Декамерон, стр. 85

Під ту добу владарював у Тунісі цар Абдаллах ^{174}; але піднявся десь у Гранаді молодий і потужний войовник із славетного роду і, ознаймивши, що царство туніське йому по праву належить, рушив на Абдаллаха війною з великими силами. Дійшла про те чутка і до Мартучча Гоміта, ще сидів у в'язниці; дізнавшися, що цар зібрав немале військо для оборони краю, він сказав темничникові, що наглядав за ним і його товаришами (вивчив уже, бачите, берберійську мову):

? От якби мені з царем поговорити, я б йому такого нарадив, що напевно переміг би він військо вороже.

Темничник переказав ті слова своєму начальникові, а той цареві; цар велів негайно привести перед себе Мартучча і спитав його, яку пораду має він йому дати.

? Царю мій і пане, ? одказав йому Мартуччо, ? знаю я, у ваших краях уже й давніше бувавши, до якого воювання ви тут усі звикли: головна сила ваша ? то лучники. Так от, якби так зробити, щоб у ворога стріл забракло, а в вас було по достатком, ви б у сій війні безперечно подужали.

? Авжеж, ? промовив цар, ? якби так сталося, я був би переможцем.

? Царю, ? сказав тоді Мартуччо, ? як хочете, я навчу вас, як те зробити; ось слухайте ж як. Треба для війська вашого наготовити луків із тоншими, ніж звичайно, тятивами і призапасти до них стріл з вужчими, як водиться, зарубками; тільки се треба зробити потаймиру, щоб ворог про те не дізнався і не добрав проти нас якогось способу. А чим ми їх подужаєм, так ось чим: коли ворожі лучники вистріляють усі свої стріли, а ми свої, то їм доведеться підбирати з землі наші стріли, а нам їхні; та вороги не зможуть скористатися нашими стрілами, бо вузькі зарубки не прийдуться до грубих тятив, а ми їхні стріли зуміємо зужиткувати, бо тонкій тятиві не завадить ширша зарубка на стрілі; отсим же то стрільним припасом ми й переважимо супротивника.

Мудрому цареві сподобалась та порада; він так і зробив і дійсно переміг вороже військо. Мартуччо став завдяки царській прихильності багатим чоловіком і високим достойником. Пішла про нього слава по всьому туніському краю, дізналась і Костанца, що не вмер її коханий, як вона гадала, а живий; давня любов, що почала була вже остигати в серці, спалахнула знову буремним полуменем і воскресила знебулі надії. Розповівши все по щирості старій сарацинці, у якої вона жила, Костанца сказала їй, що хоче поїхати до Туніса, щоб натішити очі свої тим, чиє ім'я так несподівано до її слуху приголубилось. Стара схвалила той її замисел, а що любила її, мов рідну дитину, то сіла разом з нею на корабель і попливла до Туніса, де вони стали кватирою в одної її родички. Костанца зразу ж послала Карапрезу, яку взяла з собою, щоб розвідала все про Мартучча; та вернулась і сказала, що він справді живий і високу при цареві займає посаду. Тоді дівчина попрохала її, щоб вона пішла до Мартучча і повідомила йому, що його Костанца прибула до Туніса. Жінка та добилась до його дому і сказала:

? Мартуччо, в моїй господі став один твій давній слуга, що приїхав сюди з Ліпарі, він хоче поговорити з тобою наодинці, тим і послав мене до тебе; я ж, нікому не довіряючи, вирішила сказати про се тобі особисто.

Мартуччо подякував їй і пішов за нею до того дому. Побачивши його, Костанца за малим богом не померла з радощів; не змігши здержати своїх почуттів, вона кинулась до коханого, обняла його і стала тихенько плакати, згадуючи минулі злигодні і тішачись несподіваним щастям; довго не могла вона з зворушення і слова вимовити. Побачивши кохану дівчину, Мартуччо несказанно здивувався; по хвилі він сказав їй, глибоко зітхнувши:

? О люба моя Костанцо, ти жива? А мені давно вже сказали, що ти загинула, і дома про тебе ніхто нічого не знає.

По сій мові заплакав і він, розчулившись, а тоді пригорнув і поцілував її. Костанца розповіла йому про всі свої пригоди, про те, як щиро прийняла її та стара сарацинка. Наговорившися з коханою, Мартуччо пішов до царя свого й пана і, розказавши йому всю свою і її історію, заявив, що з його дозволу хотів би він одружитися з нею по християнському закону. Цар дуже з тої історії чудувався; він велів покликати перед себе Костанцу, вислухав її повісті, що збігалась у всьому з Мартуччовим оповіданням, і сказав:

? Ти й справді заслужила собі такого мужа.

Тоді велів принести коштовнії дари, обділив щедро і Костанцу й Мартучча і дав їм на волю що хотя чинити. Мартуччо віддав дяку й шану старій сарацинці, що була така, ласкава до його коханої, і нагородив її, як подобало; дівчина попрощалася з нею не без плачу. Тоді сіли з царського дозволу на корабель, узявши з собою і Карапрезу, і попливли з погожим вітром до Ліпарі, де їх обох зустріли з несказанною радістю. Тут справили вони пишне весілля і довго ще жили в злагоді і мирі, втішаючись обопільним коханням.

Оповідка третя

Жодного такого не було в товаристві, хто оповідки Еміліїної не похваляв би; як же вона скінчилася, королева обернулась до Елізи, сказавши їй продовжувати. Та слухняно почала:

? Спала мені на думку, прекрасні мої подруги, одна страшна ніч, яку довелося пережити двом необачним коханцям; та що по тій ночі настали для них довгі щасливі дні, то хочу я вам сю історію розповісти, од матерії нашої анітрохи не одбігаючи.

У Римі, що колись був усьому світові голова, а тепер на хвоста звівся ^{175}, жив не з-так давно один юнак на ймення П'єтро Боккамацца ^{176}, син іменитих і багатих батьків, і закохався він у напрочуд гарну дівчину Аньйолеллу, дочку такого собі Джільйоцца Саулла, чоловіка незначного роду, проте досить межи римлянами шанованого. А в неї закохавшися, зумів невдовзі того добитися, що й вона його не менше полюбила. Палаючи невтоленною пристрастю і прагнучи предметом свого кохання оволодіти, він заслав до дівчини людей. Як почули про те юнакові кревні, почали його всіляко ганити й розраювати, а Джільйоццові Сауллу веліли сказати, щоб він на П'єтрові речі не вважав, бо вони все одно не будуть з ним ні свататися, ні родичатися.

П'єтро мало не помер з горя, як побачив, що отак йому дорогу до щастя переп'ято; якби тільки Джільйоццо на те погодився, він узяв би за себе Аньйолеллу навсупір усій рідні своїй. Та потім подумав собі, що досить буде і од неї згоди, щоб ту справу залагодити; перепитавши дівчину через людей, він домовився тікати разом із нею з Рима. Налаштувавши все потрібне, він устав одного дня рано-вранці та й виїхав з Аньйолеллою верхами, беручися до Ананьї ^{177}, де в нього були певні друзі, на яких він міг у всьому звіритися. Не думали про те подорожні, щоб весілля їм справити, бо погоні боялися; розмовляли тільки любо проміж собою та інколи цілувалися. Як на те, П'єтро не знав гаразд дороги: миль за вісім од Рима од'їхавши, замісто в праву руку взяти, звернув у ліву. Чи проїхали ж далі дві милі, чи ні, як побачили замок якийся, а з того замку, скоро їх помітили, зразу вискочило проти них чоловіка з двадцять людей озброєних; дівчина перша те постерегла й гукнула:

? Тікаймо, П'єтро, напад!

По сій мові стиснула коня острогами, припала до сідла та й помчала навзаводи навпростець до лісу. А П'єтро, що більше на неї любував, аніж на дорогу дивився, не зразу тих людей запримітив; поки сюди-туди розглянувся, вони вже обступили його з усіх боків, зупинили й стягли з коня. Спитали в нього, що він за один; як же він назвався, стали радитись між собою:

? Сей чоловік ? приятель ворогів наших, ? казали вони, ? що ж із ним робити? Забрати коня, здерти одежу та й повісити он на тому дубі, на зло всім Орсіні!