Три мушкетери, стр. 147
— Яку саме?
— Я бачила тут прегарний гай, що, мабуть, прилягає до монастирського саду. Скажіть, що мені дозволено там гуляти. Може, мені доведеться тікати звідси чорним ходом…
— Ви все передбачили.
— А ви забули ще про одне…
— Про що саме?
— Спитати, чи є в мене гроші.
— Слушно кажете. Скільки вам треба?
— Все золото, яке ви маєте з собою.
— Я маю близько п'ятсот пістолів.
— Я маю стільки ж. З такою сумою можна не боятися перешкод; вивертайте ваші кишені.
— Прошу.
— Гаразд! Коли ви рушаєте в дорогу?
— За годину; я тільки нашвидку пообідаю, а тим часом хай пошлють по поштового коня.
— Чудово! Прощавайте, шевальє!
— Прощавайте, графине!
— Засвідчіть моє шанування кардиналові.
— А ви — моє шанування сатані.
Міледі та Рошфор усміхнулись одне до одного й розійшлися в різні боки.
За годину Рошфор уже мчав чвалом назад. Через п'ять годин він проминув Аррас.
Наші читачі вже знають, яким чином Д'Артаньян упізнав його і як ця зустріч, посиливши підозри чотирьох мушкетерів, змусила їх прискорити свою подорож.
XXXIII. Крапля води
Щойно Рошфор попрощався, як пані Бонасьє ввійшла до кімнати. Вона побачила, що міледі радісно всміхається. — Ну, сталось те, чого ви так боялися? — спитала молода жінка. — Сьогодні ввечері або завтра кардинал забере вас звідси?
— Хто вам про це сказав, дитино моя? — й собі спитала міледі.
— Я про це чула від самого гінця.
— Сідайте тут, біля мене, — запропонувала міледі.
— З охотою.
— Заждіть, поки я гляну, чи не підслуховує нас хто-небудь.
— Навіщо ці перестороги?
— Зараз дізнаєтесь.
Міледі підвелася зі стільця, підійшла до дверей, відчинила їх, визирнула в коридор, а потім знову сіла біля пані Бонасьє.
— Отже, він добре зіграв свою роль? — спитала вона.
— Хто — він?
— Той, хто назвався абатисі посланцем кардинала.
— Так він тільки грав роль?
— Авжеж, дитино моя.
— І він не…
— Він, — сказала міледі, стишивши голос, — мій брат.
— Ваш брат! — вигукнула пані Бонасьє.
— Тільки вам одній звіряю я цю таємницю, дитино моя! Якщо ви скажете це хоч комусь — я загинула, а можливо, і ви також.
— О Боже мій!
— Послухайте, що сталося: мій брат, який поспішав до мене на допомогу, щоб, у разі потреби, силою звільнити мене звідси, зустрів гінця, якого кардинал послав сюди, і поїхав слідом за ним. У безлюдному й віддаленому місці він вихопив шпагу й зажадав, щоб той оддав йому папери, які він везе з собою. Гонець став боронитись, і брат убив його.
— Ах! — здригнулася пані Бонасьє.
— Іншої ради не було, збагніть це! Тоді брат подумав, що краще діяти хитрістю, а не силою. Він узяв папери, приїхав сюди під виглядом кардиналового посланця, і за годину або дві, від імені його високопреосвященства, по мене має прибути карета.
— Розумію: цю карету надішле до вас брат.
— Авжеж. Та це ще не все: лист, якого ви одержали, сподіваючись, що він написаний пані де Шеврез…
— Ну?
— Фальшивий.
— Як так?
— А так, фальшивий: це пастка, влаштована для того, щоб ви не опиралися, коли по вас приїдуть.
— Але ж приїде Д'Артаньян!
— Не треба впадати в оману: Д'Артаньян та його друзі на облозі Ла-Рошелі.
— Звідки ви знаєте?
— Мій брат зустрів посланців кардинала, перевдягнених мушкетерами. Вас викликали б до воріт, ви подумали б, що це друзі, а насправді вас просто викрали б і відвезли назад до Парижа.
— О Боже! В мене голова йде обертом від цього хаосу злочинів. Коли так триватиме й далі, — мовила пані Бонасьє, підносячи руку до чола, — я збожеволію!
— Стривайте…
— Що таке?
— Я чую цокіт копит. Це скаче мій брат; я хочу ще раз попрощатися з ним. Підійдіть сюди.
Міледі відчинила вікно й жестом покликала пані Бонасьє. Молода жінка підійшла до неї. Рошфор пустив коня вчвал.
— Прощавай, брате! — вигукнула міледі.
Вершник глянув угору, помітив молодих жінок і привітно махнув міледі рукою.
— Славний Жорж! — сказала вона, зачиняючи вікно й надаючи своєму обличчю ніжного та замріяного виразу.
Вона знову сіла на стілець і вдала, що поринула в глибокі роздуми.
— Люба добродійко, — мовила пані Бонасьє, — пробачте, що я відволікаю вас од ваших дум! Але що ви мені порадите робити? Боже мій! Ви краще за мене знаєте життя, тож говоріть, я слухаю вас.
— Перш за все, — сказала міледі, — я можу й помилитись. Не виключено, що Д'Артаньян та його друзі таки приїдуть вам на допомогу.
— О! Це була б занадто велика радість! — вигукнула пані Бонасьє. — Таке щастя не для мене!
— Ну, ви самі розумієте, що це лише питання часу, своєрідне змагання — хто приїде перший. Коли ваші друзі встигнуть раніше — ви врятовані; коли ж кардиналові прибічники випередять їх — ви загинули.
— О так, так, загинула безповоротно! Що ж мені робити. Що робити?
— Власне, є один засіб, дуже простий і природний…
— Який?
— Чекати, затаївшись десь недалечко, щоб з'ясувати, хто ті люди, які приїдуть по вас.
— Та де ж чекати?
— О-о, це легко вирішити! Я сама переховуватимусь за кілька льє звідси, чекаючи братового повернення. Коли хочете, я заберу вас з собою, ми сховаємось і чекатимемо разом.
— Але мені не дозволять вийти звідси, я тут майже як полонянка.
— Всі певні, що я маю виїхати за наказом кардинала, тож ніхто не подумає, що ви з власної волі вирішили супроводити мене.
— І що з того?
— А те, що карета під'їде до дверей, ви попрощаєтеся зі мною і станете на приступку, щоб востаннє обняти мене. Лакей мого брата, заздалегідь попереджений про все, дасть знак поштареві, й ми помчимо навскач.
— А Д'Артаньян? Що, коли приїде Д'Артаньян?
— Хіба ми не дізнаємося про це?
— В. який спосіб?
— Немає нічого простішого. Ми вирядимо до Бетюна лакея мого брата, якому, повторюю, цілком можна довіритись, він перевдягнеться й оселиться десь навпроти монастиря. Якщо це будуть кардиналові посланці, він не рушить з місця, якщо ж приїдуть Д'Артаньян та його друзі, він приведе їх до нас.
— А хіба він їх знає?
— Безперечно: адже він не раз бачив їх у мене в домі.
— Так, так, ви маєте слушність. Авжеж, усе складається на краще! Тільки не треба їхати надто далеко звідси.
— Щонайбільше за сім-вісім льє. Ми оселимось десь поблизу кордону й при першій же тривозі покинемо Францію.
— А що робити до того?
— Чекати.
— А як вони приїдуть?
— Карета мого брата прибуде раніше.
— А якщо мене не буде поруч, коли вас забиратимуть? Скажімо, я обідатиму або вечерятиму.
— Зробіть одну річ. — Яку?
— Попросіть у нашої доброї абатиси дозволу обідати й вечеряти разом зі мною, щоб нам якомога менше розлучатись одна з одною.
— А чи дозволить вона?
— Чом би й ні?
— О, це чудово! Ми весь час будемо разом!
— Ідіть і домовтеся з нею про все. Мене болить голова, я трохи погуляю в саду.
— Де я вас знайду?
— Тут, за годину!
— Тут, за годину! О, ви така прихильна до мене; дякую вам.
— Як же мені не бути прихильною до вас? Та коли б навіть ви не були такою гарною й чарівною, хіба ви не подруга одного з моїх найкращих друзів!
— Любий Д'Артаньян! О, як він дякуватиме вам за все!
— Сподіваюсь. Ну, про все домовлено; ходімо вниз.
— Ви йдете до саду?
— Так.
— Пройдіть оцим коридором і спустіться по маленьких сходах. Вони виведуть вас просто в сад.
— Чудово! Дякую вам.
Жінки привітно всміхнулись одна до одної й розійшлися в різні боки.
Міледі казала правду: ЇЇ таки боліла голова. Непевні заміри хаотично юрмились у мозку. Їй треба було залишитись на самоті, щоб зібратися з думками. Вона непевно уявляла собі майбутнє; але їй досить було трохи тиші й спокою, щоб з уривків думок і неясних бажань скласти чіткий план дій.