Збігло літо, стр. 27

— Облиш її, тату, — сказала тітка Еліс. — Прогулянки — це найкраще заняття в її віці. Я також любила бувати в лісі. Більше, ніж сидіти на пляжі.

Вона всміхнулася до Мері, ніби в них була спільна таємниця.

— Гаразд, — погодився дідусь. — Хай буде по-твоєму, Еліс. Я старий буркотун. Дратівливий, образливий дід із скрипучими колінами. Не ставай старою, Мері.

Мері закивала головою на знак згоди. Послухатись такої поради неважко. В цю мить вона була цілком певна, що ніколи не зміниться, що завжди залишатиметься такою, як зараз, і її веселе безтурботне життя триватиме вічно.

Вони зібрали всю ожину, що росла на острові.

— Ще трохи залишилося обіч стежки, — сказала Мері. — Перед самим озером, біля поваленого дерева. Кущі там високі, але можна дістати палицею.

— Я хотів залишити їх для своєї мами, — похитав головою Саймон. — Перед тим як іти до школи, я завжди збираю для неї ягоди на варення.

— Хто знову нагадує про школу? — розсердилася Мері.

— Дивись, який листок! — здивувався Крішна.

Листок був багряний і хрускотів, мов кукурудзяні пластівці.

— Ох і телепень ти! — сказав Саймон. — Вже осінь, а восени листя завжди змінює колір і опадає.

— Сам ти телепень, — образився Крішна і штовхнув його кулаком у живіт. — У нас в Африці осені не буває.

— Консерви вже закінчуються, — повідомив Саймон. — Немає більше смажених бобів, немає персикового компоту, немає супу з помідорів.

— Банки з компотом важкі, — сказала Мері. — А боби й суп я можу принести.

— Нам ще потрібна жилка. Вчора ввечері я закинув жилку на вугра біля дренажа, але йшов дощ, і її змило водою.

— Учора не було дощу, — сказала Мері.

— Ні, був. Сьогодні вранці скрізь трава була мокра.

— Це від роси. Дощу не було.

Саймон глянув на її вперто стиснуті губи.

— Гаразд, хай буде по-твоєму. Однаково нам потрібна жилка, консерви і нова фуфайка для Крішни. Твоя стара порвалася, а вечорами вже буває холодно.

— Я принесу йому іншу, — сказала Мері. — І светри принесу. В мене їх, мабуть, зо сто, гарні, теплі вовняні светри. І консерви принесу, і жилку. Можу принести все, що треба…

Вона стояла в черзі на пошті й нервувала. Була вже п’ята година, а о пів на шосту зачиняються всі крамниці. Попереду неї стояли самі старі, і, здавалося, ніхто з них не поспішав. Дідусі купували конверти й марки, а бабусі одержували свої пенсії. Вони неквапливо брали гроші, перелічували їх негнучкими старечими пальцями, клали банкноти в одне відділення своїх гаманців, а монети — в друге. Декотрі з них знічев’я перекидалися словами із служницею пошти, що сиділа за бар’єром. А декотрі тримали на повідках собак, які плуталися під ногами.

— Господи, скільки часу тут згаєш, — поскаржилася жінка, що стояла позаду Мері. — Треба мати залізне терпіння!

В неї було кощаве обличчя відьми. Саймонова бабуся! На мить у Мері впало серце — безглуздо, звичайно, чого їй боятися? Вона вирішила…

— Як поживаєш, моя голубонько?

— Дуже добре, дякую, — відповіла Мері й лукаво додала: — А як Саймон? Я його вже сто років не бачила.

— Подорожує десь. Він любить помандрувати на самоті, й мушу сказати, що я його не ганю. — Саймонова бабуся всміхнулася, і її лице стало зморшкувате, як лущений горіх. — Така сім’я! Мавп’ятник із зоопарку!

Нарешті підійшла черга Мері. На ощадній книжці в неї було два фунти й чотири пенси, і вона зняла майже все, залишивши один шилінг. Мері обернулася, щоб попрощатися із Саймоновою бабусею, і раптом побачила біля неї місіс Кервер.

— Твоя черга, мамо, — сказала місіс Кервер Саймоновій бабусі й у цю мить помітила Мері: — Боже, де це ти пропадаєш! Скільки приходжу до вас уранці, а тебе ніколи не застаю.

Мері дивилася на неї, мов заворожена. Волосся у місіс Кервер було руде, а в її матері чорно-біле, як у помазка для гоління, але в усьому іншому вони були дуже схожі, особливо, коли стояли поруч. В обох бліді, загострені обличчя…

У Мері перехопило в горлі. Недаремно Саймонова мама їй когось нагадувала. Тепер вона зрозуміла кого! Місіс Трампет і місіс Кервер — рідні сестри. У місіс Трампет волосся чорне, як і в її мами і як в близнят. А в Саймона волосся руде, хоча не таке яскраве, як у місіс Кервер…

— …Весело проводиш час, казала мені твоя тітка, — говорила місіс Кервер.

Мері кивнула головою. В неї аж усередині похололо від страху. А що іще розказала тітка Еліс місіс Кервер? Що в неї є приятель на ім’я Саймон Трампет? Адже вона щойно сказала Саймоновій бабусі, що сто років його не бачила.

— Рада це чути, — вела далі місіс Кервер. — Знаєш, твоя бідна тітка так хвилюється за тебе, що ти все сама та сама. «Це ж ненормально, місіс Кервер, — казала вона мені, — що в дитини немає друзів і їй нема з ким гратися».

— Авжеж. Вибачте, мені час уже йти… — заквапилася Мері. Вона силувано всміхнулася на прощання Саймоновій бабусі й кинулася до дверей.

Але тут перегородили їй дорогу дві маленькі опецькуваті фігурки. Обоє вони завивали, мов пожежні сирени.

— Бабусю! Бабусю! Я загубила свій льодяник!

— І забрала в мене! — Поллі тупнула ніжкою. — Бабусю, скажи їй, що це нечесно.

— Ні, чесно. Ти штовхнула мене.

— Я ненавмисне.

— Ні, навмисне.

— Ненавмисне.

— Брехуха!

Вони накинулися одна на одну біля дверей. Місіс Кервер прошмигнула повз Мері і розвела їх.

— Що за гамір! Мені соромно за вас обох.

— Я хочу до бабусі! — Поллі відштовхнула від себе руки місіс Кервер і, роззявивши рота, пронизливо заверещала.

— Бабуся одержує пенсію, — сказала місіс Кервер і ляснула Поллі по жирному стегенці. — Ану геть з дороги! Як, по-вашому, тут проходитимуть люди?

— А це не люди, — заперечила Аннабел. — Це Мері. Поллі, дивись, он Мері.

Поллі враз перестала кричати, ніби хтось повернув вимикач. Скинулися вгору два личка, дві пари блискучих очей, два червоних носики-гудзики.

— Привіт! — похмуро сказала Мері.

— А я й не знала, що ви знайомі з Мері, — сказала місіс Кервер, витираючи їхні заплакані обличчя.

Близнята енергійно закивали головами, як поні.

— Авжеж, тітонько, ми знайомі з Мері.

— Вона в нас обідала. Лише один раз. Більше не приходила.

— Нема нічого дивного, — сказала місіс Кервер, востаннє витерши носа Поллі, й відступила, щоб помилуватися своєю роботою.

— Вона була голодна, — пояснила Поллі. — І дуже зраділа, що ми її запросили пообідати з нами.

— Голодна? — місіс Кервер з цікавістю глянула на Мері, яка цієї миті палко бажала, щоб під нею розверзлася земля.

— Вона сирітка, — сказала Поллі.

— Бідна сирітка, — жалібним медоточивим голосом додала Аннабел. — В неї дуже сувора тітка, яка не дає їй їсти.

— Невже? — Місіс Кервер глянула на Мері. Кутики уст у неї засіпалися, а в очах заграли веселі, лукаві бісики.

Мері подумала, чи не знепритомніти їй. Або вбити себе. Та замість цього кинулася тікати. Вона вибігла з пошти і, нагнувши голову, наштовхуючись на людей, помчалась уздовж Гай-стріт.

Їй здавалося, що вона ніколи не зупиниться. А якщо зупиниться, з нею станеться щось страшне…

11. «Погода, видно, міняється…»

Мері поклала в сумку фуфайку й два грубих вовняних светри для Крішни. Для себе вона взяла джинси, шкарпетки й черевички, теплу куртку з капюшоном і гребінець. Затим, обережно ступаючи по скрипучих сходинах, спустилася вниз, на кухню, і взяла з комірчини трохи сиру й хліба. Після цього вийшла в садок, щоб сховати сумку в кущах біля воріт.

Було так рано, що по землі ще стелився туман. Стоячи на холодній росяній траві, Мері вирішила, що їй краще поснідати. Вона повернулася в дім, пройшла на кухню, з’їла чотири добрячих шматки хліба з малиновим варенням і поставила на плитку чайник. Муркотів і наспівував бойлер, і вона притулила холодні руки до його теплої труби, облизавши з губів варення.