, Майкле! — вигукнула вона з відчаєм у голосі.

Едіт усім тілом навалилася на діжку, але вона й не поворухнулася.

— Гансе, мерщій! Допоможи мені! — слабо скрикнула вона.

Едіт відчувала, що останні сили покидають її, але діжка не піддавалася. Ганс поспішив до неї — і діжка вислизнула з-під ніг Майкла Деніна.

Едіт відвернулася і заткнула пальцями вуха. А потім розсміялася — хрипло, різко, з якимись металічними нотками в голосі. Ганс був шокований. За увесь час цієї трагедії йому не доводилося переживати такого потрясіння. Самовладання покинуло Едіт Нельсон. Але навіть у розпал істеричного припадку вона збагнула це і відчула задоволення від того, що спромоглася витримати напруження і виконати все, що належало. Похитуючись, вона підійшла до свого чоловіка.

— Гансе, відведи мене до хатини, — ледь вимовила вона. І додала: — І поклади мене в ліжко. Я хочу відпочити, відпочити, відпочити…

І вона пішла по снігу геть, а Ганс обіймав її за плечі, притримував і придавав вірного напряму її ослаблим ногам. Але індіанці лишилися. Похмуро й урочисто споглядали вони, як працює закон білої людини, котрий змушує чоловіка танцювати в повітрі.

СТЕЖИНОЮ ПРИМАРНИХ СОНЦЬ

Сітка Чарлі курив люльку і задумливо вдивлявся в ілюстрацію з «Поліс газет» на стіні. Півгодини не зводив він з неї уважного погляду, і півгодини я потайки за ним спостерігав. У його голові крутилася якась думка, і, хоч би якою вона була, я не сумнівався, що її варто знати. Бо він чимало бачив на своєму віку, та ще й сотворив небачену дивину, а саме — відвернувся від своїх одноплемінників (звісно, наскільки це було можливим для індіанця) і став білою людиною навіть у способі мислення. За його власним висловом, він прийшов з холоду в тепло, сів біля нашого вогню і став одним із нас. Читати й писати Сітка Чарлі так і не навчився, але мав дивовижний словниковий запас, а ще дивовижнішим було те, що він повністю став на точку зору білої людини і прийняв її світогляд.

На цю покинуту хатину ми наштовхнулися під кінець виснажливого дня, проведеного в дорозі. Нагодувавши собак, помивши після вечері тарілки та розстеливши ліжка, ми розкошували, насолоджуючись тією найприємнішою годиною, яка настає кожного дня під час подорожей на упряжках по Алясці, але тільки один раз. Це — та благословенна година, коли між стомленим тілом і ліжком залишається лише одна, але приємна перешкода: запашна вечірня люлька. Хтось із колишніх мешканців хатини прикрасив стіни житла вирізками з газет та журналів, і саме ці ілюстрації не відпускали увагу Сітки Чарлі відтоді, як ми зупинилися тут дві години тому. Він вивчав їх дуже уважно, переводячи погляд то на одну, то на другу, і я побачив у його очах непевність і здивування.

— Що ти там уздрів? — нарешті порушив я тишу.

Індіанець вийняв з рота люльку і відповів дуже просто:

— Щось я не розумію.

Він знову зробив затяжку, знову витягнув люльку і, як указкою, тицьнув нею в ілюстрацію з «Поліс газет».

— Отой малюнок — що він означає? Не розумію.

Я поглянув на той малюнок. На ньому якийсь чоловік з карикатурно злодійським обличчям падав на підлогу, картинно притиснувши праву руку до грудей. Напроти нього стояв чоловік з обличчям, що поєднувало в собі зовнішність ангела-руйнівника та Адоніса [26], і тримав у руках димлячий револьвер.

— То один чоловік убив другого, — сказав я, відчувши власне здивування і неспроможність пояснити.

— А чому? — спитав Сітка Чарлі.

— Не знаю, — зізнався я.

— Цей малюнок — закінчення, — вів далі Сітка Чарлі. — Він не має початку.

— Таке життя, — знизав плечима я.

— Але життя має початок, — заперечив він.

Не знаючи, що сказати, я на мить замовк, а його очі тим часом перемандрували до сусідньої прикраси — фоторепродукції чиєїсь картини «Леда і лебідь» [27].

— Оцей малюнок, — зазначив індіанець, — не має початку. Він не має кінця. Не розумію я малюнків.

— А ти поглянь он на той малюнок, — сказав я, показуючи на третю ілюстрацію. — У ньому є якийсь сенс. Скажи мені, що означає для тебе цей малюнок?

Кілька хвилин він вдивлявся в нього.

— То — хвора дівчинка, — нарешті сказав Сітка Чарлі. — А поруч — лікар. Вони не спали всю ніч, бачиш — у лампі лишилося мало олії, а у вікні вже сіріє ранок. Дім пінка тяжко хвора. Вона може померти, тому у лікаря такий стурбований вигляд. А то — її мати. То, вочевидь, якась страшна хвороба, бо мати поклала голову на стіл і плаче.

— А звідки ти знаєш, що вона плаче? — перервав його я. — Тобі ж не видно її обличчя? Може, вона просто спить.

Сітка Чарлі з подивом зиркнув на мене, а потім знову перевів погляд на малюнок. Видно було, що він особливо не задумувався над тим висновком, який зробив.

— А може, й спить, — повторив індіанець. — Потім придивився до малюнка пильніше. — Ні, вона не спить. По плечах видно, що вона не спить. Мені не раз доводилося бачити плечі жінок, які плачуть. Я бачив, як плаче моя мати. То якась дуже серйозна хвороба.

— Ну от! А ти казав, що не розумієш малюнків! — вигукнув я.

Індіанець заперечно похитав головою і спитав:

— А ця маленька дівчинка — вона помирає? Тепер настала моя черга здивовано замовкнути.

— Вона помирає? — повторив індіанець своє запитання. — Ти ж художник. Може, ти знаєш?

— Ні, не знаю, — зізнався я.

— У житті так не буває, — мовив індіанець авторитетним тоном. — У житті маленька дівчинка або помирає, або одужує. А в малюнках не трапляється нічого. Ні, не розумію я цих малюнків.

Сітка Чарлі був явно розчарований. Він завжди хотів розуміти те, що розуміють білі, а тут така невдача. А ще я відчув у його словах спонуку. Вочевидь, йому дуже хотілося, щоб я розкрив йому таємницю малюнків. До того ж цей індіанець мав неабияку здібність створювати зорові образи. Це я вже давно підмітив. Він усе перетворював на зорові образи, відчував життя через образи, мислив про життя образами; але не розумів, що хотіли сказати своїми малюнками інші люди, передаючи власні образи на полотно за допомогою кольорових контурів.

вернуться

26

Адоніс — у давньогрецькій міфології — юнак надзвичайної краси.

вернуться

27

Леда і лебідь — у давньогрецькій міфології Зевс, причарований красою Леди, з'явився перед нею у вигляді лебедя. Улюблений сюжет образотворчого мистецтва.