Щоденник Миколки Синицина, стр. 16

Ми прослухали листа до кіпця, і всі, як один, відповіли:

— Завжди напоготові!

А потім я пішов додому і думав про цей лист. Я довго думав і побачив, що ми, міські хлопці, ще дуже мало зробили і нам треба ще дуже багато працювати, щоб зрівнятися з колгоспними піонерами. Мені дуже сподобався їхній лист, і я вирішив переписати його до свого щоденника на пам'ять. І от я писав, писав — написав усе, що тут написано, і лише тоді помітив, що мій щоденник кінчається і мені нема де більше писати.

Ну що ж, коли-небудь я куплю ще один загальний зошит і знову писатиму щоденник. А зараз на цьому кінець.

Писав піонер

Миколка Синицин.

ОПОВІДАННЯ

МИШКОВА КАША

Одного разу, коли я жив з мамою на дачі, до мене в гості приїхав Мишко. Я так зрадів, що й сказати не можна! Я дуже за Мишком скучив. Мама також була рада його приїзду.

— Це дуже добре, що ти приїхав, — мовила вона. — Вам удвох тут веселіше буде. Мені, до речі, завтра до міста треба поїхати. Я, можливо, затримаюся. Проживете тут без мене два дні?

— Звичайно, проживемо, — кажу я. — Ми не маленькі!

— Тільки вам тут доведеться самим обід готувати. Зумієте?

— Зуміємо, — каже Мишко. — Що там не зуміти!

— Ну, зварите юшку й кашу. Адже кашу просто варити.

— Зваримо й кашу. Що там її варити! — каже Мишко.

Я кажу:

— Ти дивись, Мишко, що як не зуміємо! Ти ж не варив раніше.

— Не турбуйся! Я бачив, як мама варить. Ситий будеш, не помреш із голоду. Я такої каші зварю, що пальці оближеш!

Уранці мама залишила нам хліба на два дні, варення, щоб ми чай пили, показала, де які лежать продукти, пояснила, як варити юшку й кашу, скільки крупів покласти, скільки чого. Ми все слухали, тільки я нічого не запам'ятав. «Навіщо, — думаю. — Таж Мишко знає».

Потім мама поїхала, а ми з Мишком надумалися піти на річку рибу ловити. Налаштували вудки, накопали черв'яків.

— Стривай, — кажу я. — А обід хто варитиме, якщо ми на річку підемо?

— Що там варити! — каже Мишко. — Морока сама! З'їмо весь хліб, а на вечерю зваримо каші. Кашу можна без хліба їсти.

Накраяли ми хліба, намастили його варенням і пішли на річку. Спершу викупались, тоді розляглись на піску. Гріємося на сонечку і хліб з варенням жуємо. А тоді заходилися рибу ловити. Тільки риба погано клювала: спіймали лише з десяток пічкурів. Цілий день ми на річці протинялися. Надвечір повернулися додому. Голодні!

— Ну, Мишко, — кажу, — ти спеціаліст. Що варити будемо? Лишень таке, щоб швидше. Страх їсти хочеться.

— Давай кашу, — каже Мишко. — Кашу найпростіше.

— Ну що ж, кашу, то й кашу.

Розтопили плиту. Мишко насипав у каструлю крупів. Я кажу:

— Сип більше. Страх їсти хочеться!

Він насипав повну каструлю і води палив доверху.

— Чи не багато води? — запитую. — Розмазня вийде.

— Нічого, мама завжди так робить. Ти тільки за плитою наглядай, а я вже зварю, будь певен.

Ну, я за плитою наглядаю, дрова підкладаю. А Мишко кашу варить, тобто не варить, а сидить та на каструлю дивиться, вона сама вариться.

Незабаром стемніло, ми засвітили лампу. Сидимо й чекаємо, коли каша звариться. Раптом бачу: кришка на каструлі трохи піднялась, і з-під неї каша лізе.

— Мишко, — кажу, — що це? Чому каша лізе?

— Куди?

— Біс її знає куди! З каструлі лізе!

Мишко схопив ложку і ну кашу назад у каструлю впихати. М'яв її, м'яв, а вона неначе пухне в каструлі, так і вивалюється назовні.

— Не знаю, — каже Мишко, — чого вона вилазити надумала. Може, зварилась?

Я взяв ложку, покуштував: крупинки зовсім тверді.

— Мишко, — кажу, — а де ж вода поділася? Зовсім сухі крупи!

— Не знаю, — каже. — Я багато води налив. Може, дірка в каструлі?

Стали ми каструлю оглядати: ніякої дірки нема.

— Мабуть, випарувалась, — каже Мишко. — Треба ще підлити.

Він переклав зайві крупи з каструлі в тарілку і підлив у каструлю води. Варимо далі. Варили, варили — дивимося, знову каша назовні лізе.

— А щоб тебе! — каже Мишко. — Куди ж ти лізеш?

Схопив ложку, знову став зайві крупи відбирати. Відібрав і знову бух туди кухоль води.

— Ось бачиш, — каже, — ти думав, що води багато, а її ще доливати доводиться.

Варимо далі. Що за кумедія! Знову каша вилазить! Я кажу:

— Ти, мабуть, багато крупів насипав. Вони розбухають, і їм тісно в каструлі стає.

— Еге, — каже Мишко, — здається, я передав куті меду. Це все ти винен: «Сип більше. Їсти хочеться!»

— А звідки я знаю, скільки треба сипати? Адже ти казав, що вмієш варити.

— Ну й зварю, не заважай лишень.

— Будь ласка, я не заважатиму.

Відійшов я од плити, а Мишко варить, тобто не варить, а тільки те й робить, що зайві крупи в тарілку відбирає. Весь стіл заставив тарілками, як у ресторані, і знай воду підливає.

Я не витримав і кажу:

— Ти щось не так робиш. Так і до ранку можна варити!

— А що ти думаєш, у доброму ресторані завжди обід звечора варять, щоб на ранок устиг.

— Так то, — кажу, — в ресторані! Їм поспішати нікуди, у них багато харчів усіляких.

— А нам куди поспішати?

— Нам треба попоїсти та спати лягати. Дивись, уже дванадцята година.

— Встигнеш, — каже, — виспатись.

І знову плесь у каструлю кухоль води. Тут я зрозумів, у чому справа.

— Ти, — кажу, — весь час холодну воду ллєш, як же вона може зваритися.

— А по-твоєму, що — без води варити?

— Відібрати, — кажу, — половину крупів і налити води відразу більше, і нехай собі вариться.

Взяв я у нього каструлю, відсипав із неї половину крупів.

— Наливай, — кажу, — тепер води по самі вінця.

Мишко взяв кухоль, поліз у відро.

— Нема, — каже, — води. Вся розійшлася.

— Що ж ми робитимемо? Як його по воду йти, темнота яка! — кажу. — І колодязя не побачиш.

— Дурниці! Зараз принесу.

Він узяв сірники, прив'язав до відра мотузку і пішов до колодязя. За хвилину повертається.

— А вода де? — запитую.

— Вода… там, у колодязі.

— Сам знаю, що в колодязі. Де відро з водою?

— І відро, — каже, — в колодязі.

— Як — у колодязі?

— Так, у колодязі.

— Упустив?

— Упустив.

— Ах ти, — кажу, — розмазня! Ти що ж, заморити нас голодом хочеш? Чим тепер води витягти?

— Чайником можна.

Я взяв чайник і кажу:

— Давай мотузку.

— І її нема, мотузки.

— Де ж вона?

— Там.

— Де — там?

— Ну… в колодязі.

— То ти, значить, з мотузкою відро впустив?

— Ну так.

Почали ми іншу мотузку шукати. Нема ніде.

— Нічого, — каже Мишко, — зараз піду попрошу в сусідів.

— Збожеволів! — кажу. — Ти подивися на годинника: сусіди давно сплять.

Тут, мов навмисне, обом нам пити захотілося; здається, сто карбованців за кухоль води віддав би! Мишко каже:

— Це завжди так буває: коли нема води, то пити хочеться ще більше. Тому в пустелі завжди пити хочеться, що там нема води.

Я кажу:

— Ти не патякай, а шукай мотузку.

— Де ж її шукати? Я скрізь дивився. Давай волосінь од вудки прив'яжемо до чайника.

— А волосінь витримає?