Декамерон, стр. 30

Ідуть вони отак до собору, а од Андреучча такий сморід б'є, що страх. От один злодій і каже:

? Чи не можна було б йому десь трохи помитись, щоб так не воняло?

А другий одказує:

? Тут недалечко є криниця з коловоротом, а при ній завсігди цеберка. Ходімо та й скупаємо його.

Прийшли вони до тої криниці, аж цеберки немає, тільки вірьовка. Рада в раду, і порішили спустити Андреучча на вірьовці в криницю, ? а як він там помиється й сіпне за вірьовку, витягти його нагору. Так вони й зробили.

Щойно спустили злодії Андреучча в криницю, як до неї приїшло напитися води кілька вартовиків із синьйорії [23], бо їх пекла смага ? жарко було, а вони перед тим за кимось ганялись. Як забачили їх злодії, зразу кинулись навтьоки, так що ті нічого й не постерегли.

Андреуччо тим часом скупався в криниці й сіпнув за вірьовку. Вартовики поклали додолу свою зброю, щити та плащі і давай крутити корбу, думаючи, що тягнуть повний цебер води.

Коли Андреуччо побачив, що вже край, він пустив вірьовку і вхопився руками за цямрину. Вартові так перелякались, що миттю кинули корбу і рвонули щодуху тікати. Андреуччо вельми здивувався і, якби не тримався міцно за цямрину, впав би на дно, був би покалічився або і вбився. Вилізши з криниці і побачивши долі зброю, він здивувався ще дужче ? знав-бо, що товариші його зброї не мали. Наляканий, розгублений, не взяв він нічого й пішов, нарікаючи на долю, сам не знав куди.

По дорозі здибав він двох товаришів, які йшли витягати його з криниці; вони здивовано спитали, хто ж його витяг. Андреуччо одказав, що не знає, і розповів по порядку, як те все діялось і що він знайшов коло криниці. Догадавшись, як було діло, злодії, сміючись, розказали йому, чого вони втекли і хто були ті люди, що витягли його нагору.

Та вже звернуло з полуночі, і троє товаришів, не гаючись, попростували до собору і без великої труднації пробралися всередину. Дійшли до здорового мармурового надгробка, підважили залізними ломами важке віко й підперли, так щоб можна було чоловікові влізти. Коли се зробили, один злодій і питає:

? Ну, хто ж полізе?

Другий злодій каже:

? Не я.

? І не я, ? каже знов перший, ? нехай лізе Андреуччо.

? Ба ні, не полізу і я, ? заперечив Андреуччо, але ті двоє напались на нього:

? Не полізеш, кажеш? Спробуй тільки не полізти, то от хрест святий, потягнемо тебе ломом по голові, що й з місця не встанеш.

Переляканий Андреуччо поліз до гробниці і, лізучи, думав: «Се вони навмисне мене сюди поперли, щоб одурити. Я попередаю їм звідси усе добро і поки виберусь назад, вони втечуть, а я впіймаю облизня».

От і вирішив він забезпечити передусім свою пайку. Згадав зразу про того персня, що, казали, був у архієпископа на пальці, стягнув його і одягнув на свій, а тоді вже подав товаришам митру, патерицю та рукавички, здійняв з покійника орнати, одежу, іно сорочку лишив, і сказав, що передав уже все, більше немає нічого.

Та ті двоє запевняли, що десь іще має бути перстень, нехай пошукає краще. Андреуччо одказав, що ніяк не може знайти, і вдав, ніби нишпорить за тим перснем; злодії і собі хитрували та все підохочували його словами до дальших пошуків, а самі тим часом витягли з-під віка підпору і втекли, лишивши Андреучча в закритій гробниці.

Можна собі здумати, як почувався тепер Андреуччо у тій гробниці-темниці. Кількома нападами намагався він підійняти головою й плечима важке віко, та все даремно. Од болю й розпуки зомлів бідолаха і впав на архієпископів труп; хто був би на них у той час позирнув, не вгадав би, котрий із двох мертвіший.

Вернувшись за якусь часинку до пам'яті, заплакав ревно Андреуччо, бо бачив, що жде його безпохибно двояка доля: або він сконає з голоду і смороду трупній черві на поталу, як ніхто не одчинить гробниці, або знайдуть його тут і повісять, як злодюгу.

Думаючи такі невеселі думи, почув раптом Андреуччо, що по церкві ходять і гомонять якісь люди; незабаром він догадався, що вони намірялись те вчинити, що вже зробили його товариші, і налякався ще дужче.

От одчинили ті люди віко і підперли його, та межи ними так само знялася суперечка, кому лізти. Нікому того не хотілося робити, та врешті після довгої змажки озвався один священик:

? Чого, дурні, боїтеся? Думаєте, він вас із'їсть? Мертвяки людей не їдять, я полізу туди сам.

Сеє кажучи, вперся грудьми в руб гробниці і закинув ноги всередину, щоб легше спуститися, а голову тримав іще надворі. Тоді Андреуччо підвівся, схопив його за одну ногу, ніби хотів стягнути вниз. Священик заверещав і духом вилетів із гробниці.

Всі інші так поперелякувались, що кинули гробницю одкритою і пустилися втікати, немов за ними гналося стосоткрот дияволів. Побачивши таке діло, Андреуччо зрадів несподіваному щастю, миттю вибрався з гробниці і подався з церкви тудою, кудою прийшов.

Почало вже благословлятись на світ, коли він вийшов навмання до морського берега з тим перснем на пальці, а звідси добрався вже до гостиниці, де його товариші й трактирник цілу ніч не спали, за нього турбуючись.

Він розказав їм про свої пригоди, і трактирник порадив йому виїхати, не гаючись, із Неаполя. Так він і зробив, повернувшися поспішно до Перуджії із перснем ^{92} замість тих грошей, на які думав накупити коней.

Оповідка шоста

Дами й кавалери ще сміялися з Андреуччових пригод, що про них оповідала Ф'ямметта, як Емілія, діждавши кінця історії, почала на знак од королеви своє оповідання:

? Тяжкі й дошкульні бувають фортунині лукаві примхи, та розмова про них завше розбуркує мислі наші, що легко присипляються її ласками. Тим-то і щасливим, і нещасним варто слухати такі притчі ? тих вони остерігають, а сих потішають. Хоч тут уже оповідано чимало дивних пригод, проте і я намірилась розказати вам одну правдиву й жалібну історію; вона, щоправда, теж кінчається щасливо, але було там такого жалю, що аж не віриться, щоб його ті пізні радощі осолодили.Тож відайте, любі мої пані, що по смерті імператора Фрідеріка Другого на короля Сицилії вінчано було Манфреда ^{94}. При ньому велику силу мав один неаполітанський дворянин на ймення Аррігетто Капече ^{95}, що одружився з уродливою панною, так само неаполітанкою, на ім'я Берітола Караччола ^{96}. Той Аррігетто тримав у своїх руках всю владу на острові; як же почув він, що король Карло убив Манфреда ^{97}, перемігши його при Беневенто, і все королівство підклонилося звитяжцеві, то, не доймаючи віри лукавим сицилійцям і не бажаючи піддатися убивці свого володаря, готувався до втечі. Та остров'яни те перезнали, схопили Аррігетта і ще багатьох Манфредових друзів та прибічників і видали їх королеві Карлові, що невдовзі запанував над усією Сицилією.

Збентежена сією крутою переміною, не знаючи, що буде далі з мужем, боячись нещастя і ганьби, бідолашна мадонна Берітола покинула всі свої статки-маєтки, сіла в човен із своїм восьмилітнім сином Джусфредом і другою дитиною в лоні та й утекла на острів Ліпарі. Там вона спородила того другого сина і нарекла його Скаччато ^{98}, се єсть вигнанець; найнявши для малого мамку, сіла разом з дітьми на невеличке суденце і рушила в Неаполь до своєї рідні.