Декамерон, стр. 121

Щоб же до молодички легше підсипатись, панотець посилав їй деколи гостинчика: то пучок свіжого часничку із свого городу, то вінок дрібної та кріпкої цибулі, ? а часом, як ніхто не бачив, то й подивиться на неї скоса чи словом яким займе, а монна Белькольоре ніби й не туди ? пройде собі мимо чин чином, наче їй до панотця байдуже.

Одного дня, в саме знадобіддя, блукав панотчик по селу і зустрів ненароком Бентівенья дель Маццо, що гнав кудись нав'юченого всяким добром осла. Панотець привітався до нього і спитав, куди се він прямує. Бентівенья одповів:

? Та йду, єгомостику, ніде правди діти, до міста, справа є. Везу тут дещицю панові Бонаккоррі да Джінестрето ^{259}, щоб пособив мені, бо пан судія вже присилав до мене возного, а я не знаю, за що і про що.

Зраділий парох сказав селянинові:

? Гаразд, сину мій, даю тобі своє благословення; іди та боржій вертайся. А як побачиш, бува, Лапучча або Нальдіна ^{260}, то скажи, щоб не забули принести мені ременю для ціпових капиць.

Бентівенья сказав, що так і зробить, а єгомость вирішив, що, поки хлоп до Флоренції сходить, треба б у його жінки щастя спробувати. От і почимчикував він до її хати, не спиняючись ніде по дорозі, увійшов у двері та й каже:

? Мир сьому дому, а хто є в ньому?

А господиня була саме на горищі; почувши його слова, вона обізвалась:

? Заходьте, єгомостику, гостем будете. А чого се ви по такій жароті вештаєтесь?

? Та, Богові слава, ? одказав парох, ? побачив, що твій чоловік у місто подався, та й зайшов отсе до тебе на часинку.

Жінка злізла з горища і заходилась перебирати капустяне насіння, що чоловік недавно з висадків намолотив.

? Ну як, Белькольоре, ? озвався до неї панотець, ? ти ще довго будеш мене мучити?

? А що я вам роблю? ? засміялась молодиця.

? Та ти нічого не робиш, ? одказав панотець, ? але і мені того не даєш робити, що я хочу і що сам Бог велів.

? Що се ви, панотченьку, ? молодиця йому, ? хіба ж священики таке роблять?

? Ще й як, ? одповів панотець, ? краще за інших мужчин, а як хочеш знати чому, то скажу тобі: наш млин тим добре меле, що в нас у спустах завжди води багацько, ані напирає. Ось мовчи краще, та давай теє, то сама побачиш.

? А що мені з того буде? ? спитала Белькольоре. ? Я ж знаю, що всі ви скупучі, як нечиста сила.

? А я знаю? ? каже панотець. ? Що хочеш, те й матимеш: хоч черевички, хоч стрічку, хоч сукна шмат ? вибирай сама.

? Ну, добре, ? каже Белькольоре, ? я все те маю, та як ви мене так любите, то вчиніте мені одну ласку, а я вже вволю вашу волю.

? Кажи, що тобі треба, ? мовив панотець, ? я все зроблю. Тоді жінка й каже:

? Мені треба в суботу до міста, вовну здати, що напряла, та прядку полагодити; як дасте мені п'ять лір (я знаю, що у вас єсть), то викуплю з застави темно-червону, ще дівоцьку, сукню та пояс святковий, бо і в церкву чи так куди ні в чому вже піти. А тоді вже зроблю все, що ви хочете.

? Дай, Боже, чого мені треба, ? каже парох, ? та в мене при собі таких грошей немає. Але нічого, до суботи я тобі дістану.

? Еге, ? одповідає молодиця, ? казав пан, кожух дам, та слово його тепле. Може, думаєте, і мене обіцянками-цяцянками спокусите, як ту бідну Білюццу ^{261}, що після того всім батькам невісткою стала? Е, ні, сього не буде! Як не маєте при собі грошей, то сходіть принесіть.

? Ет, ? каже панотець, ? не посилай мене зараз додому, тут саме така оказія трапилась, що нікого немає, а поки я вернусь ? принесе, може, когось лиха година, і нам переб'ють, а тоді жди знову слушного часу.

? Ну що ж, ? каже молодиця, ? коли хочете, то йдіть, а ні, то сидіть та на мене дивіться.

Бачить панотець, що жінка своє править: «Гроші на бочку, і аз вам дам», а «на упованіє твоє» не хоче, та й каже:

? Ну, як ти не віриш, що я принесу тобі гроші, то от тобі моя блакитна керея в заставу.

? Керея, кажете? ? підвела голову молодичка. ? А чого вона варта?

? Як то, чого варта? ? каже панотець. ? Вона ж у мене не селянського сукна, а міланського, а дехто дума, що й голландського. На позаминулому тижні я дав за неї тандитникові Лотту цілісіньких сім лір, та й то Бульєтто каже (а він на сукнах добре знається), що по правді я мусив би заплатити на п'ять сольдів більше.

? Хіба? ? здивувалась Белькольоре. ? Їй-богу, якось аж не віриться. Ну, та сількісь, давайте мені її сюди.

А в панотчика вже й жила напрутилась; ізняв він мерщій із себе керею та її оддав молодиці; вона сховала її та й каже:

? Ходімо в хижку, панотче, туди ніхто не загляне.

Так же і зробили; єгомость довгенько вовтузився там із молодицею та цмокався ласо, поки з паном Богом її не посвоячив, а зробивши своє, вернувся до церкви в самій сутані, мов де на весіллі побував. А вернувшись, почав думати-гадати, що скільки не позбирає за рік недогарків од свічок, то на п'ять лір не стягнеться, і шкода йому стало тієї кереї. Давай тоді мізкувати, як би викупити її за так грошей, та й вимізкував-таки на другий день, бо був собі, нівроку, хитруватий. А в той день та було саме свято; от він і послав сусідського хлопчика до монни Белькольоре, щоб вона позичила йому ковганки, бо до панотця, мовляв, прийдуть у гості Бігуччо даль Поджо ^{262} і Нуто Бульєтто ^{263}, так треба буде чимось страву затовкти. Молодиця дала ковганку. В обіди панотець, знаючи, коли сідає до столу Бентівенья дель Маццо з своєю жінкою, покликав свого клірика та й каже:

? На отсю ковганку, однеси її монні Белькольоре й скажи: «Панотець дякує за позичку і просить оддати керею, що хлопчик лишив у заставу».

Клірик пішов із ковганкою до молодиці, що й справді сіла якраз обідати з чоловіком. Поставив він ковганку й переказав, що йому велів священик. Почувши, що панотець вимагає керею, вона вже хотіла щось сказати, як чоловік сердито перебив їй річ:

? Ти що, заставу береш у єгомостя? Ой, дивись мені, бо ошийника схопиш! Зараз же оддай ту керею, сто копанок чортів тобі в пельку! Та гляди, як панотець іще чогось попросить, чи осла, то й осла, то щоб без одмови дала!

Белькольоре встала сердито з-за столу, вийняла з скрині керею, оддала її клірикові і сказала:

? Перекажи ж своєму панотцеві, що не діжде він більше в моїй ковганочці сала товкти, як він такий!

Клірик узяв керею, одніс її священику й переказав жінчині слова. Панотець промовив сміючись:

? Скажи ж і ти їй, як побачиш, що як не даватиме мені ковганки, то нехай вибача ? не діжде од мене товкача.

Бентівенья думав, що жінка сказала ті слова з серця, тим що він її налаяв, і не звернув на них уваги, але монна Белькольоре довго ще сварилась із панотцем і сердилась на нього до самого винобрання; та коли єгомость нагрозився, що запроторить її в пащу до Люципера, вона з великого страху запила з ним змирщину молодим вином і заїла гарячими каштанами, і вони ще не раз потім утішалися навзаєм. А замість тих п'яти лір панотець дав до направи її цимбали і казав приробити до них дзвіночок, то вона й тому була рада.

Оповідка третя 

Як Панфіл доказав свою історію, з якої дами сміялись так, що й досі, може, не перестали, королева веліла оповідати далі Елізі; та почала, ще не пересміявшись:

? Не знаю, любії мої подруги, чи моя правдива й потішна оповідка зможе вас так розвеселити, як Панфілова, та я вже якось постараюсь.