Щоденник Миколки Синицина, стр. 30

— Не розумію, як це ви загубили станцію! Я тут щодня їжджу, а ще жодного разу станції не загубила. Ну, поїдьмо додому.

Сіли ми на поїзд. Поїхали.

— Ех ви, пошехонці! — каже тітка. — Шукали рукавиці, а вони за поясом. Між трьох сосон заблукали. Загубили станцію!

І отак цілу дорогу сміялася з нас.

Приїжджаємо на станцію, тітка подивилася навколо і каже:

— Тьху! Зовсім ви мене заплутали! Нам на Арбат треба, а ми на Курський вокзал приїхали. Не в той бік сіли.

Пересіли ми на інший поїзд і поїхали назад. І тітка більше вже не сміялася з нас. І пошехонцями не називала.

ЛЬОДЯНИК

Мама йшла з дому і сказала Мишкові:

— Я піду, Михайлику, а ти поводься добре. Не пустуй без мене і нічого не чіпай. За це я подарую тобі великого червоного льодяника.

Мама пішла, Мишко спочатку поводився добре: не пустував і нічого не чіпав. Потім він лише підставив до буфета стілець, виліз на нього і відчинив у буфеті дверцята. Стоїть і дивиться у буфет, а сам думає:

«Я ж нічого не чіпаю, тільки дивлюся».

А в буфеті стояла цукорниця. Він узяв її і поставив на стіл. «Я тільки подивлюся, я нічого не чіпатиму», — думає. Відкрив покришку, бачить — там щось червоне зверху.

— Е, — каже Мишко, — та це ж льодяник! Напевне, той самий, що мені мама обіцяла.

Він запустив у цукорницю руку і витяг льодяника.

— Ого, — каже, — здоровезний! І солодкий, мабуть.

Мишко лизнув його і думає:

«Посмокчу трошки і покладу назад».

І ну смоктати. Посмокче, посмокче і подивиться, чи багато ще лишилось. І все йому здається — багато. Нарешті льодяник зробився зовсім маленький, як сірник. Тоді Михайлик поклав його назад у цукорницю. Стоїть, пальці облизує, дивиться на льодяник, а сам думає:

«З'їм його зовсім. Однак мені мама віддасть. Адже я добре поводжуся, не пустую і нічого такого не роблю».

Мишко дістав льодяник, засунув у рота, а цукорницю хотів на місце поставити. Узяв її, а вона прилипла до рук — і бух на підлогу. Розбилась на дві половинки. Цукор розсипався.

Михайлик злякався:

«Що тепер мама скаже?»

Узяв він дві половинки і притулив одну до одної. Вони нічого, тримаються. Навіть непомітно, що цукорниця розбита. Вій склав цукор назад, накрив покришкою і обережно поставив у буфет.

Нарешті мама приходить:

— Ну, як ти поводився?

— Добре.

— От молодець! Одержуй льодяник.

Мама відчинила буфет, узяла цукорницю… Ой!.. Цукорниця розпалася, цукор посипався на підлогу.

— Що ж це таке? Хто цукорницю розбив?

— Це не я. Це вона сама…

— Ага, сама розбилась! Ну, це зрозуміло. А льодяник куди ж подівся!

— Льодяник… Льодяник… Я його з'їв. Я поводився добре, ну й з'їв його. От…

АВТОМОБІЛЬ

Коли ми з Мишком були зовсім маленькі, нам дуже кортіло покататися на автомобілі, тільки нам ніяк не щастило. Хоч як ми просили шоферів, ніхто не хотів нас катати. Одного разу ми гуляли у дворі. Аж дивимося — на вулиці, коло наших воріт, зупинився автомобіль. Шофер із машини виліз і кудись пішов.

Ми підбігли.

Я кажу:

— Це «Волга».

А Мишко:

— Ні, це «Москвич».

— Багато ти тямиш! — кажу я.

— Звичайно, «Москвич», — каже Мишко. — Подивись, який у нього капор.

— Який, — кажу, — капор? Це у дівчаток буває капор, а у машини — капот! Ти поглянь, який кузов.

Мишко подивився і каже:

— Ну, таке пузо, як у «Москвича».

— Це в тебе, — кажу, — пузо, а в машини ніякого пуза нема.

— Ти ж сам сказав «пузо»!

— «Кузов», я сказав, а не «пузо»! Ех, ти! Не тямиш, а лізеш!

Мишко підійшов до автомобіля ззаду й каже:

— А у «Волги» хіба є буфер? Це в «Москвича» — буфер.

Я кажу:

— Ти б краще мовчав. Вигадав ще буфер якийсь. Буфер — це у вагоні на залізниці, а в автомобіля бампер. Бампер є і в «Москвича» і у «Волги».

Мишко помацав бампер руками і каже:

— На цей бампер можна сісти і поїхати.

— Не треба, — кажу я йому.

А він:

— Та ти не бійся. Проїдемо трохи і сплигнемо.

Тут прийшов шофер і сів у машину. Мишко підбіг ззаду, сів на бампер і шепоче:

— Сідай швидше! Сідай швидше!

Я кажу:

— Не треба!

А Мишко:

— Іди швидше! Ех ти, боягуз!

Я підбіг, причепився поруч. Машина рушила і як помчить! Мишко злякався і каже:

— Я сплигну! Я сплигну!

— Не треба, — кажу, — розіб'єшся!

А він торочить:

— Я сплигну! Я сплигну!

І вже спускав одну ногу. Я оглянувся назад, а за нами інша машина мчить. Я кричу:

— Не смій! Глянь, тебе зараз машина задавить!

Люди на тротуарі зупиняються, на нас дивляться. На перехресті міліціонер засюрчав у свисток. Мишко перелякався, сплигнув на бруківку, а руки не відпускає, за бампер держиться, ноги по землі волочаться.

Я злякався, схопив його за комір і тягну вгору. Автомобіль зупинився, а я все тягну. Мишко нарешті знову заліз на бампер. Навколо народ зібрався.

Я гукаю:

— Держись, дурню, міцніше!

Тут усі засміялись. Я побачив, що ми зупинились, і зліз.

— Злазь, — кажу Мишкові.

А він з переляку нічого не тямить. Насилу я одірвав його від цього бампера. Підбіг міліціонер, номер записує. Шофер із кабіни виліз — усі на нього накинулись:

— Не бачиш, що в тебе ззаду робиться?

А про нас забули. Я шепочу Мишкові:

— Ходімо!

Відійшли ми трохи і бігом у провулок. Прибігли додому, захекались. У Мишка обоє колін до крові обідрані і штани подерті. Це він коли по бруківці на животі їхав. Перепало йому від мами!

Потім Мишко каже:

— Штани — це нічого, зашити можна, а коліна самі заживуть. Мечі ось тільки шофера шкода: йому, напевно, через нас перепаде. Бачив, міліціонер номер машини записував?

Я кажу:

— Треба було залишитись і сказати, що шофер не винен.

— А ми міліціонерові листа напишемо, — каже Мишко.

Заходились ми листа писати. Писали, писали, аркушів з двадцять паперу зіпсували, нарешті написали:

На конверті написали:

Запечатали листа й кинули в скриньку. Напевне, дійде.

ВИТІВНИКИ

Ми з Валею витівники. Ми завжди витіваємо якісь забави.

Одного разу ми читали казку «Троє поросят». А тоді почали забавлятися. Спочатку ми бігали по кімнаті, стрибали і кричали:

— А я вовка не боюсь!

Потім мама пішла до крамниці, а Валя сказала:

— Давай, Петрику, зробимо собі хатку, як у тих поросят, що в казці.

Ми стягли з ліжка ковдру й завісили нею стіл. Ось і вийшла хатка. Ми залізли в неї, а там темно-темно! Валя каже:

— От і добре, що у нас своя хатка! Ми завжди будемо тут жити і нікого до себе не пустимо; а якщо сірий вовк прийде, ми його проженемо.

Я кажу:

— Шкода, що в нас у хатці нема вікон, дуже темно!