Щоденник Миколки Синицина, стр. 17

— Та, може, витримає.

— А якщо не витримає?

— Ну, якщо не витримає, то… обірветься…

— Це й без тебе відомо.

Розмотали ми вудку, прив'язали до чайника волосінь і пішли до колодязя. Я опустив чайник у колодязь і набрав води. Волосінь напнулась, як струна, ось-ось лопне.

— Не витримає! — кажу. — Я відчуваю.

— Може, якщо піднімати обережно, то витримає, — каже Мишко.

Почав я піднімати потихеньку. Тільки-но трохи підняв над водою, шубовсть — і нема чайника.

— Не витримала? — запитує Мишко.

— Звичайно, не витримала. Чим тепер витягати воду?

— Самоваром, — каже Мишко.

— Ні, вже краще самовар просто в колодязь кинути, хоч клопоту менше буде. Мотузки ж нема.

— Ну, каструлею.

— Що в нас, — кажу, — по-твоєму, каструльна крамниця?

— Тоді склянкою.

— Це скільки доведеться морочитися, поки склянкою води наносиш!

— Що ж робити? Адже треба кашу доварювати. І пити страшенно хочеться.

— Давай, — кажу, — кухлем. Кухоль усе-таки більший від склянки.

Прийшли додому, прив'язали волосінь до кухля так, щоб він не перекидався. Повернулись до колодязя. Витягли по кухлеві води, напились. Мишко каже:

— Це завжди так буває. Коли пити хочеться, то здається, що ціле море вип'єш, а станеш пити, то кухоль вип'єш і більше вже не хочеться, бо люди від природи жадібні…

Я кажу:

— Нічого тут на людей набалакувати! Краще неси мерщій каструлю з кашею сюди, ми прямо в неї води натягаємо, щоб не бігати двадцять разів з кухлем.

Мишко приніс каструлю і поставив на цямрину. Я її не помітив, зачепив ліктем і замалим не скинув у колодязь.

— Ох ти, розтелепа! — кажу. — Навіщо мені каструлю під лікоть підсунув? Візьми її в руки і держи міцніше. І відійди од колодязя далі, а то ще й каша полетить у колодязь.

Мишко взяв каструлю й одійшов від колодязя. Я натягав води.

Прийшли ми додому. Каша у нас захолола, у плиті потухло. Розтопили ми знову плиту і знову заходилися кашу варити. Нарешті вона в нас закипіла, зробилася густа й почала пухкати: «Пух, пух!»

— О! — каже Мишко. — Добра каша вийшла, знаменита!

Я взяв ложку, покуштував:

— Тьху! Що це за каша! Гірка, несолона і тхне горілим.

Мишко й собі хотів покуштувати, але відразу ж виплюнув.

— Ні, — каже, — помирати буду, а такої каші не їстиму!

— Такої каші наїсишся, і вмерти можна! — кажу я.

— Не знаю.

— Диваки ми! — каже Мишко. — Таж у нас пічкурі є!

Я кажу:

— Ніколи тепер уже з пічкурами возитися! Незабаром світатиме.

— Та ми їх варити не будемо, а засмажимо. Адже це швидко — раз, і готове.

— Ну гаразд, — кажу, — якщо швидко. А коли буде, як каша, то краще не треба.

— В одну мить, ось побачиш.

Мишко почистив пічкурів і поклав на сковорідку. Сковорідка нагрілась, пічкурі й поприлипали до неї. Мишко став вишкрябувати пічкурів із сковорідки ножем, усі боки обідрав їм.

— Розумник! — кажу. — Хто ж рибу без олії смажить!

Мишко взяв пляшку з олією. Налив олії на сковорідку і засунув у плиту прямо на гаряче вугілля — щоб швидше засмажились. Олія зашкварчала, затріщала і раптом спалахнула на сковорідці полум'ям. Мишко вихопив сковорідку з плити — олія палає на ній. Я хотів залити водою, та води ж у нас в усій хаті ані краплини нема. Так вона й горіла, поки вся олія не вигоріла. У кімнаті дим і сморід, а від пічкурів самі вуглинки лишились.

— Ну, — каже Мишко, — що тепер смажити будемо?

— Ні, — кажу я, — більше я тобі нічого не дам смажити. Мало того, що ти продукти зіпсуєш, то ще пожежу влаштуєш. Через тебе весь будинок згорить. Досить!

— Що ж робити? Таж їсти хочеться!

Спробували ми сирі крупи жувати — бридко, спробували сиру цибулю — гірко. Спробували олію без хліба їсти — нудить. Знайшли банку з-під варення. Ну, ми її вилизали і полягали спати. Вже зовсім пізно було.

Ранком прокинулись голодні. Мишко відразу поліз по крупи, щоб варити кашу. Я як побачив, то мене навіть дрож пройняв.

— Не смій, — кажу. — Зараз я піду до хазяйки, тітки Наталки, попрошу, щоб вона нам каші зварила.

Ми пішли до тітки Наталки, розповіли їй усе, пообіцяли, що ми з Мишком усі бур'яни в неї на городі виполемо, тільки нехай вона допоможе нам кашу зварити. Тітка Наталка зглянулася над нами: напоїла нас молоком, дала пиріжків з капустою, а тоді посадила снідати. Ми все їли і їли, так що тітчин Наталчин Володя на нас дивувався, які ми голодні були.

Нарешті ми наїлись, попросили у тітки Наталки мотузку і пішли діставати з колодязя відро й чайник. Довгенько ми морочились і, якби Мишко не придумав підківку до мотузки прив'язати, то нічого б і не дістали. А підківкою, як гачком, підчепили і відро, і чайник. Нічого не пропало — все витягли. А потім ми з Мишком і Володею бур'яни на городі пололи.

Мишко казав:

— Бур'яни — це дрібниця, зовсім легке діло. Набагато легше, ніж кашу варити!

ДРУЖОК

Чудово нам з Мишком жилось на дачі! От де було привілля! Роби що хочеш, іди куди хочеш. Можеш у ліс по гриби ходити чи по ягоди або купатися в річці, а не хочеш купатися — лови рибу, і ніхто слова тобі не скаже. Коли в мами закінчилася відпустка і треба було збиратися назад до міста, ми навіть засумували з Мишком. Тітка Наталка помітила, що ми обоє ходимо як мокрі курки, і ну вмовляти маму, щоб ми з Мишком залишилися ще пожити. Мама погодилась і домовилася з тіткою Наталкою, щоб вона нас годувала й таке інше, а сама поїхала.

Ми з Мишком зостались у тітки Наталки. А в тітки Наталки була собака Діанка. І от саме того дня, коли мама поїхала, Діанка раптом ощенилася: шестеро цуценят привела. П'ятеро чорних з рудими латочками й одне — зовсім руде, тільки одне вухо в нього було чорне. Тітка Наталка побачила цуценят і каже:

— От лихо мені з цією Діанкою! Щоліта вона цуценят приводить! Що з ними робити, не знаю. Доведеться їх утопити.

Ми з Мишком кажемо:

— Навіщо топити? Адже вони також хочуть жити. Краще віддати сусідам.

— Та сусіди не хочуть брати, у них своїх собак повно, — сказала тітка Наталка. — А мені теж не треба стільки собак.

Ми з Мишком стали просити:

— Тітонько, не треба їх топити! Нехай вони підростуть трішечки, тоді ми самі їх кому-небудь віддамо.

Тітка Наталка погодилась, і цуценятка лишились. Незабаром вони підросли, стали бігати подвір'ям і дзявкати: «Дзяв! Дзяв!» — зовсім як справжні собаки. Ми з Мишком цілими днями гралися з ними.

Тітка Наталка кілька разів нагадувала нам, щоб ми роздали цуценят, але нам було жалко Діанку. Адже вона скучатиме за своїми дітьми, думали ми.

— Даремно я вам повірила, — сказала. тітка Наталка. — Тепер я бачу, що всі цуценята зостануться в мене. Що я робитиму з такою зграєю собак? На них самого корму скільки треба!

Довелося нам з Мишком братися до діла. Ну й намучилися ж ми! Ніхто не хотів цуценят. Кілька днів підряд ми носили їх по всьому селищу й насилу прилаштували трьох цуценят. Ще двох ми віднесли до сусіднього села. У нас лишилось одне цуценя, те, що було руде з чорним вухом. Нам воно найбільше подобалось. У нього був такий гарний писок і дуже красиві очі, такі великі, ніби воно весь час із чогось дивувалось. Мишко ніяк не хотів розлучатися з цим цуценям і написав своїй мамі такого листа:

«Люба матусю! Дозволь мені тримати цуценятко маленьке. Воно дуже гарне, все руде, а вухо чорне, і я його дуже люблю. За це я тебе слухатиму, і добре вчитимусь, і цуценятко вчитиму, щоб з нього виріс хороший, великий собака».

Ми назвали цуценятко Дружком. Мишко казав, що купить книжку про те, як дресирувати собак, і вчитиме Дружка по книжці.

Минуло кілька днів, а від Мишкової мами так і не було відповіді. Тобто надійшов лист, але в ньому зовсім нічого про Дружка не говорилось. Мишкова мама писала, щоб ми приїжджали додому, бо вона турбується, як ми тут живемо самі.