Мене називають Червоний, стр. 78
У Ґераті та Ширазі сліпота талановитого маляра, якої він досяг наприкінці життя внаслідок непосильної праці, вважалася не просто здійсненням прагнення майстра отемніти, а разом з тим і возвеличувалася як дар Аллаха за старання та хист. Тому-то в Ґераті певний час із підозрою ставилися до тих майстрів, що на схилі літ досі не осліпли. Це спонукало багатьох древніх малярів шукати на старості літ способів, як отемніти. Деякі з них уславилися тим, що осліплювали себе самі, аби не малювати для іншого шаха, не працювати в зміненому стилі. І так тривало дуже довго. Однак Ебу Саїд, онук Міран-шаха з роду Тимура, задав нові правила гри в малярському світі, оголосивши, що наслідування сліпих гідне більшої пошани, аніж саме отемніння. Наштовхнув Ебу Саїда на таку ідею старий майстер Кара Велі. Певна річ, що художник, отемнівши, зможе побачити в пітьмі Аллахового коня, але справжній хист — це дивитися на світ очима сліпого, — переконав він володаря. І в підтвердження цих слів Кара Велі, який, незважаючи на добрих шістдесят сім років, мав хороший зір, швидко зобразив скакуна, не дивлячись на аркуш паперу перед собою й не задумуючись. Міран-шах улаштував на підтримку Кари Велі справжнє свято: німі меддахи розповідали історії, а глухі музиканти вигравали на удах, наприкінці гулянь зображеного видатним майстром коня порівняли із скакунами, створеними іншими великими малярами, і жодних розбіжностей між роботами не виявили. Міран-шах був приголомшений, а легендарний Кара Велі ще раз нагадав йому: майстерний художник — незалежно від того, сліпий він чи зрячий — завжди бачитиме коня таким, яким його бачить Аллах, і зрітиме перед собою одні й ті самі форми цієї тварини. На думку Кари Велі, зрячий маляр нічим не відрізняється від сліпого — тоді-бо ще не існувало європейських винаходів, які ми називаємо «стилем» та «манерою», й руки художників виводили однакових скакунів. Зображення коней великого маляра Кари Велі служили мусульманським майстрам узірцями для наслідування сто десять років. Що ж до його долі, то сам він після поразки Ебу Саїда та закриття малярського цеху перебрався з Самарканда до Казвіна, а за два роки по тому був осліплений і вбитий вояками молодого шаха Нізама за те, що намагався заперечити й осквернити аят Куран-и Керіму, в якому сказано так: «сліпий та зрячий — одне одному не рівня».
Можливо, я розповів би підмайстрові з чарівними очима ще й третю оповідь про те, як Бехзат сам себе отемнив, про те, що він ніколи не покидав Ґерата, розказав би, чому перестав малювати відтоді, як його силоміць перевезли до Тебріза. В мене в голові вертілися й інші легенди, почуті від майстра Османа, та мою увагу привернув меддах. Звідки я знав, що сьогодні він розповідатиме шайтанову історію?
«Найперший шайтан — це той, хто говорить «я»! Шайтан — це той, хто володіє стилем, шайтан — той, хто ділить світ на Схід і Захід», — хотілося вигукнути мені.
Закривши очі, я намалював для меддаха на грубому аркуші паперу шайтана, так, як собі його уявляв. Поки працював, сам меддах і його учень, інші маляри, всілякі цікаві типи реготали, підганяючи мене.
Як на вас, я маю власний стиль? Чи він з'являється тільки тоді, коли вип'ю вина?
47. Я — шайтан
Люблю я запах червоного перцю, підсмаженого на оливковій олії, дощі, що ллють над тихим морем у передсвітанковій зорі, жіночу поставу біля відчиненого вікна, тишу, думки й терпіння. Я вірю собі, тому, зазвичай, не зважаю на плітки, котрі про мене розпускають. Та сьогодні я прийшов у цю кав'ярню, аби перед своїми братами малярами й каліграфами розвінчати брехні, спростувати чутки, що ходять про мене.
Звісно розумію: ви налаштовані вірити в зовсім протилежне тому, що я тільки-но сказав. Однак, якщо ви настільки мудрі й розбірливі, щоб серцем відчути, — не все те, що суперечить моїм словам, є правдою, — то тоді ви настільки ж чутливі й до моїх слів: вони вас обов'язково зацікавлять. Людина, котра хоча б двічі в житті тримала в руках Куран-и Керім, знає: яке з імен згадується в ньому чи не найчастіше — аж п'ятдесят два рази.
Гаразд. Почну я з Куран-и Керіму, Аллахової книги. Все, що там сказано про мене, — правда. І запам'ятайте: говорячи так, я не хизуюся. В моїх словах-бо, окрім усього, криється й проблема стилю. Те принизливе ставлення до шайтана в Куран-и Керімі завжди завдавало мені болю. Оце і є стиль мого життя — біль. Його мені не здолати.
Так, на наших янгольських очах Аллах сотворив людину. А потім захотів, щоб ми перед нею плазували навколішки. Так, у сурі «Чистилище» написано правильно: всі янголи поклонялись людині, я ж — збунтувався. Людина створена з глини, а я — з вогню, вищої матерії, — нагадав я Аллахові те, що нам усім відомо, і не став хилити голови перед його творінням. Аллах же вирішив, що я — занадто «гордий».
— Геть із раю! — наказав він мені. — Тут тобі не місце величатися!
— Дозволь мені дожити до Судного дня, до воскресіння мертвих, — попросив я його.
Він дозволив. А я поклявся, що віднині й до останніх днів збиватиму з праведного шляху рід людський, бо через нього покараний. Аллах же вирішив відправляти в пекло всіх, кого я спокушу. Як вам відомо, свої обіцянки ми виконуємо. Дехто твердить, що ми тоді уклали з Усевишнім договір. А звідси випливає, що я — слуга Аллаха, котрий випробовує його рабів, намагаючись їх збаламутити. Добрі раби приймають добрі рішення і ідуть своїм шляхом, а погані спокушаються, скачуть на прив'язі своїх жадань і скоюють гріх. Завдяки їм пекло розростається. Якби всі прямували до раю, то нічого б не боялись, а справи державні й світові вирішувалися б тільки на краще, тому для землі важливе існування як добра, так і зла, як чесноти, так і гріха. В цьому моя заслуга. Аллахів світопорядок можливий виключно завдяки мені й Божій волі (чому інакше б він дозволив шайтанові жити до Судного дня?). І за цих умов мене мають за «лихого», не визнають моєї правоти — ось де вони, мої скриті смуток і біль. А Халладж-і Мансур [186] чи такі добродії, як Ахмет Газалі, брат знаменитого імама Газалі, виснували з переказаних мною уявлень наступне: оскільки все діється й твориться з волі Аллаха, то, по суті, гріхи, які я скоюю, не йдуть урозріз із бажаннями самого Аллаха, отож немає ні добра, ні зла — все відбувається згідно з задумами Всевишнього, навіть я — частина Аллаха. Отаке вони понаписували й проповідували.
Декого з цих розумників спалили живцем разом із їхніми книжками. Цілком справедливо. Адже, певна річ, є й добро, і зло, а справа кожного з нас — визначити, де між ними грань; я ж, звісно, — прости, Господи, — не Аллах, і такого безглуздя в ті тупі головешки не вбивав, вони такого самі навидумували.
Тому тепер я протестую вдруге: не я є джерелом гріха й зла в світі. Більшість людей виявляють легкодухість, крадуть, прелюбодіють, чинять підло, особливо — коять усілякі дурниці й без моїх спокус, підбурювань та надихань. Наскільки ідіотськими видаються намагання деяких начитаних суфіїв [187] обілити мене, настільки й суперечить Куран-и Керіму твердження, що від мене йде все зло. Ні, я не спокушаю продавців дурити покупців, підсовуючи їм гнилі яблука, дітей — обманювати, підлабузників — підлещуватися, старих дідів — уявляти розпутства, а хлопців — блудити руками. До речі, сам Усевишній не вважає онанізм і розпусні марення тим злом, котре може послужити приводом згадати моє ім'я. Звісно, я докладаю чималих зусиль до скоєння людьми тяжких гріхів, але ж деякі ходжі у своїх писаннях звинувачують мене в тому, що хтось позіхає на повен рот чи чхає, чи, навіть, голосно пукає. Як я розумію, вони й не здогадуються, ким є насправді шайтан.
Ви скажете: менше зваблюй їх, і тоді — здогадаються. Правильно. Однак варто вам нагадати, що маю власну гордість, і через неї ми побили горшки з могутнім Аллахом. Скільки разів праведники в десятках тисяч томів писали, що я можу перевтілитися в кого завгодно, а найчастіше — перестріну вас на дорозі в образі чарівної жінки, яка вміє розбудити чоловічу хіть. Та чи можуть наші ходжі в такому разі пояснити, чому мої браття художники, котрі зібралися тут, зображають мене як якусь хвостату, рогату, згорблену страхітливу потвору з обличчям, укритим здоровенними бородавками?
186
Халладж-і Мансур (857–922) — перський філософ-суфій, мусульманський теолог.
187
Суфії — послідовники містичної течії в ісламі, суфізму, проповідують шлях до Аллаха (тарікат) через власне своєрідне трактування Корану та езотеричні практики, однією з яких є танок сама'а, за мету життя ставлять злиття з Богом.