Мисливці на снігу. Вірші і поеми, стр. 3
* * *
Коли о п’ятій ранку сніг паде,
досліджуючи зими кам’яні,
сягаючи святинь і змінюючи їх
на ряд понять, цілком алгебраїчних;
коли без батька п’ю своє вино,
дописуючи вірш, нікому не потрібний,
домислюючи ніч, як долю своєрідну, —
тоді приходить Бог. І вибива вікно.
* * *
Порятунку мені не треба
дай тільки дай тільки
дай помаранч
зимовий
у візерунках як скло
дай мені цю венецію
помаранч
ущерть повний алкоголями світла
і усамітнення і тендітності рук
що простягають помаранч
замість порятунку
Вальс
Мої надії стали прахом,
тривоги Ваші стали сном.
А стиглі яблука над дахом
перемінилися вином.
А білі клавіші в розлуку
пішли — я зовсім не тримав,
бо їх торкались Ваші руки,
а я ті руки цілував.
Усі тривоги стали прахом,
усі надії стали сном.
На брудершафт жоржини пахнуть
із вечором. Перед вікном.
* * *
Галинці
Кличу тебе з далини, де трамваї
так-таки просто бруківкою котять.
Тіло, згоріле в званні ненастанному,
кличе тебе з далини.
Кличе тебе з далини, де узвози,
камінь, замерзлий у кризі мережаній,
друзі, застиглі на фото за кавою,
і передзвін, як урожай Лаври.
Із далини, де немає дітей,
де пишуться книги, сумирні, як нетлі,
де є повітря, прозоре і мертве,
і у ньому літає нехрещене листя каштанів.
Товпляться столики у переходах підземних,
топляться ружі у зморшках своїх квітникарок,
томляться губи у пошуках вуст,
точиться чорне вино у келішки без дна.
— Помер? — Помер. Виноград нависає із хмари,
в’ються стебла зелені і кам’яні.
— Помер? — Помер. Шутри сонячні
розсипають робітники по узбіччях.
Ця безбожна рефлексія згодом натягнеться,
як чай чи тятива, стане міцнішою.
На паперах лиш відсвіт зловісний
вісті, гостя з галузкою, кого треба…
Гнізда радості
За шклом старенькі привиди і сніг
нічна година борзо втіче з ними
ще можна грати в шахи con sordino
із відображенням у темному вікні
і вірний пес пантрує карим оком
як дзиґар вибирає цілу ніч
між гніздами що високо у горах
і тими що є глибоко в мені
* * *
Розмовляти вночі по-слов’янському тихо зітхати
про джерела грибів про ікони з хрещатим барвінком
і чекати на жінку нестриману сіру і сарну
каву скороминущу у трунок гіркий підливати
а гітара за ксьондза а свічка за велену радість
хвиля хoроше б’є видноколо як свіжа рілля
жінка чиста як сіль і не прийде вона і не нaдійсь
і не треба мовчати вночі і не треба вночі розмовлять
* * *
Надійці Дроган
люби мене коли уже не любиш
коли вже вдосталь сиґарет маєш
коли щодня розцвітає твій кактус
із наколотими на голки монетами
що й досі перебувають в обігу у країні Дроган
країні волосся каштанового
сірих очей і ночей
де маленька Ізольда приміряє чи личить
маленьке імено надії
де Трістан потрісканими як камінь вустами
ще раз повторює: люби мене
і виходить з крихітної кімнати
коли уже не любиш
одну із сиґарет тобі лишивши одну собі забравши
тобі все до лиця Надійко
Вісім тьмяних сонетів
I. Реставрація зими
З руїн зими дими дбайливо виростають,
погойдуючись, зустрічаються одне з одним,
погоджуються: «Так-так, мандрагора,
так-так, білий сік, і трохи дитячої крові із горла,
і трохи гліциній легеньких на цеглу стару,
на тяжкі фоліанти без заголовків — коли поодинці
та цегла, а вкупі вона розсипається — так, на жарини,
а от кров, і гора, й довгі мандри — єднають її».
Зупиняє машину водій серед темного лісу,
руки прозорі йому не здригнуться,
доторкнуті димом нічного віддиху сивіл.
Іншу машину інший водій серед темного міста
спиняє, на узбіччі дитини з пухнастою кров’ю, —
а вранці вже нова зима і гліцинії нові.
II. Nevermore
Тлін усе виправдовує — вежі, вигнанців,
мапи і мзду, в одному сувої загорнені,
лиш обітницю, дану колись королівні
малим горбанем з поржавілим дзвіночком, —
лиш злиденну її не торкається тлін,
і в колчан повертаються хвилі його,
сакраменту позбавлені першого, другого,
злотого, срібного, потай вдоволені цим.
…Швидше вежі обернуться на вигнанців,
радше мзда порідниться із картами,
яже вість принесуть королю вістуни:
«О, Жаданий, труну струхлявілу
принесло нині море до берега Твого —
лиш кістки та волосся злочинців знайшли там».