Збігло літо, стр. 30

— Це Крішна! — вигукнув Саймон і кинувся до кам’яних сходів.

Але, як з’ясувалося, той жахливий крик ішов від Ноакса. Коли блискавка освітила приміщення, вони побачили, що Крішна як лежав, так і лежить на листі папороті, натягнувши на голову спальний мішок, а Ноакс, немов тигр, вистежує здобич: хвіст стирчить трубою, шерсть наїжачилася, одне око хижо виблискує. Коли Мері нахилилася, щоб погладити його, він вигнув спину дугою і, задкуючи, так закричав, що у неї аж кров похолола в жилах, а потім кинувся навтікача. Саймон схопив Мері за руку.

— Хай біжить, а то він тебе подряпає. Він полює…

В цю мить так ударив грім, що, здавалося, десь розтрощилася скеля. Коли гуркіт, прокотившись по гроту, стих, знову почулося пронизливе завивання Ноакса. Кіт віддалявся від них, і виття слабшало.

А поряд плакав Крішна…

Вони опустилися біля нього на коліна. Саймон відгорнув спальний мішок, а Мері обняла Крішну і, поколисуючи його, примовляла:

— Все гаразд… Усе гаразд… Це тільки гроза…

Але він усе плакав і плакав, корчився на листі папороті й підтягував коліна до грудей. А коли притиснувся до неї головою, вона відчула, що чоло в нього горить вогнем.

— Саймоне, він плаче не через те, що боїться грози. Він хворий. Він гарячий, мов жар. Крішно, любий, що в тебе болить?

Крішна простогнав щось у відповідь. Що саме — Мері не розчула.

— Здається, шлунок, — сказав Саймон. Він обережно помацав йому живіт. — Дивно. Доторкнись…

Живіт у Крішни випирав з-під ребер — тугий і круглий, мов футбольний м’яч. Мері доторкнулася до нього, і Крішна скрикнув.

— Може, він з’їв щось погане, — висловив припущення Саймон. — Може, це від ягід? Добре було б, якби він вирвав. Якщо засунути йому пальці в рот… або полоскотати в горлі гілочкою папороті…

— Фу, бридко! — скорчила гримасу Мері.

— Зараз не час бути бридливим. Ми мусимо щось робити.

Блискавка освітила приміщення. Спалах був уже не такий яскравий, як попередні, але Мері встигла побачити біле, мов крейда, обличчя Саймона.

— Ти що, хочеш, щоб він помер?

Останнє слово луною відгукнулося в печерах і коридорах грота, а за нею знову прокотився гуркіт грому, хоча вже меншої сили і схожий більше на оглушливий стогін. Ніби раптом зітхнула втомлена земля.

— Гроза минає, — сказав Саймон, глянувши вгору. І як тільки він це сказав, крізь маленьке віконце просочилося слабке світло. Звичайне денне світло.

— Я помру, — раптом сказав Крішна й аж зойкнув від страху. — Я помру.

— Ти не помреш, не бійся, — заспокоювала його Мері, притискуючи до себе. І, люто зблиснувши очима на Саймона, додала: — Ти не слухай його.

— Ой, болить, — простогнав Крішна. — Мері, будь ласка, допоможи мені.

Він перевернувся на бік і сховав голову в коліна. Мері затулила руками йому вуха й глянула на Саймона:

— Їдь по тітку Еліс. Вона була колись медсестрою і знає, що робити.

12. Після грози

Мері ніжно притискувала голову Крішни до грудей і наспівувала йому. Коли він стогнав, вона сама відчувала його біль, ніби штрикали ножем у її власний живіт. І їй було страшно.

Між піснями вона стурбовано допитувалася:

— Тобі краще? Ну хоч трішечки? Ти себе вже краще почуваєш?

— Помовч, Мері, — жалібно благав він. — Від твоїх розпитувань краще не стане.

Вона відчула таку полегкість на душі, що аж засміялася, й притисла його до себе. Коли в нього є ще сили сердитися, він не помирає.

І вона співала йому, аж поки захрипла, а він поважчав у неї на руках. А коли впевнилася, що він заснув, поклала його на папороть якомога зручніше й вийшла з грота.

Гроза покотилася вдалину, настав чудовий вітряний вечір: по озеру бігли сріблясті брижі, а по зеленуватому небу пропливали яскраво освітлені по краях легкі хмарини. Йдучи до мосту, Мері покликала Ноакса, але його й слід пропав.

Не було ніде й Саймона. Вона всілася під рододендроновим кущем, звідки, будучи непоміченою, могла бачити міст. Руки в неї боліли — довго тримала Крішну, — а серце щеміло. Тепер, коли чекати залишилося недовго, вона злякалася — вже не за Крішну, а за себе. Прийде тітка Еліс і врятує Крішну, але хто врятує її, Мері? Бона зрадила тітку Еліс, і тій уже все відомо. Від цієї думки вона здригнулася й увібрала голову в плечі. Вона не зможе глянути тітці в очі. Не зможе…

— Я не можу, — сказала тітка Еліс. — Не можу…

Вона пройшла першу половину мосту й тепер із жахом дивилася на вузьку дошку. На тітці була якась безформна дощова накидка, що сягала їй аж до п’ят, а сиве волосся розкуйовдилося від вітру й розвівалося біля обличчя, мов космаки у відьми. А Мері вона здалася красунею.

— Все буде гаразд, — сказав Саймон. — Не треба тільки дивитися вниз.

— Ви так думаєте? — невпевнено сказала тітка Еліс. — Не знаю…

— Я зав’яжу вам очі, — запропонував Саймон. Він дістав з кишені не зовсім свіжу носову хустину.

Тітка Еліс покірно стояла, поки він зав’язував їй очі. Кінці хустини стирчали в неї над головою, мов кролячі вуха. Бліда, мов бруква, вона непевним кроком ступила на дошку.

— Я вас тримаю, — сказав Саймон. — Намагайтесь ста вити одну ступню перед другою так, щоб носком однієї відчувати п’ятку другої.

Тітка Еліс високо підняла ногу, як птаха, що йде по воді.

— Ось так, у вас чудово виходить, — похвалив її Саймон.

Він обережно задкував, міцно тримаючи тітку Еліс за руку. Це була дуже смішна картина, але Мері навіть не усміхнулась.

— Нам слід було б зачекати човна, — сказала тітка Еліс і раптом зупинилась.

— Так буде швидше, — відповів Саймон.

— А якщо ми впадемо?

— Не впадемо, якщо ви не будете зупинятись.

Крок за кроком, злякано скрикуючи час від часу, тітка Еліс повільно просувалася вперед. Мері заплющила очі.

— От і все, — нарешті сказав Саймон. — Тут і грот недалеко.

— Здається, я пам’ятаю, — промовила тітка Еліс.

Мері не зрозуміла, що вона має на увазі. Вони пройшли так близько біля куща, що вона могла, простягнувши руку, доторкнутися до плаща тітки Еліс.

Коли, за розрахунками Мері, вони вже дійшли до грота, вона підвелася й пішла за ними. Скрадливо піднімаючись крученими сходами, вона почула, як тітка Еліс сказала:

— Бідна дитина! Бідний хлопчик.

Крішна щось пробурмотів у відповідь.

— Ти спав? — знову почувся тітчин голос. — Це добре, сон тобі тільки на користь. Де в тебе болить, любий?

Вона говорила лагідним тоном. «Зі мною вона так ніколи не розмовляла», — подумала Мері й зумисне провела по гострих кристаликах на стіні. Потім висмоктала кров з подряпин і зітхнула. Тітка Еліс, може, й розмовляла б з нею так, якби вона їй дозволила. А тепер уже пізно…

— Добре, любий, — провадила далі тітка Еліс, — я більше не чіпатиму твій бідний животик. Тобі боляче, я знаю, мій голубе, але скоро ми вилікуємо тебе. Сюди пливе на човні добрий чоловік, і ми відвеземо тебе в хорошу, теплу лікарню. Саймоне, піди подивись, чи приїхав твій дядько…

Мері збігла вниз, перестрибнула через вузький потічок на другий бік грота й сховалася в маленькій кімнатці з видовбаним у стіні віконцем. Звідси їй було видно частину центральної печери.

Вона почула, як Саймон гукнув: «Дядьку Хорейсе, ми тут!» — і з озера йому щось відповіли. Чути було, як скриплять кочети, — човен підплив до грота.

— Зараз тітка Еліс знесе його вниз, — сказав Саймон.

— А ти стоїш тут, — сказав дядько Хорейс, — і дозволяєш жінці…

— Не хвилюйтесь, містере Трампет. Він нічого не важить. Бідне ягнятко, воно не важче за птаха.

Ставши навшпиньки, Мері бачила обличчя тітки Еліс, коли та опускалася кам’яними сходами, і прихилену до її плеча голову Крішни.

Саймон захихотів:

— А я вважав, що ягнятко важить трохи більше за пташку.

— Не переч старшим, — спокійно сказала тітка Еліс. — Сідай у човен. Візьмеш хлопця до себе на коліна.

Вона зникла з поля зору Мері. Знову заскрипіли кочети.