Три мушкетери, стр. 137
З цими словами міледі, ніби втративши останні сили, знеможена й млосна, впала на руки молодому офіцерові. Сп'янівши від кохання й гніву, Фелтон підхопив її й палко пригорнув до свого серця.
— Ні, ні! — мовив він. — Ти житимеш усіма шанованою й незаплямованою; ти житимеш для того, щоб перемогти своїх ворогів!
Міледі відсторонила його повільним рухом руки, хоч погляд її й вабив до себе. Та Фелтон знову обійняв її, гарячково звівши на полонянку очі, немов перед ним і справді було якесь божество.
— О смерть, смерть! — ледве чутно мовила міледі, млосно примружуючи вії. — О, краще смерть, ніж ганьба. Фелтоне, брате мій, друже мій, заклинаю тебе!
— Ні! — вигукнув Фелтон. — Ні, ти житимеш, і житимеш відомщеною.
— Фелтоне, я приношу нещастя всім, хто мене оточує! Залиш мене! Дай мені померти!
— Тоді ми помремо разом! — вигукнув Фелтон, цілуючи міледі в губи.
Аж тут у двері часто й гучно загрюкали. Міледі вже по-справжньому відштовхнула Фелтона.
— Чуєш? — сказала вона. — Нас підслухали, сюди йдуть! Усе скінчено, ми загинули! — Ні, — відповів Фелтон, — це вартовий попереджає, що підходить дозір.
— Тоді мерщій до дверей і відімкніть їх самі!
Фелтон підкорився; ця жінка оволоділа вже всіма його помислами, всією його душею.
Відчинивши двері, він побачив сержанта, який командував сторожовим патрулем.
— Що сталося? — спитав молодий лейтенант.
— Ви наказали мені відчинити двері, коли я почую, що ви кличете на допомогу. Проте ви забули залишити ключ, — відповів солдат. — Я почув крик, але не розібрав слів, штовхнув двері, та вони були замкнені зсередини. Отож я покликав сержанта.
— І от я тут, — доповів сержант.
Фелтон, розгублений до краю, застиг на місці, не знаючи, що сказати.
Міледі зрозуміла, що від неї тепер залежить, як розгорнуться далі події. Вона підбігла до столу, схопила ніж і вигукнула:
— А з якого права ви не дозволяєте мені померти?
— Боже мій! — жахнувся Фелтон, побачивши у неї в руці ніж. Аж тут у коридорі пролунав глузливий сміх. Почувши гомін, барон, як був у халаті, але зі шпагою під пахвою, непомітно підійшов і став на порозі.
— А-а! — мовив він. — От ми й дочекались останньої дії трагедії. Ви самі бачите, Фелтоне, що драма пройшла одну за одною всі фази, як я вам і казав. Однак будьте певні: кров не проллється.
Міледі збагнула, що загине, коли негайно не дасть Фелтонові незаперечного доказу своєї мужності.
— Ви помиляєтесь, мілорде! — вигукнула вона. — Кров проллється, і нехай ця кров впаде на тих, хто примусив її пролитися!
Фелтон скрикнув і кинувся до міледі. Але було пізно: полонянка вдарила ножем себе в груди.
А втім, певно, завдяки щасливому випадку, а ми скажемо — завдяки спритності міледі, ніж ковзнув по одній зі сталевих планшеток корсета, які за тих часів, подібно до панцира, захищали груди жінок; тож, ковзнувши по цій планшетці, він розірвав одяг і тільки кінчиком зачепив тіло біля ребер. І все-таки на сукні міледі з'явилася кров. Полонянка впала горілиць і, здавалося, знепритомніла.
Фелтон витяг ніж.
— Гляньте, мілорде, — похмуро сказав він. — Жінка, яка була під моєю охороною, позбавила себе життя! — Будьте певні, Фелтоне, — відповів лорд Вінтер, — вона не вмерла. Демони так легко не вмирають; заспокойтесь і почекайте мене в моїх покоях.
— Але, мілорде…
— Ідіть, я вам наказую.
Фелтон підкорився. Проте, виходячи з кімнати, він сховав ніж у себе на грудях.
Що ж до лорда Вінтера, то він покликав жінку, яка прислужувала міледі, а коли та з'явилася, доручив її турботам полонянку, й досі непритомну.
Проте, побоюючись, що рана все-таки серйозна, він негайно відрядив верхівця по лікаря.
XXVIII. Втеча
Як і передбачав лорд Вінтер, рана міледі була зовсім не тяжка. Залишившись на самоті зі служницею, яка почала її квапливо роздягати, міледі розплющила очі.
А втім, слід було прикинутися хворою і кволою. Це було легко для такої комедіантки, як міледі. Вона спритно обдурила служницю, й та вирішила просидіти біля її ліжка всю ніч, хоч міледі й заперечувала проти цього.
Проте присутність цієї жінки не завадила полонянці віддатися своїм думкам.
Поза всякими сумнівами, Фелтон беззастережно повірив їй. Фелтон був відданий їй усією душею; якби йому тепер з'явився ангел і став звинувачувати міледі, то молодий офіцер напевно вирішив би, що це посланець чорта.
Міледі всміхнулася такій своїй думці: віднині Фелтон став її єдиною надією, єдиним засобом порятунку.
Але лорд Вінтер міг його запідозрити, і за самим Фелтоном могли тепер встановити нагляд.
Лікар приїхав близько четвертої години ранку. Рана міледі майже закрилася: тож лікар навіть не міг сказати, чи глибока вона. Але з частоти пульсу він визначив, що стан хворої анітрохи не загрозливий.
Вранці міледі відпустила служницю, пославшись на те, що та не спала всю ніч і що їй теж потрібен відпочинок.
Вона сподівалася, що Фелтон прийде, коли їй принесуть сніданок. Але Фелтон не прийшов.
Невже її побоювання справдились? Невже барон запідозрив Фелтона, і молодий офіцер не допоможе їй у вирішальну хвилину? їй лишався тільки один день: лорд Вінтер повідомив, що відплиття призначене на двадцять третє число, а вже настав ранок двадцять другого.
І все-таки міледі досить терпляче чекала обіду.
Хоч уранці вона нічого не їла, обід принесли о звичайній порі. Міледі з жахом помітила, що солдати, які охороняли її тепер, одягнені в іншу форму.
Тоді вона наважилася спитати, що сталося з Фелтоном. Їй відповіли, що годину тому Фелтон сів на коня й кудись поїхав.
Вона поцікавилась, чи барон у замку; солдат відповів ствердно і додав, що лорд Вінтер наказав сповістити його, коли ув'язнена захоче з ним поговорити.
Міледі сказала, що зараз вона ще надто квола й що єдине її бажання — залишитися на самоті.
Солдат поставив обід і вийшов.
Фелтона відсторонили, солдатів морської піхоти замінили — отже, Фелтонові більше не довіряли.
Це був останній удар.
Лишившись сама, міледі встала; ліжко, в якому вона завбачливо пролежала весь ранок, щоб усі вважали, ніби вона тяжко поранена, палило її, немов розпечена жаровня. Вона глянула на двері: віконце було забите дошкою. Мабуть, лорд Вінтер боявся, щоб вона в якийсь демонський спосіб не спокусила через цей отвір вартових.
Міледі аж усміхнулася з радості; нарешті вона могла вільно виявляти свої почуття, не боячись, що за нею підглядають. В пориві несамовитої люті вона заметалася по кімнаті, наче тигриця, яку замкнули в залізну клітку. Мабуть, якби їй залишили ніж, вона мріяла б про те, щоб убити цього разу не себе, а барона.
О шостій годині прийшов лорд Вінтер; він був озброєний по самісінькі вуха. Барон, про якого міледі досі думала, що він лише не вельми розумний придворний кавалер, став чудовим тюремником: здавалося, він усе передбачав, про все здогадувався, все попереджав.
З одного кинутого на міледі погляду він зрозумів усе, що відбувається у неї в душі.
— Хай так, — сказав він, — але принаймні сьогодні ви мене ще не вб'єте; у вас немає зброї, до того ж, я насторожі. Ви почали розбещувати мого бідолашного Фелтона: він став уже піддаватися вашому пекельному впливові. Але я хочу врятувати його. Він вас більше не побачить, усе скінчено. Зберіть свої речі: завтра ви рушаєте в дорогу. Я був призначив відплиття на двадцять четверте число, але потім подумав: чим швидше справу буде владнано, тим усе це буде певніше. Завтра опівдні я матиму наказ про ваше заслання, підписаний Бекінгемом. Якщо ви, перш ніж сісти на корабель, скажете хоч комусь бодай одне слово, мій сержант всадить вам кулю в лоб — він має такий наказ. Якщо на кораблі ви без дозволу капітана скажете хоч комусь бодай одне слово, капітан накаже викинути вас у море — він має таке розпорядження. До побачення; це все, що я хотів вам сказати. Завтра я ще раз прийду сюди — попрощатися з вами!