Мисливці на снігу. Вірші і поеми, стр. 22
Два вірші, які довший час вважалися втраченими, проте їх зберіг Юрко Саєнко
І
Забутий присмак валідолу
і краплі крові вправно летять
— уже сніжинками —
додолу
д о д о м у
палаючі ясла — хлів золотий
зелена — гірка
рана —
ріка
д о д о м у
смерть — без початку — і без кінця
непрочитані — і вино
від якого відмовився ще за життя
так само у липні
д о д о м у
гріхи — багато — багатство
самотність — братство
айстри — коні
мовчання-і-листування
д о д о м у
і панна — забута ущент —
для якої писалися вірші
співалися: «авонаавона» —
зривалися — сніжні — бездомні
д о д о м у
ще перестук електрички:
порожній тамбур театр —
і табір — і ворожіння —
за сиґарету — забуте і збуте
віщування одруження без одужання:
примхи: невиспаність: усвідомлення
без розуміння
збайдужіння
забування
я х о ч у д о д о м у
ІІ
Зелені вогнища горять удосвіта улітку
над ними небеса сіріють і мовчать
спокута стародавніх снів приводить нас сюди —
до білосніжного каміння
хоча далеко до наступної зорі
але вона в тобі проміння має
як та сосна — коріння у землі
Сестра Сосна
Сестра Зоря
Сестра Марія
своїм терпінням підіймаєш
благеньке тіло зроблене з піску
із голосу і тіні
і тіло вчиться святості а ти
шукаєш ночами прозору плащаницю
яку давно колись приготували звірі
з обличчями людей і звичками людей
* * *
Віхті Сад
якби заглянуть уночі до кінутой хати
скіки разних чудасій можна б там узнати
он покойний дід седить — Царствіє Небесне
сіть плете і не засне на другую весну
радом баба з рогачом пораєцця дуже
а шо лампа не горить дак їй і байдуже:
наче в доброго кота сяють карі очі
при-Чаїлись по кутках разні поторочі
а надворі сніг іде і неде нима людей
бо всі люде у силі вже поснули трударі
тіки я один тиняюсь дурний да безумний
босі ноги задубіли да клацають зуби
за пазухой кусок хліба що вкрав у собакі
і Библія да ни вся — скурив на цигаркі
думаю простить за це мине Ісус може
бо вин ловкий наш Господь — схоче ще й поможе
полин звізда палає а я люблю тибе
нищасний мий Израїль прогнівивший небес
дід седить мине до себе не пуськає в хату
каже шо такіх по сьвіту лазе нас багато
я їх правда не сьтрічав а тоб усі разом
ми б построїли собі хату з пирилазом!
вітер виє цвіте вишня а я пропадаю
а маленьке кузенятко на скрипочку грає
Віхта жинка милосердна дай їй Бог здоровія
вона бідним помагає а ми її любим
як та рибка золота дивицця за нами
народилася собі сімнаццятого марта
* * *
Cur male scribis? [4]
Доволі смарагдової завірюхи, доволі блиску;
пливуть непереможні кораблі,
із палуб янголи печальні і веселі драби
в киплячу воду сиплють завтрашні троянди.
Cur male scribis?
Коханки з берегів гаряче і червоне п’ють вино,
бредуть по вулицях, засмучені і чисті,
дрімають в італійських ресторанах,
шукають, захлинаючись, веселощів — чи мови?
Cur male scribis?
Де твої перли?
Невже коти, які живуть у гіацинтах,
не допоможуть нам знайти бодай одну
вузеньку вуличку в цій ночі без любові?
Cur male scribis?
Котре ж прокляття — чи закляття — чи вино —
ключем до брами виявиться взимку?
Коли підводні сотворіння грім почують?
На дно засніжене поволі опускаються і там
неквапно розпускаються троянди; їхній дим
струмує із води в блискуче небо, витерте на згинах;
печальні драби, янголи веселі
пливуть поміж шумуючих сузір’їв,
де бігають коти, де в’януть гіацинти,
де змучені коханки повертаються
в порожні номери; за вікнами у них
палають смітники і єретuики.
Bene scribere debent. [5]
Amor fati
Я часто думаю, чому ти так самотня, —
одна з найкрасивіших доль у світі;
ці сірі очі, пильні, сумовиті, —
чому ви не знаходите нікого, крім дзеркал,
а в дзеркалах — себе і суть свою подвійну,
ледь-ледь прикриту флером абсолюту,
росою часу,
інеєм чекання,
терпінням дзвону — як іще,
О, як іще мені тебе назвати?
А може, так і треба? Може, ти
загинеш як сніжинка на долоні,
коли чиєсь тепло зруйнує цю самотність?
І, може, ця самотність — лише форма
твоєї ідентичності п'янкої?
І та любов, яка тебе знайде —
тебе ж і знищить?
Я люблю тебе.
вернуться
4
Чому погано пишеш? (латин.).
вернуться
5
Мусиш писати добре (латин.).