Мене називають Червоний, стр. 76

І взявся за калям. З натхненням, що зійшло на мене, я спритними впевненими рухами з'єднав цятки на папері. Відтворюючи черево, благородну шию, храп, круп цього скакуна, я відчував у душі радість. «Готово, — сказав я. — Ось найпрекрасніший у світі скакун. Всі решта зосталися в дурнях. Їм такого ніколи не намалювати».

Дитяті з сараю я всунув у руку ще три фальшивих золотих, щоб остерігався й не доніс падишахові, з яким «натхненням» я творив. Наостанок натякнув хлопчакові, що додам йому ще золота, коли отримаю свою торбину. А той тільки й мріяв, щоб ще раз прийти й побачити мою жінку, на яку ввесь час витріщався. Багато хто гадає, що добрий художник — це той, хто гарно малює коня. Насправді, щоб бути найкращим майстром, недостатньо просто намалювати ідеального скакуна, треба, щоб падишах та його безголове оточення вірили: ви — художник, якому немає рівних.

Виводячи пензлем дивовижного скакуна, я можу бути тільки самим собою.

46. Про мене скажуть — убивця

Ну що, ви здогадалися з того, як малював коня, хто я?

Тільки-но почувши, що просять зобразити скакуна, я відразу здогадався, що то — ніякі не змагання, вони хочуть таким чином упізнати мене. Я немов відчув, що мої проби коней, виконані на грубому папері, лежали на дні колодязя разом із трупом бідолахи Заріфа-ефенді. Та з моїх зображень скакунів аж ніяк не визначиш, що я за птиця, в них намарне шукати огріхи чи вистежувати особливості манери — її немає. Тож я нібито був упевнений, що мене не впізнають, проте, відтворюючи коня, запанікував: чи справді все так є? Чи не міг я, працюючи над конем до книги Еніште, допуститися якоїсь хиби, котра б виказала мене? Переді мною стояло завдання намалювати коня, не схожого на ті, що зображав раніше. Тож цього разу, малюючи, я не був собою, — стримував свої пориви.

Але хто ж я тоді є? Невже я той, хто заховав у собі дива живопису, щоб довічно служити стилеві нашого малярського цеху? Чи я є тим, хто однієї днини переможе й виведе на папері омріяного скакуна?

Зненацька я відчув, як нуртує в мені художник. І злякався. В мене мов уселився якийсь чужий дух, він стежив за мною, а я його соромився.

Я наперед знав, що не зможу всидіти вдома, й вихопився надвір, понісся чорними вулицями. Шейх Осман Баба в своєму «Менакипнаме» [176] писав, що справжньому мандрівному дервішеві, аби відірватись од шайтана, котрий живе в душі, потрібно блукати до кінця своїх днів, ніде надовго не зупиняючись, а сам шейх, коли йому було вже шістдесят сім років, а за плечима зосталося безліч пройдених міст, не витримав і здався шайтанові, від якого намагавсь утекти. В такому віці талановитий художник досягає Аллахової пітьми, сліпне, й сам того не бажаючи, оволодіває певним стилем, та водночас маляр є й урятованим від будь-яких проблисків будь-якого стилю. В такому віці.

Я, ніби чогось шукаючи, тинявся вуличками махаллє Беязит, базаром Тавукчулар, безлюдним майданом Есірпазари, а довкола мене витали приємні пахощі з крамниць, де торгували махаллебі [177] та чорбою. [178] Я минав цирульні, будинки, де пропонували свої послуги прасувальники, — двері всюди вже були зачинені, пройшов повз старого пекаря, який, рахуючи гроші, звів очі й здивовано подивився на мене, повз бакалійника, від якого линув чарівний, ніби мускусний, аромат маринадів та солоної риби. Мою увагу привернули ясні кольори товарів у крамниці спецій, крамар і досі щось важив. Я зайшов туди і, ніби сластолюбець, що пожадливо зиркає на когось, став при світлі лампи розглядати мішки з кавою, інжиром, корицею, різнокольорові коробки з жувальною смолою, купи анісу, чий запах відразу вдарив мені у ніс, кмину, чорнушки, шафрану. Мені то хотілося запхати все це собі до рота, то відтворити — +- на чистому аркуші паперу.

Я заглянув у місце, яке називав безплатною харчевнею для опечалених, — її краще було 6 назвати харчевнею для волоцюг, — тут я двічі попоїв минулого тижня. До опівночі двері забігайлівки лишалися відчиненими для всіх, хто про неї знає. Всередині сиділо кілька приблуд, схожих на конокрадів чи на тих, за ким давно плаче шибениця, від безнадії й розпачу їхні очі дивилися відсутніми поглядами: вони, ніби в курців опіуму, блукали десь потойбічними райськими світами; ще тут були якісь два жебрацюги, котрі вдавали з себе ремісників, навіть якийсь челебі, [179] що сидів окремо від цієї компанії в закутку. Наклавши собі повен сахан голубців з м'ясом та поливши їх йогуртом, добряче притрусивши червоним перцем, я вмостився біля того челебі.

Щоночі мене поглинає гіркий смуток. Браття мої, браття, ми труїмося, гниємо, вмираємо, живучи дряхліємо, по шию вгрузаємо в багнюці, своїх злиднях… Інколи, ночами, я бачу, як він вилазить з колодязя, кидається ззаду на мене. Але ж ми його поховали, засипали як слід землею, він не може піднятися з могили.

Я гадав, що челебі, ввіткнувшись носом у миску з юшкою, забув про все на світі, однак він виявився охочим до розмови: може, це знак, що його мені посилає Аллах? Так, м'яса нам не пошкодували, голубці дуже смачні, — озвався я, а потім запитав свого співрозмовника, хто він. Челебі відповів, що, закінчивши в двадцять років медресе, влаштувався секретарем в Аріфа-паші. Я не розпитував його, чому він зараз не з пашею або не в мечеті, або не вдома під теплим жінчиним боком, а сидить у цьому розбійницькому кублі. Він теж поцікавився, хто я, звідки.

Я на хвилю задумався, а потім відповів:

— Мене звати Бехзат. Я з Ґерата, з Тебріза. Найвеличніші мініатюри — моя робота, найнеймовірніші дива створив я. «Поглянь, Бехзатовий малюнок не відрізниш від реальності», — так уже століттями говорять у кожному малярському цеху Персії та арабських країв, де творяться мініатюри.

Звичайно, це був не дуже вдалий приклад. Адже мої малюнки відображають не те, що бачить око, а те, що бачить розум. Та, з іншого боку, малюнок, як вам відомо, втіха для ока. Поєднайте ці дві думки, і перед вами постане мій світ.

Тобто:

Алеф [180]: Малюнок втілює те, що бачить розум, для того, щоб радувати око.

Лам [181]: Малюнок вбирає в себе все те, що бачить у світі око, вбирає настільки, наскільки воно служить добру.

Мім [182]: Звідси, краса — це те, що й так знає розум, і те, що заново відкриває для себе око.

Чи зрозумів ти, мій бею, що в двадцять років закінчив медресе, суть сказаних мною слів, які я дістав з глибин душі? Ні. Ти просидів біля свого ходжі в якомусь закинутому медресе три роки, платив по двадцять акче за урок — за них нині можна купити двадцять паляниць хліба — і навіть не знаєш, хто такий Бехзат. Мабуть, це ім'я ні про що не говорить і твоєму ходжі. Хто ж він, Бехзат? Гаразд, розповім.

— Я малював усе, абсолютно все: нашого пророка, котрий в оточенні чотирьох халіфів сидить у мечеті біля зеленого міхрабу; [183] знову-таки — нашого Пейгамбера [184] Магомета, але вже в іншій книзі, — він злітає на сьоме небо раю в ніч Міраж, а несе його на собі кінь на ймення Бурак; Іскандера, котрий б'є у величезну литавру храму на березі моря, — він боїться хижих звірів, яких розбудила морська буря; тридцять першого падишаха, що під мелодії уда насолоджується спогляданням гаремних красунь, котрі плавають голими у водоймі; молодого борця, який похвалявся перемогти свого вчителя, бо вже вивчив усі прийоми, а в результаті зазнав поразки в присутності падишаха — наставник поклав його на лопатки завдяки останньому прийомові, якого ніколи не показував невдячному учневі; малих Лейлу та Маджнуна, котрі у школі переймаються одне до одного вогнем кохання, стоячи на колінах і читаючи Куран-и Керім, стіни школи були розписані надзвичайно тонко; і сором'язливих, і безсоромних закоханих, але всі вони ніяк не зважаться подивитись одне одному в очі. Я зображав будівництво палаців з каменю, покарання злочинців тортурами, орлів у леті, кумедних зайців і підступних тигрів, кипариси й чинари, гайвороння, яке завжди в мене вкривало пагорби, смерть, поетів, що змагаються, бенкети переможців і таких, як ти, яким нічого не потрібно, окрім своєї чорби.