Декамерон, стр. 88

На ті слова мессер Ліціо підійшов до ліжка, підняв заслону і промовив:

? Та вже знаємо, що робити!

Як побачив його Річчардо, то неначе хто йому душу з тіла вийняв; підвівся сердега, сів на ліжку та й каже:

? Пане Ліціо, помилуйте мене ради бога! Я знаю, що вчинком своїм зрадецьким смерті заслуговую, але прошу вас, робіть зо мною що хочете, лиш не губіть душі живої!

На те одказав мессер Ліціо:

? Річчардо! Отак ти, значить, заплатив за любов мою до тебе й довіру? Ну, та вже як підвели тебе на сей гріх молодощі, то, щоб урятувати себе од смерті, а мене од ганьби, мусиш узяти Катерину за жінку; чим вона була тобі сеї ночі, тим нехай буде поки віку. Тільки так можеш зо мною помиритись і з душею звідси вийти, а коли ні, то начувайся!

Поки йшла та розмова, Катерина пустила солов'я, закрилася і почала гірко плакати та благати батька, щоб простив Річчардові, а юнака просила, щоб його волі не противився ? тоді буде в них іще багато таких любих та спокійних ночей. Не довго ж треба було Річчарда і впрохувати, бо соромився хлопець гріха свого і бажав його загладити, смерті боявся і рятунку шукав, та і дівчину кохав щиро і хотів з нею жити; от і сказав він мессерові Ліціо тут же без відмовок, що готовий уволити його волю. Тоді мессер Ліціо взяв у дружини обручку, і Річчардо не гаючись заручився при батьках із Катериною. Потому вони залишили молодят на балконі удвох, сказавши:

? Спочиньте ще трохи, діти, бо ви не доспали.

Як батьки пішли, молоді знову обнялися; одмахавши вночі шість миль, вони додали до них іще дві, перед тим як устати; тим і скінчився перший день їхньої мандрівки. Послі того Річчардо поговорив з мессером Ліціо уже докладніше, а через кілька день узяв шлюб із Катериною в присутності багатьох родичів і знайомих і, привівши молоду врочисто додому, одбув пишне та розкішне весілля. Потім довго ще жив із своєю Катериною в злагоді й мирі, ганяючи з нею солов'я вдень і вночі до любої вподоби.

Оповідка п'ята

Слухаючи оповідання про солов'я, дами так реготалися, що, коли замовк Філострат, довго ще не могли погамуватись. Коли всі вже виреготались, королева сказала:

? Учора ти засмутив нас усіх, зате сьогодні так розвеселив, що ніхто вже тобі не має права дорікати.

Тоді, обернувшись до Неїфіли, веліла їй оповідати далі; та почала веселенько:

? Раз уже Філострат оповіданням своїм завів нас до Романи, то і я в тім краю погуляю думкою. Отож у місті Фано [54] жили колись два ломбардці ? один Гвідотто з Кремони, а другий Джакоміно з Павії ^{181}; обидва були вже старі, а за молодого віку те й робили тільки, що воювали. Бувши Гвідотто на останній дорозі і не маючи жодного кревняка чи приятеля, котрому довіряв би більше, ніж Джакомінові, приручив йому дівчинку свою, років десяти, чи що, і все своє добро, розказав усе, що до чого, та й помер.

Саме під той час місто Фаенца після довгої розрухи воєнної знову до хорошого прийшло стану ^{182} і колишні його мешканці, що тікати з нього мусили, могли туди вільно повернутися. Подався до Фаенци і Джакоміно, бо жив там колись, забравши з собою всі свої достатки і дівчинку, залишену Гвідоттом, яку любив і кохав, мов рідну дитину. Як виросла та дівчина, то такою стала кралею, що всьому дівоцтву в місті перед вела ? була над усіх не тільки вродлива, а ще й звичайна та честива. Не мало ж то і юнацтва за нею ввивалося, а найбільше, мабуть, двоє шляхтичів молодих та гарних ? одного звали Джанноле ді Северіно, а другого Мінгіно ді Мінголе. Обидва вони в неї напропале закохались і через ті ревнощі один одного смертельною ненавистю зненавиділи. І той, і той посватав би її залюбки (дівчині було вже п'ятнадцять), якби отець-мати дозволили, та, бачивши, що з того чи іншого приводу їм одмовляють, почали гадати, чи нема ще якого способу тієї красуні доскочити.

Джакоміно тримав у себе в домі стару служницю й слугу на ймення Крівелло, чоловіка веселого й товариського. Добре з ним запізнавшися, Джанноле одкрив йому в слушну хвилю таємницю свого кохання і попрохав допомогти в сьому ділі, обіцяючи за ту послугу велику нагороду. На те одповів йому Крівелло:

? Чим я в сьому ділі можу тобі допомогти, так хіба ось чим: як піде Джакоміно ввечері до когось у гості, то я впущу тебе до панночки; а якби я їй почав про тебе говорити, то вона і слухати б не захотіла. Як хочеш, то зроблю тобі таку послугу, а далі вже сам чини, як знаєш.

Джанноле сказав, що йому того тільки й треба; так вони й домовились. З другого боку, Мінгіно з'єднав собі стару служницю; вона вже кілька разів передавала їй од нього цидулки і мало не прихилила її серця до нього, а крім того, теж обіцяла привести його до неї, скоро Джакоміно вийде кудись із дому увечері.

Невдовзі по тих переговорах Джакоміно справді пішов вечеряти до одного свого приятеля; про те подбав Крівелло, який зразу ж дав знати Джанноле, щоб приходив, а він уже одчинить йому двері, давши умовлений знак. Стара служниця, нічого про те не знаючи, і собі оповістила Мінгінові, що господаря ввечері не буде дома, тож нехай приходить, а вона вже дасть гасло, коли йому вступити. Як настав вечір, обидва закоханці, нічого не знаючи один про одного, та все ж узявши кожен із собою для остороги декілька озброєних товаришів, подалися до того дому, щоб заволодіти здобиччю. Мінгіно з своїми людьми став поблизу в домі одного приятеля, ждучи гасла од старої; Джанноле із своїми стояв трохи осторонь. Тим часом Крівелло і стара служниця, вирядивши хазяїна, намагалися спекатися одне одного.

? Чого не лягаєш спати, ? питає у неї Крівелло, ? доки ти будеш туди-сюди рипатися?

? А ти чом не йдеш за паном? ? одрікала служниця. ? Чого ждеш, адже ти вже повечеряв!

Так і не вдалося ні їй, ні йому супротивника здихатися. Побачив Крівелло, що надходить умовлений із своїм паничем час, та й думає собі: «От мені великий клопіт із старою! Як почне галасувати, то вже якось дамо їй раду!» Подавши знак, він одчинив двері. Джанноле одразу ж увійшов у дім з двома товаришами і, знайшовши дівчину в світлиці, схопив її і хотів вести. Дівчина почала пручатися й кричати, зчинила лемент і служниця. Як почув те Мінгіно, зараз прибіг зі своїми людьми; побачивши, що дівчину вже ведуть із дому, вони вихопили мечі з піхов і гукнули:

? Смерть вам, зрадники! Не попустимо ґвалту!

І давай суперечників своїх рубати… На той ґвалт позбігалися сусіди з посвітачами та зброєю; обурившись з учинку Джанноле, всі стали допомагати Мінгінові. Після завзятого бою Мінгінові пощастило вирвати дівчину з рук напасника й одвести знову до Джакомінового дому. Та бійка все ще не припинилась, аж поки не прибігла сторожа з синьйорії; вартовики розборонили їх і багатьох похапали, в тому числі Мінгіна, Джанноле й Крівелла; усіх їх одведено до в'язниці.

Як уже колотнеча втихомирилась і Джакоміно повернувся додому, він дуже стурбувався з тої пригоди, але, розпитавшись, як було діло, і побачивши, що дівчина нічому не привинна, трохи заспокоївся і вирішив якнайшвидше оддати її заміж, щоб тому клопоту надалі запобігти. Назавтра рано дізналися про все родичі обох юнаків і, знаючи, яке лихо може їм скластися, якщо Джакоміно вживе всіх заходів, на які він мав право, пішли до нього та й почали по-хорошому прохати, щоб він пробачив нерозважним юнакам за той замах заради любові й поваги до батьків їхніх, обіцяючи од свого імені і од імені молодих винуватців учинити йому яку завгодно сатисфакцію. Джакоміно, чоловік бувалий і на вдачу вельми любомирний, одповів їм коротко: