Декамерон, стр. 79

Сей учинок вразив у саму душу Гвільєма Россільйонського; зрозумів він тепер, що негаразд ізробив. Боячися помсти люду і графа Прованського, він велів осідлати коні і рушив світ за очі. Наступного ранку по всій околиці рознеслася вістка про ту сумну подію. Люди з обох замків з великою скорботою і плачем підібрали тіла Кабестана та його дами і поховали їх в одному гробівці при паниній церкві, вибивши на плиті віршований напис про тих, хто там спочиває і як вони померли.

Оповідка десята

Зосталось тепер одному Діонеєві, коли король своє розказав, оповіданням потрудитися; пам'ятаючи про се і виконуючи водночас наказ королівський, він почав такими словами:

? Злигодні нещасливих коханців, про які ми тут стільки наслухалися, не лише вам, панянкам, ба й мені очі й серце засмутили, тим я давно вже ждав, коли вони скінчаться. Тепер, хвала Господові, вони таки скінчилися (я не личкуватиму, боронь боже, поганого краму негодящим!), і, занехавши всякі жалощі, почну я з веселішої бочки, щоб для завтрашніх історій, може, кращий дати вам призвід.

Так от, щоб ви знали, любії мої красунечки, жив собі недавно в Салерно славетний лікар-хірург на ймення Маццео делла Монтанья ^{168}; убившися вже добре в старії літа, узяв він за себе гарну й молоду шляхтянку з свого-таки міста. Він годив жінці у всьому, водив її над усіх розкішніше в оксамитах, та златоглавах, та оздобах різних дорогоцінних; от тільки мерзла дуже бідолаха, бо вночі не міг маестро як слід її вкривати. Так, як ото Річчардо ді Кіндзіка ? пам'ятаєте? ? повчав свою дружину, коли яке свято, так і сей провадив їй по-науковому, що після подружнього спілкування організм має поновляти сили стільки й стільки днів і ще всякі такі теревені; лікариха була з того вельми незадоволена і, як жінка розважна й одважна, вирішила жаліти домашнє знаряддя та, розглянувшись по людях, чужим підпомагатися.

Не на одного та й не на двох накидала вона оком, поки визиркала, нарешті, одного молодика собі до вподоби, поклавши на нього всі свої думки й сподіванки. Молодик теє помітив, а що вона йому теж була до мислі, то непомалу в неї закохався. Звали його Руджієрі да Єролі ^{169}; роду він був значного, та мав таку ледачу й недобру вдачу, що його всі друзі й родичі одцурались і по всьому городу ходив поголос про його злодіяцтво та інші капосні вчинки. Пані докторова мало про ту славу клопоталась, бо він їй іншим до натури припав, і за деякий час зійшлася з ним через посередництво служебки своєї. Намилувавшися з ним до смаку, вона почала вичитувати йому за всі дотеперішні лихі вчинки і прохати, щоб він заради неї од усього того одкинувся; щоб же мав він спроможність на добру стежку звернути, почала його грошима ? раз більшими, а вдруге меншими ? зарятовувати. І поки вони отак собі любилися, діючи досить обачно, припало лікареві курувати одного хворого, що слабував на ногу. Пізнавши ту недугу, маестро заявив пацієнтовим родичам, що треба вийняти з ноги надгнилу кістку, тоді хворий міг би одужати, а так або ногу треба буде відтяти, або смерті чекати, тільки що він не може за успіх операції поручитися. Родичі мусили здатися беззастережно на лікареві умови. Лікар був певен, що хворий, коли його не приспати, не витерпить болю і не дасться різати; тож, намисливши робити операцію увечері, він велів уранці настояти воду на якомусь снодійному зіллі, що міцно приспало б хворого на час операції; коли той настій було виготовлено, він поставив його на вікні у себе в кімнаті, не сказавши домашнім, що то таке.

Коли настав вечір і лікар мав уже йти до хворого, до нього прибув зненацька посланець із Амальфі [52] од тамтешніх його великих друзів, щоб він кидав печене й варене і негайно їхав туди, бо там зчинилася велика бійка і багато люду поранено. Лікар, відклавши операцію на завтра, зразу сів у човна й подався до Амальфі, а жінка, знаючи, що він до ранку не повернеться, покликала до себе нишком Руджієрі і замкнула його тим часом у своїй кімнаті, чекаючи, поки вся челядь обляжеться. Сидів той Руджієрі, сидів, ждучи коханки, і страх захотілось йому пити ? чи то натомився за день, чи чого солоного з'їв, чи така вже була в нього звичка. Побачив він на вікні посудину з тим напоєм, що лікар для хворого зготував, подумав, що то питна вода, і випив її геть усю; незабаром по тому зморив його твердий сон, і він заснув.

Лікариха увійшла в кімнату, як тільки змогла, і, побачивши, що Руджієрі спить, почала розбуркувати його, шепочучи потиху, щоб він уставав, та ніщо не помагалось ? він не озивався й не ворушився. Тоді вона розсердилась і штовхнула його дужче, говорячи:

? Вставай-бо, сонюго! Хотів спати, то треба було дома сидіти, а не до мене йти!

Од того поштовху Руджієрі скотився зі скрині, на якій лежав, нічого не відчувши, наче мертвий. Лікариха трохи аж ніби злякалась і заходилась підводити його ? торсала його, за ніс хапала, за бороду сіпала, та все дарма: він спав як убитий. Тоді, побоюючися, чи він часом не вмер, вона почала його щипати та свічкою припікати, але й тим нічого не домоглася і, не тямлячи нічого в медицині, хоч була докторовою, вирішила, що він притьмом помер. Нема чого й казати, як се її засмутило, бо любила коханця свого як душу; не осмілюючись кричати, вона почала рюмсати над ним потихеньку, нарікаючи на свою лиху долю. Та за якусь часину, боячися, щоб до її втрати ще й ганьби не прилучилося, стала вона думати про те, як би сього нібито мерця з господи своєї спровадити. Ні до чого не додумавшись, вона гукнула нишком служебку і, розповівши їй про своє горе, стала питати в неї поради. Служебка здивувалась непомалу і собі почала торгати його та сіпати, та, побачивши, що він не ворушиться, сказала те саме, що й пані, ? що він напевне помер; а що їм робити ? треба винести його з дому. На те пані докторова сказала:

? А куди ж його діти, щоб узавтра, як найдуть його, не догадались, що його звідси винесено?

? Пані, ? одповіла їй служебка, ? сьогодні надвечори бачила я коло столярні нашого сусіди скриню не з-так і велику; як її досередини не забрано, вона може стати нам у пригоді: даймо йому двічі або тричі ножем у спину, запхнемо його в скриню та й хай собі лежить. Хто його завтра найде, і не подумає, що звідси його винесено; гадатимуть люди, що сей гультяй укоїв ізнов якусь каверзу, а хтось із ворогів убив тімаху та й сховав у скриню.

Пані схвалила служебчину раду, не згодилась лише на те, щоб ножа йому дати ? рука в неї на те, казала, не підійметься, і послала подивитись, чи там іще скриня. Служебка сходила і сказала, що там; тоді пані піддала їй, здоровій і дебелій дівці, трупа на плечі і сама пішла вперед, чи не видно там нікого, а за нею й служебка; поклали Руджієрі в скриню, знову зачинили віко та й додому.

Якраз під той час стали в одному будинку, недалеко од тієї столярні, двоє молодих лихварів, що звикли брати багато, а тратити мало; на новосіллі бракувало їм обстанови хатньої, тож, назиривши вдень тую скриню, вони порішили вкрасти її, як надворі залишиться. Так як опівночі вийшли вони з дому і, побачивши, що скриня на місці, не стали до неї дуже придивлятись, а понесли зразу до себе, хоч і важкенькою їм вона здалася. Принесли, поставили абияк коло кімнати, де жінки їхні спали, та й самі лягли спочивати.

Руджієрі спав уже довго, перетравивши той напій; коли його снодійна сила минулася, він прокинувся ? се було вже перед світом. Хоч він уже якось прочумався, та в голові було не тільки сю ніч, а й потім іще день скільки ? мов заморочено. Розплющив він очі ? нічого не видно, мац рукамі туди, мац сюди ? аж у скрині. От і давай він собі думати гадати: «Що за притичина? Куди се я попався? Чи я сплю; чи пробудився? Ніби ж сьогодні ввечері був у кімнаті моєї коханки, а се вже в якійся скрині. Що воно за знак? Може, лікар вернувся чи ще щось таке сталось, і вона сховала мене сонного? Так, мабуть, воно і є».