Дерево бодхі. Повернення придурків [Романи], стр. 10
— … Тепер з шістдесяти років, — доказує завідувачка. — Тепер ми всі сидимо під ним.
— А я чула, потім буде з шістдесяти п’яти, — відгукується жінка в чорних колготах. — Ми не подібні на них, і в той же час ми — як дерева, бо нам головне — простір, безвідносно до того, що з ним межує…
— Картопля цьогоріч дуже дешева, — каже Мар’яна. — Морква в мене не вродила. А морква дорога… і воно захопило нас повільно й тихо. Тепер воно — наш сусід, від якого багато що залежить. Воно майже наш господар, частина нашого організму, про яку ми повинні піклуватися.
— Вони приймуть закон, яким взагалі не дадуть пенсію аж до смерті, — печально говорить завідувачка. — Воно таке, як ми, воно так само дбає про себе.
— Христинко, а ти чого не береш пиріжки? — припрошує Мар’яна.
Рудень заліз на деревце, жує листя.
— Я шось не хочу… бо наше тіло, на противагу розумові, знає, що є позамежа і намагається досягти її своїми, тілесними, способами, а розум, навпаки, хоче осягнути знання засобом стримування тіла. У дерева цього конфлікту нема. Коли ти підеш у керунку тіла, то втратиш розум, а ця рослина, це дерево, дає нам можливість іти за ним.
— Принцеса Нехочу має на вухах скибки лимонів, і коли їй радять скинути їх і одягнути чудові прикраси, вона відповідає (всі разом): «Не хочу!»
— Ти хоч усвідомлюєш, що не буде ніякого Принца? — каже Мар'яні Христина.
— І як ти живеш без телевізора? — облизує ложечку з варенням жінка в чорних колготах. — Дерева настільки швидкі, що ми не можемо вловити їхні рухи, тому запам’ятовуємо їх такими, якими побачили вперше, незмінними.
— Та за шо ж я його відремонтую? Мені хвата тільки на кота й трохи на себе, — смішливо відказує Мар’яна. — Ми тому й так пестимо наших тваринок, щоб їм було важче від нас відмовитись, — вона дивиться на Рудня. — Це неможливо! Бачити, як він ґеніально придурюєтья!.. Дівчата! А давайте візьмемось за руки й походимо довкруж дерева!
— Заспівай нам, Мар’янко. Ти наче сумна, — говорить завідувачка.
— Та в мене й так у голові весь час звучить якась музика. Я оце навіть тепер жую в такт.
— И днем, и ночью ко-от учо-о-ный… — наспівує Христина.
— Воно не заступає тобі світло? — питає жінка в чорних колготах.
— Та я тут раз на дню буваю.
— Та-а, оце в тебе сенсація, — каже Христина.
— Хіба ж то дивина? — заперечує завідувачка бібліотеки. — От якби воно росло зверху вниз, зі стелі… от, воно, Мар’янко, наше невір’я: ми ставимось до чуда як до даності. Дуже простий спосіб невір'я. Нехай перед нами буде двісті речей, до яких ми не звичні, ми все одно зможемо їх пояснити і розтлумачити. Єдине, що ми не можемо пояснити, чому вони існують саме так?
— Нє, Мар’янко, тобі тут самотньо, — кривить рота жінка в чорних колготах. — Воно ж не знає, що росте тут поза всіма правилами, не знає, що воно означає для нас. Воно взагалі може не відчувати, що таке «ми», а тільки наслідки наших дій.
— Чому самотньо? Є кіт. Та й ви не забуваєте. Насправді люди теж ніколи не помиляються. Звичайно, я ненормальна…
— Знаєш, Мар’янко, і я зізнаюся, — перебиває завідувачка. — Я теж ненормальна. Я тебе вчора в бібліотеці бачила як оце зараз. Ти була в купальнику, вся якась розгублена, так, наче б у тебе, не дай Боженько, шось вкрали… Я ахнула й чомусь позаздрила тобі навіть… От що бува… Задуха. У задусі й не таке примариться… І з тебе вода накапала на паркет.
— То з вазонків накапало…
На їхньому столі стоїть ваза з хризантемами, зрізаними з клумби померлої сусідки.
Стара, безсумнівно, знеслася на небо, хоч і страждала на ноги. Небіжчиця не була донькою царя, на відміну від Гаутами Будди, чи бабцею олігарха. Але вона була жінкою. Їй ніхто не сприяв і не перешкоджав, вона була нікому не відомою. Стара тихо просто працювала й жила, не сподіваючись надто… Таких як вона набагато більше. Практично кожен другий поруч із нами — маг, учитель, чарівник, просвітлений, неповторний, чудовий, мудрий, вічний, інакший, святий, Пророк, Месія і такий же грішний, як і ми, грішні. Вони маскуються під дерева, очерет, під сірий тротуар, під перехожих і співробітників, і мають єдину ваду: самі часто забувають, хто вони насправді.
Стара жінка такою й запам’яталася нам: стоячи розгублено в отворі дверей, у ще не припалій куряві, із ключами в тремтячій руці. Вона хотіла давно відчинити ці двері, але це вдалося їй лише тепер, коли дверей не стало. Їй кортіло поритися в шухлядах, зазирнути в холодильник, погримати каструлями на кухні… її приваблювало це житло, наче недочитана в дитинстві казка, і її мудрість полягала хоча б у тому, що розуміла: зайти в чуже житло — це не погано. Не вдертися, не вломитися, а увійти, відчинивши двері.
Мар’яна поралася на кухні, допомагаючи лаштувати поминальну трапезу, а за дверима четверо чоловіків проносили гріб. Що це були за люди? Їх ніхто не знав.
На кухню зайшов священик:
— Це ваш кіт у коридорі?
— Мій, — Мар'яна витерла руки до фартуха.
— У вашому коті — біс, — сказав священик. — Це по його очах видно. Біси часто вселяються в котів. Я це знаю.
— Як блохи? — зі щирим розпачем і довірою мовила Мар’яна, і якби не ця довіра, священик образився б, а так він ледь всміхнувся кутиками очей:
— Я їх виганяю. Ось моя візитка.
У подвір’ї кричали діти та птахи. Заввишки дерево сягнуло вже майже половини кімнати й тягло своє гілля до вікна. Стовбур був струнким, наче вісь, навколо якої все тепер оберталося: люди, будинок, місто… Листя — соковите, м’ясисте; коріння випиналося з-під паркету — чіпкі напружені м’язи. Це дерево не знало, що таке справжній вітер, воно ніколи не пило дощу, взагалі, невідомо, як воно росло, бо Мар’яна жодного разу його не полила. Та по всьому було видно, що вологи дерево мало вдосталь. До речі, воно не знало, що таке справжня земля! Це була навіть не рафінована, теплична, генетично модифікована рослина з великим фосфорецуючим написом «не містить холестерину», це було ще щось віддаленіше від справжнього життя, і тому неймовірне з погляду цього життя, неможливе… Справді, що це життя могло знати про це дерево? А що знало дерево про життя?.. У своїй відірваності від усього й високості другого поверху, у впевненості в тому, що тут можна рости, воно подібне на людину. Так само, як і людина, воно є сполученням низького й високого, темряви й світла, холоду й тепла, добра і зла, і так само, як людина, воно завше переконане, що там, угорі, — таки світло.
V
Єдиний атрибут костюма, який слідчий Іван Григорович пошкодував викидати, — то був пасок («Завдяки йому продала», — хвалилася подружкам Мар'яна). Удома Іван Григорович довго розглядав ремінь, а потім заправив його до робочих брюк, дбайливо поклавши в шафу старий пасок — з розчовганими дірками й потертою пряжкою.
Уночі Іван Григорович схилився над сплячою дружиною, уявляючи себе відданим сторожовим собакою, який охороняє її сон, але раптом виявив, що в такій позиції легко відходять гази, що мучили його цілий вечір. Звук був доволі гучним. Дружина вдала, що прокинулась, бо не спала. Його спосіб випускати продукти розкладу квасолевої зупи був для неї нестерпним фактом, і кілька хвилин Іван Григорович був об’єктом її ненависті…
…Він зняв ремінь і почав намотувати його на руку. Він робив так завжди, коли допит заходив у безвихідь.
— Та, бачу, у вас теж в’єтнамський… — несміливо сказали по той бік стола.
— Теж?..
— Ну, як у… він там у партнерській поїздці був. Із їхніми там…
Івана Григоровича давно вже цікавило питання взаємодії добра і зла. Хоча з плином часу і набуттям досвіду він все частіше ставив перед собою вже інше питання: «Чому вони, власне, мають взаємодіяти? А коли це просто різні стани одного, мов холод і спека, свято й будень, день і ніч?»