Декамерон, стр. 95

По сій мові показав їй на довід пір'я, лапки і дзюб од сокола.

Почувши все те й побачивши, дама спершу почала ганити лицаря словами за те, що він перевів такого чудового сокола, аби пригостити жінку, а потім стала вихваляти в думках його надзвичайну великодушність, що і в убозтві не змаліла. Та, не маючи вже ніякої на того сокола надії і побоюючись непомалу за здоров'я своєї дитини, вона сумно попрощалася з господарем і повернулась до хлопця. Синок її, чи то з горя, що не дістав сокола, чи то вже з хвороби невлічимої, помер-таки через кілька днів на превелику тугу матері. Довго плакала вона й сумувала, аж тут брати почали її принукувати, щоб ізнов заміж виходила, бо молода ще була й багата. Монна Джованна воліла жити вдовою, та, бачивши, як напосідають на неї брати і згадавши про благородство й щедрість Федеріга, який пришанував її своїм останнім соколом, сказала своїм братам:

? Радніша б я була й довіку вдовувати, якби вам те було до мислі, та коли вже ви притьмом хочете, щоб я вийшла заміж, то вийду не за кого, як за Федеріга дельї Альберігі.

? От дурна! ? глузували з неї брати. ? Що се ти говориш? Нащо тобі виходити заміж за такого, що нічого не має?

? Братики мої любі, ? одповіла їм монна Джованна, ? добре знаю, що правду ви кажете, та волію мужа без маєтку, аніж маєток без мужа.

Брати, побачивши її несхитну рішучість і знаючи, що Федеріго, незважаючи на свою бідність, лицар правий і доблесний, вчинили сестрину волю й оддали йому монну Джованну разом з усім її добром. Ставши мужем коханої дами і властителем багатих маєтностей, мессер Федеріго жив до самої смерті щасливим чоловіком і добрим господарем.

Оповідка десята 

Коли королева скінчила свою повість, усе товариство оддало дяку Богові, що так справедливо винагородив Федеріга; тоді Діоней, котрий не чекав своїм звичаєм наказу, почав такими словами:

? Я не знаю, чи то вже такий вивих у людей постав од звичаїв зіпсутих, чи зроду у них така вдача гріховна, що більше всі радіють злим учинкам, аніж добрим, особливо як ті вчинки когось іншого, а не їх стосуються. А тим, що я взяв на себе обов'язок (і не збираюся його зрікатись) розважати вас, смішити й веселити, то думаю розповісти вам, люб'язні дами, одну історію, хоч у ній буде дещо, сказати б, сороміцьке; та її варто все-таки розказати, бо вона, напевне, припаде вам до смаку; а ви, її слухаючи, так робіть, як ото в садку тендітною ручкою гожу троянду зриваєте, що квітку берете, а колючки лишаєте: так і тут ? не зважайте на мерзотника, нехай він гибіє у своїх пороках, смійтеся весело з вибриків його жінки і, де треба, спочувайте чужому лихові.

Так от, жив не так давно в Перуджії один багатий чоловік на ймення П'єтро ді Вінчоло ^{203}, котрий, хоч йому того зовсім не хотілося, взяв собі жінку більше про людське око, щоб заличкувати перед горожанами один свій протиприродний нахил. Як на те, жінка припала йому не цілком така, яка б йому годилася, ? була тужава, рудоволоса та жагуча: їй би двох чоловіків мати, а не одного, а тут і той один не про неї, а чортзна про що думає.

Коли вона те помітила, то дуже почала сердитись; сказано, сама гарна й молода, при силі і при тілі, а чоловікові до неї байдуже. Стала вона з ним щодня сваритися та гризтися ? яка вже там може бути злагода! А тоді бачить, що тим його паскудству не зарадить, а лише своєму здоров'ю завадить, та й почала собі так думати-гадати: «Сей мерзотник мною гребує, бо звик по сухому шурхати ? ну гаразд, пошукаю ж я собі такого човника, що вологи не боїться. Я взяла його за мужа і принесла йому чимале придане, знаючи, що він мужчина, і гадаючи, що йому того хочеться, чого мужчинам годиться хотіти. Якби я знала, що він такий, то зроду була б не пішла за нього заміж. А він же знав, що я женщина, то чого ж він брав мене, коли жінота йому осоружна! Доки мені сю кривду од нього терпіти? Якби не хотілось мені в грішному світі жити, то пішла б я у черниці, так я ж іще не нажилася! А коли я діждуся од мого негідника втіхи якої чи розкошів? Швидше, мабуть, посивію, а тоді даремно жалкуватиму на старощах, що так марно збігли літа мої молодії. Та він же сам мене незгірше навчає й напучає, як тут слід чинити: сам шукає насолоди деінде, то й я ж її для себе десь пошукаю, тільки що моя насолода заслуговуватиме хвали, а його порок ? хули, бо я лише людські закони порушу, а він іще й закони природи зневажає».

Подумала вона отак раз, подумала вдруге і, щоб ті думки до бажаного скутку довести, заприязнилася з одною старою бабою, схожою з виду на святу Вердіану, що то гадюк годувала ^{204}. То була така богомільниця, що на всякий відпуст з чотками в руках ходила, все про життя великомучеників та рани святого Франціска говорила, і навіть, казали, Бога за бороду ловила. Вигодивши добру годину, та жінка виявила їй свої бажання.

? Дочко моя, ? сказала їй стара, ? Господь-усевіда знає, що добрий узяла єси намір! Якби навіть не було в тебе на те слушної причини, то й тоді, молодою бувши, не інакше слід би було чинити, щоб юних днів даремно не губити, бо для розумної людини немає більшого горя, як жалкувати за марно втраченим часом. На ката нам ті старощі здалися? От хіба що попелу од вогнища глядіти! Хто-хто, а я те дуже добре знаю ? бодай краще не знати! І досі жаль живий бере, як подумаю, скільки-то часу без пуття прогаяла; хоч і не все я змарнувала (не гадай собі, що я така вже дурна була), та не все ж і зробила, що могла. Як ізгадаю про те та подивлюсь, яка тепер стала, що ніхто вже до моєї губки вогню не вкреше, то, боже, як сумно на душі стане. У чоловіків ? там зовсім інша річ, вони на всяке діло здалися, а не тільки на се; в них старі бувають за молодиків вартніші. А наша жіноча справа ? тільки теє-то як його, та ще дітей родити, не за що ж нас люблять і цінують. Се вже і з того кожному розумно, що жінка до того діла повсякчас готова, а чоловік ні; та ще й на те зваж, що одна жінка може багатьох чоловіків ухоркати, а їх і десятеро одної не заїздять, сказано, для того ми й родились. Іще раз кажу тобі, що добре зробиш, коли чоловікові за п'ятнадцять одплатиш двадцять, щоб на старості літ душа тіла не корила. Всяке повинно заживати світа, поки служать літа, а найпаче нам, жінкам, не випадає ґав ловити. Сама здорова знаєш, що як постарієм, то ні муж, ані який собака на нас і дивитись не хоче ? ходи, бабо, на пекарню горшки та миски лічити да з котами муркотіти. Ще й пісні глумливі про нас прокладають: «Молодицям ? флячки, старицям ? болячки», ? та хіба тільки сю одну! Та шкода й мови даремно тратити: скажу тобі, що добре ти вчинила, коли саме до мене, а не до когось іншого вдалася, бо я тобі в великій пригоді стану. Нема такого жевжика, щоб я його на діло не підкусила, нема такого йолопа і бовдура, щоб я його не розбуркала й не розколихала. Ти тільки скажи мені, котрий тобі до мислі, а як його залучити ? в тім уже моя голова. Пам'ятай лишень, дочко моя, що я бідна жінка, не забувай про те. Хотіла б я, щоб у кожній моїй прощі, в кожнім отченашу і твоя була часточка ? се буде в Бога за-місто свічки чи поминок по вмерших твоїх душечках.

По сій мові стара святенниця вмовкла, а молодиця сказала їй, що, як побачить такого й такого хлопця (всі його прикмети докладно змалювала), котрий частенько сією вулицею ходить, то нехай уже робить, що знає; потім дала бабі добрий шмат солонини і одпустила її з богом.