Три мушкетери, стр. 6

— Міледі, — ледь чутно мовив Д'Артаньян. І знову знепритомнів.

— Що ж, — сказав сам до себе корчмар, — я втратив двох постояльців, але мені лишився третій — він, сподіваюсь, пробуде в мене кілька днів. Свої одинадцять екю я однаково зароблю.

А нам відомо, що саме одинадцять екю лишалося в гаманці Д'Артаньяна.

Хазяїн заїзду розраховував, що його гість хворітиме одинадцять днів, і сподівався заправити з нього по одному екю за день. Але він не взяв до уваги вдачі гостя. Наступного дня, рівно о п'ятій годині, Д'Артаньян прокинувся й сам зійшов до кухні. Тут він зажадав, крім різного зілля, список якого до нас не дійшов, вина, олії та розмарину. Зазираючи в рецепт, який дала йому мати, він приготував бальзам і намастив ним свої рани, час од часу змінюючи пов'язки й не допускаючи до себе ніяких лікарів. І от, дякуючи цьому циганському бальзамові, а може, й тому, що він обійшовся без лікаря, Д'Артаньян уже ввечері зміг встати з ліжка, а на ранок майже зовсім оклигав.

Та коли Д'Артаньян став розплачуватися за розмарин, олію й вино — єдине, на що витратився хазяїн заїзду, бо постоялець дотримувався дієти, на відміну від свого жовтого коня, який, за твердженням корчмаря, з'їв щонайменше втричі більше, ніж можна було уявити, дивлячись на цю шкапину, — він знайшов у кишені лише потертий оксамитовий гаманець з одинадцятьма екю. Листа до пана де Тревіля не було — він зник.

Юнак заходився шукати листа, вивернув разів із двадцять свої кишені, торбинку, витрусив гаманець. Переконавшись, що листа немає, він утретє впав у лють, і це знову змусило його скористатися з вина й ароматичної олії. Побачивши, що примхливий гість не на жарт розпалився й погрожує побити та потрощити все в заїзді, коли не знайдуть листа, хазяїн знову вхопив рогача, дружина — мітлу, а слуги — ті ж самі кийки, які прислужилися їм раніше.

— Мій рекомендаційний лист! — вигукував Д'Артаньян. — Віддайте мого рекомендаційного листа! Хай вам чорт! Або я вас насаджу на рожен, як рябчиків!

На жаль, єдина обставина заважала юнакові здійснити свою погрозу. Ми вже казали: його шпага була зламана навпіл ще в першому бою, про що він зовсім забув. Тому, вихопивши її, Д'Артаньян добачив лише уламок дюймів [30] десять завдовжки, що його хазяїн дбайливо знову вклав у піхви. Решту шпаги корчмар завбачливо Іприховав, щоб зробити з неї шпигувальну голку.

Та ця прикрість не зупинила б, мабуть, нашого невгамовного юнака, якби хазяїн заїзду не збагнув, що претензії його гостя цілком справедливі.

— Ай справді, — сказав він, опускаючи рогача, — де ж цей лист?

— Так, де лист? — закричав Д'Артаньян. — Я вас попереджаю: це лист до пана де Тревіля, і треба, щоб його знайшли! Якщо ж не знайдете, пан де Тревіль зуміє примусити знайти!

Ця погроза остаточно перелякала хазяїна. Пан де Тревіль був людиною, чиє ім'я, після імен короля та кардинала, мабуть, найчастіше згадувалось і серед військових, і серед мирних городян. Був ще, правда, панотець Жозеф [31], але його ім'я вимовлялося тільки пошепки, — таким великим був страх, навіюваний «сірим преосвященством», як називали цього близького друга кардинала.

Отож, відкинувши рогача й наказавши дружині зробити те саме з мітлою, а слугам — з кийками, корчмар сам подав приклад і заходився шукати загублений лист.

— Може, в цей лист були вкладені якісь цінності? — спитав він після кількох хвилин марних пошуків.

— Сто чортів! Ще б пак! — вигукнув гасконець, який сподівався, що лист допоможе йому прокласти шлях до королівського двору. — В ньому було все моє багатство.

— Іспанські бони [32]? — заклопотано перепитав хазяїн.

— Бони на одержання грошей в особистій скарбниці його величності!

Сподіваючись завдяки цьому листу потрапити до почту короля, Д'Артаньян вирішив, що може, не збрехавши, дати таку трохи неточну відповідь.

— Хай йому чорт! — розпачливо зойкнув корчмар.

— Але це дрібниці, — провадив Д'Артаньян з притаманним гасконцям апломбом, — це дрібниці, і гроші не варті уваги. Все вирішував сам лист. Я б скоріше погодився втратити тисячу пістолів [33], ніж загубити цей лист.

Він нічим не ризикував, сказавши б і «двадцять тисяч»; тільки юнача сором'язливість втримала його від цього.

Раптом хазяїна, розлюченого марними пошуками, ніби світлом осяяло.

— Цей лист не загублений! — скрикнув він.

— Як? — вигукнув Д'Артаньян.

— А так; його у вас викрали.

— Викрали? Хто?

— Вчорашній дворянин. Він заходив на кухню, де лежав ваш камзол. Він лишався там сам. Я ладен побитися об заклад, що це він викрав листа.

— Ви так вважаєте? — невпевнено перепитав Д'Артаньян. Юнак краще за будь-кого знав, що лист має вагу тільки для нього самого, і не розумів, нащо він комусь іншому. Безперечно, нікому зі слуг або постояльців лист не потрібен.

— Ви сказали, — вів далі Д'Артаньян, — що підозрюєте цього зухвалого дворянина.

— Я певен цього, — відповів корчмар, — бо коли я йому зауважив, що ваша вельможність — улюбленець пана де Тревіля і що у вас є лист до цього іменитого добродія, він дуже стурбувався, спитав у мене, де лист і відразу ж спустився на кухню, де, як йому було відомо, лежав ваш камзол.

— Це він мене обікрав! — вигукнув Д'Артаньян. — Я поскаржусь панові де Тревілю, а пан де Тревіль поскаржиться королю.

По тому він з поважним виглядом витяг з кишені два екю і дав їх хазяїнові. Той, знявши шапку, провів гостя аж до воріт. Тут Д'Артаньян сів верхи на свого жовтого коня, який і довіз його — вже без усяких пригод — до Сент-Антуанської застави Парижа, де юнак продав шкапину за три екю; це була добра ціна, коли врахувати, що Д'Артаньян здорово загнав тварину на останньому перегоні. Баришник, якому молодий гасконець продав коня, сказав, що дає такі великі гроші — дев'ять ліврів — тільки з огляду на незвичайну масть худобини.

Отож Д'Артаньян увійшов до Парижа пішки, з клуночком під пахвою, і блукав доти, аж поки винайняв невеличку кімнатку по своїх мізерних грошах. Це була мансарда в будинку на вулиці Могильників, неподалік од Люксембурга [34].

Сплативши завдаток, Д'Артаньян зачинився в своїй комірчині й решту дня пришивав до камзола та штанів галуни, які його мати нишком одпорола від майже нового камзола пана Д'Артаньяна-батька. Потім він подався на набережну Брухту, де йому поміняли клинок поламаної шпаги, а звідти пішов до Лувру [35], щоб довідатись у першого-ліпшого мушкетера, де міститься будинок пана де Тревіля, котрий, як виявилося, стояв на вулиці Старого Голубника, тобто майже поряд з новою оселею Д'Артаньяна, — обставина, яку юнак вирішив вважати щасливою прикметою успішного завершення подорожі.

Нарешті, задоволений своєю поведінкою в Менгу, не докоряючи собі за минуле, впевнений у теперішньому й сподіваючись на щасливе майбутнє, юнак ліг і заснув богатирським сном.

За звичкою провінціала, він проспав до дев'ятої години ранку, вдягнувся й пішов до славнозвісного пана де Тревіля — третьої особи в королівстві, як казав пан Д'Артаньян-батько.

II. Передпокій пана де Тревіля

Пан де Труавіль, як досі називають його рід у Гасконі, або пан де Тревіль, як, зрештою, він сам назвав себе в Парижі, — і справді починав однаково з Д'Артаньяном, тобто не маючи жодного су [36] в кишені, але з тим запасом завзяття, дотепності й здорового глузду, завдяки якому найбідніший гасконський дворянчик, що живе лише сподіванками на батьківську спадщину, досягає більшого, ніж найбагатший перигорський або беррійський дворянин з його наявними скарбами. Зухвала сміливість і ще зухваліше щастя за часів, коли удари шпаги сипалися градом, піднесли де Тревіля аж на вершину крутих сходів, які звуться придворним успіхом і які він долав з дивовижною спритністю.