Декамерон, стр. 157

Сії слова гірко вразили короля в саме серце і засмутили його тим більше, що він уважав їх за цілком справедливі. Глибоко зітхнувши, він промовив:

? Мені здаєься, графе, що досвідченому воякові легше перемогти будь-якого сильного ворога, аніж власну хіть, та хоч і велике в мене горе, хоч од мене вимагається неймовірних зусиль, зворушений вашими словами, я повинен показати вам на ділі, і то в недовгім часі, що як я вмів інших перемагати, так зумію подолати і себе самого.

Через деякий час після сієї розмови король повернувся до Неаполя, ? і для того, щоб утриматись от нестатечного вчинку, і для того також, щоб нагородити лицаря за пошанівок, що він мав од нього. Хоч і тяжко йому було оддавати і комусь у володіння те, чого сам так прагнув, та вирішив він видати заміж обох тих дівчат ? не як дочок убогого лицаря, а як своїх рідних. Давши їм на незмірну батькову радість пребагате віно, він одружив Джіневру Хупаву з мессером Маффео да Паліцці {326}, а Ізольду Біляву з мессером Гвільєльмом делла Манья {327} ? обидва були імениті лицарі й великі барони. Оддавши дівчат заміж, незмірно засмучений король подався до Апулії і там у ненастанних трудах поборов свою жагу, розірвав міцні любовні пута і лишився, поки віку, вільним од сієї пристрасті.

Дехто, може, скаже, що видати заміж двох дівчат ? то для короля марниця. Я згодна, але то був справжній великий подвиг, що закоханий король одружив дівчину, котру любив, не мавши з тої любові ні листочка, ні квіточки, ні ягідки. Так учинив великодушний король, щедро нагородивши благородного лицаря, високо вшанувавши кохану дівчину і мужньо перемігши самого себе.

Оповідка сьома

Король Педро, дізнавшись, як палко любить його недужа Ліза, потішає її, видає її згодом заміж за молодого шляхтича і, поцілувавши її в чоло, зве себе відтоді її лицарем

Ф'ямметта докінчала свою оповідку, і товариство велико похваляло мужній і благородний учинок короля Карла; од тих похвал утрималась лише одна з присутніх там паній, що була гібелінка. Тоді Пампінея на наказ короля почала такими словами:

? Шановнії мої подруги, нема такої розсудливої людини, котра не поділяла б вашої думки про статечного короля Карла, за винятком однієї особи, що ставиться до нього неприхильне з іншої причини. Та мені пригадався ще один шляхетний учинок, який заслуговує не меншого схвалення ? учинок Карлового супротивника щодо однієї нашої землячки-флорентинки; от про нього я й хочу вам розказати.

У той час, коли французів прогнано з Сицилії {328}, жив у Палермо один наш флорентинець-аптекар на ймення Бернардо Пуччіні {329}, чоловік тяжко багатий; мав він од жінки своєї одним одну дочку-красуню, дівчину вже на відданні. Коли островом оволодів король Педро Арагонський {330}, він улаштував у Палермо з своїми баронами преславнеє свято і сам узяв участь, по каталонському звичаю, в святковому турнірі. Як побачила його в тих лицарських ігрищах Бернардова дочка Ліза, сидячи край вікна разом з іншими паніями, то так він їй припав до серця, що, поглянувши на нього раз і вдруге, вона жагуче в нього закохалась.

Як те свято скінчилося, вона, в отецькому домі живучи, ні про що інше не могла вже й думати, як тільки про кохання своє велике та високе; що найбільшої туги серцю її завдавало, так се те, що вона була свідома роду свого незначного: де вже їй було сподіватися щасливого своїй любові кінця! Та не могла й не хотіла бідолашна тої любові до короля в серці своїм притлумити, а одкрити її не наважувалась, щоб іще більшої біди од того не сталось. Король не дбав про те, бо й не помітив нічого, а її сушила журба-печаль невимовна. Отак росла її любов усе вгору та вгору, а з любов'ю щодень тяжча журба налягала; не витерпіла тої муки красуня, занедужала з горя і вочевидь, мов сніг на сонці, танути почала. Що вже не робили їй батько-мати, заклопотані її лихою долею, як її не розраювали, як не лікували ? ніщо не помагало: з того великого відчаю любовного воліла дівчина з білим світом розлучитись.

Раз якось, коли батько питав її, чого їй бажається, і обіцяв учинити у всьому її волю, Лізу пройняла раптова думка, як їй перед смертю одкрити королю любов і всю душу, і вона попрохала батька, щоб він покликав до неї Мінучча д'Ареццо. На той час Мінуччо вважався найкращим співаком і музикантом, що навіть король Педро радо приймав його у себе; Бернардо подумав, що Ліза хоче розважитись трохи співом і і музикою, тим послав по нього не гаючись, а той, бувши людиною ґречною, одразу ж до неї і прийшов. Потішивши її ласкавими словами, він ніжно заграв їй на своїй лютні пригравки до танцю одного й другого, а потім став співати канцони; думав він тим дівчину заспокоїти, але ще дужче любовний полумінь у серці роздмухав. За якусь хвилю Ліза сказала, що хоче розмовитись із ним на самоті; коли всі вийшли з кімнати, вона звернулась до нього з такими словами;

? Мінуччо, я обрала тебе за вірного хоронителя моєї таємниці, сподіваючись, що ти не виявиш її нікому, окрім того, що я скажу; дуже прошу тебе, поможи мені, чим можеш. Знай же, любий Мінуччо, що в той день, коли наш король Педро спорядив велике свято на честь свого воцаріння, я побачила його, як він змагався на турнірі, і в ту ж мить у і душі моїй запалало до нього кохання, що, бачиш, до чого мене довело. Знаючи, як мало личить мені до короля мислі зносити, і не маючи сили того кохання забути чи притлумити, я тяжко каралась і наважилась померти, щоб не терпіти більше сієї гіркої муки. Правда, не легко мені буде з сим світом прощатися, як подумаю, що він про те і не знатиме! Не маючи ж ким подати йому тую вістку, вирішила я до тебе звернутись. Прошу ж тебе, скажи йому про те, а сказавши, прийди до мене з вісткою, щоб я могла померти спокійно, звільнившись од своїх страждань.

Мінуччо здивувався величі її душевній і жорстокому наміру, що вона повзяла. Шкода йому стало бідолашної дівчини; подумавши, як найкраще він зміг би їй услужити, він сказав:

? Лізо, клянуся тобі словом честі, що ти можеш на мене з певністю покладатись. Я цілком схвалюю твої високі поривання і те, що ти пригорнулась серцем до такого доблесного короля. Я допоможу тобі, як зумію; сподіваюсь, що зможу тебе швидко втішити: не мине й трьох днів, як я принесу тобі приємні вісті. Щоб же не гаяти марно часу, почну діяти сьогодні ж.

Ліза ще раз і ще попросила його, щоб він їй услужив, і, обіцяючи йому, що заспокоїться, одпустила його з Богом. Від неї Мінуччо пішов до Міка з Сієни, відомого на той час віршувальника, і доти його просив, доки він склав для нього таку канцону:

Лети, Амуре, до мойого пана
І розкажи йому, як я страждаю,
З кохання помираю, ?
Терзає серце мука ненастанна.
Молю, Амуре, зжалься надо мною,
Іди до пана в пишнії палати,
Скажи, якою ярою жагою
Судилося весь вік мені палати:
Вдень і вночі не маю я спокою,
За ту любов не прагнучи одплати.
Не можу я боязні подолати,
Признатись, як люблю його безмірно,
І смерті жду покірно…
Скажи ж йому ? од нього в серці рана.
Із того дня, коли я полюбила,
У мене в серці тільки страх і сором…
Ой що ж я, необачна, наробила,
Куди посміла я сягнути зором?
Таїла я, та вже таїть несила,
То стань же ти перед моїм сеньйором
Із ніжним словом ласки, не з докором,
Нехай узнає пан мій милостивий,
Володар мій зичливий,
Як гину я, нещасна, безталанна.
Прошу тебе, молю, крилатий Боже,
Як ти не дав мені снаги і змоги
Моє кохання виявити гоже, ?
Полинь до мого владаря в чертоги
І нагадай, ? то й він згадає, може, ?
Як на турнірі, мліючи з тривоги,
Я лиш йому бажала перемоги,
Лицарства в нім побачивши окрасу,
І як із того часу
Жага мене спаляє полум'яна.
вернуться
вернуться
вернуться
вернуться
вернуться