Мисливці на снігу. Вірші і поеми, стр. 20
(1990–1991)
Це навіть не вірш
Я не помер, не треба цих плачів,
не треба розтинів покинутого тіла.
Я у свічаді за спиною, у свічі,
я не помер і нетля не згоріла.
Стою, сміюсь до тебе, — не журись!
Ми ще побачимось і я вам заспіваю,
бо скільки між світами не блукаєш,
а все ж сюди повернешся колись.
…А ти читай тим часом і молись,
безкровні жертви квітнуть на світанні.
Усі мої обіцянки збулись,
тож збудеться і перша — чи остання.
Нічні пастухи буття (1991)
А в тій стороні були пастухи, які пильнували на полі і нічної пори вартували отару свою.
Євангелія від святого Луки, 2.8
Людина — пастух буття.
Мартін Гайдеґґер, «Лист про гуманізм»
Яскравіше палай, наше пастуше багаття! Сумно
було б нам без тебе в цю пізню осінь, в ці
сліпі, непроглядні ночі!
Ні, я не жалкую, що пішов у нічні пастухи!
Вілій Москалець, «Нічні пастухи»
* * *
холодний падолист вологі пасма диму
сурма над водами проклятими і міст
далеко в небі сяє аметист
розкішного утраченого риму
далеко рідний край стрункі його собори
і сніг далеко — чистий золотий
і триєдине втілення мети
і вічні голоси дітей знадвору
ти знов поквапився воскреснути — і от
заранні пошуки добірного народу
не принесли сподіваного плоду
побільшивши число земних марнот
що ж виплекай безсоння і святкуй
сяку-таку нікомуненалежність
і збережи невитрачену ніжність
очікуючи смерть свою гірку
Єва
простоволоса й боса ти стоїш
на вітрі з ароматом помаранчів
довкола землі світяться вигнанчі
вуста самі про себе шепчуть вірш
і ти не хочеш повертатися туди
де голос люблячий прокинутись благає
життя теперішнє й тутешнє — сон без краю
тебе ніхто не зможе розбудить
Храм
І
Василеві Івашку
Я цілу ніч не спав. Густої тиші мед
точився спроквола на землю березневу;
я по рядку пригадував сонет,
якого написав Микола Зеров.
І догорала свічка як на зло,
дрімали по кутках сумні примари,
життя нікомуненалежне пропливло,
мов сірий дим над valle lacrimarum [2].
…А вже коли займалося на світ
і очі відмовлялися від зору,
сонет згадався — суто Партеніт,
стрункий так само, вічний і прозорий.
ІІ
Олесеві Ільченку
Гербату п’ю. Надворі ніч густа.
Далеко гори, і вуста, і доня.
Сніг випав, сніг тихесенько розтав
у Богових натруджених долонях.
А вірш Сашків із голови не йде,
і, затуляючи його, мов свіжу рану,
усміхнено повторюю оте:
«Як хороше летіти так до храму…»
Молитви до чужого
І
Кручуся, як мертва сорока
з фіалкою в дзьобі. Її підвісили
за лапки, перед входом, вершники.
«Костику» — і мертва пташка,
яка крутиться на вітрі з чотирма
сходинками, відбиваючись у ошатній
вітрині зі срібними причандалами.
І тільки фіалка, що
обертається вкупі із тілом,
ще свідчить
про воздаяння рубінової крові,
ущерть налитої
до фіалу.
II
Аякже, вежа, добре обтесане каміння,
переходи, балкони, ґалереї,
вежа, покрита ґонтою, і висока,
і, знову ж таки, самотня — між
хмар, які течуть на північ, друзки,
двох-трьох вибухів сонця забутого,
призабутої радості і вміння.
Задля того, щоб потім довше блукалося
Галереями, балконами, переходами
від одного місячного сяйва до
іншого.
— У розкинутих, як жінка, квітучих
абрикосових галузках, що були
перш ніж ти оселився тут і
заходився тужити, на вежі, аякже.
III
І ця незвична трава, така трава надвечір,
коли вже поїхала остання електричка на північ,
а ти тільки посміхався, передчуваючи люте
безсоння, якого не буває у трави, такої трави,
такої тихої-і-лагідної, наче голос мами,
що запитує, чи купив я мінеральної води,
а вслід за цим надходить звістка про чиєсь
самогубство, і ти виносиш їм гроші, карбованець-
два, хто скільки
може, хто скільки хоче, — трава така от,
незвична,
зелена, густа, перша і
остання.
вернуться
2
Долина сліз (латин.).