Мене називають Червоний, стр. 49

Коли діти поснули, я встала з теплого ліжка, і ми з Хайріє заходилися прибирати в кімнатах, де похазяйнував мерзенний ібліс-убивця. Через наші руки пройшли по-варварськи пошматовані книжки, сторінки, чисті аркуші паперу, уламки пюпітра, ящиків із фарбами, скалки філіжанок, череп'яного посуду, каламарів — душогуб, мабуть, бив це все об стіни, а зі скринь пообдирав оббивку. Час від часу ми по черзі вмивалися слізьми, забувши про роботу. Здавалося, сумуємо не так за батьком, як через те, що в кімнатах — такий розгардіяш, що хтось отак жорстоко вдерся в наш інтимний світ. У людей після втрати рідних виробляється одна погана звичка, через яку пройшла сама: вони втішають себе тим, що в домі зберігся колишній плин життя; бачачи, що сонце, як і раніше, заглядає крізь фіранки, котрі, як завжди, висять на своїх місцях, люди не хочуть вірити, що Азраїл уже давно забрав тих, кого вони любили. Батько терпляче й з любов'ю дбав про дім, за його примхливими задумами тут були розмальовані двері, кожен закуток, а нині в його оселі хтось учинив жорстокий погром, і тепер не залишалось ані мрій, ані надії на розраду, той, хто зробив це, вжахнув нас, ніби нагадував про безпощадність пекла.

Покійний таточко під час наших із ним суперечок про надії й смерть часто цитував суру «Алі Імран» зі свого улюбленого ґератського видання «Куран-и Керіму». Спустившись наниз, ми з Хайріє витягли з колодязя чистої води, звершили абдест і стали читати ту ж таки «Алі Імран» з того ж таки ґератського видання. Раптом почули рип хвіртки, але не зупинились. Опівночі вибралися перевірити, чи на місці засув на хвіртці, й підперли її величезним горщиком, у якому батько вирощував базилік, весняними ранками поливаючи його водою з колодязя. Коли повернулися в дім, нам здалося, ніби наші тіні, які витягувала лампа, були тінню когось чужого.

Єдине, що можна було зробити, аби в інших не складалося враження наглої смерті батька, це — обмити його й перевдягти, чим ми мовчки й зайнялися. Лише раз Хайріє прошепотіла, щоб я придержала знизу татову руку. Нас тримав у полоні незбагненний страх, що нагадував якусь безгучну молитву.

Ми зняли закривавлений татів одяг, потім — спідню білизну, побачене викликало в нас подив і збентеження: в темній кімнаті в сяйві свічки його тіло було білим і сповненим життя. Від того вигляду небіжчика ми й досі злякано здригаємося, бо ж тоді розглядали вкрите родимками й ранами голе тіло, забувши про сором. Хайріє побігла нагору по чисту білизну та зелену шовкову сорочку, я ж не втрималася й подивилась на чоловічий орган мого нещасного батька, і відразу стало страшенно соромно. Нарешті ми перевдягай його, старанно змили кров з обличчя, шиї, волосся. Я притислася до батька, вткнулася носом у його бороду й, вдихаючи татів запах, довго-довго плакала.

Дехто вважає мене безсовісною, навіть винною, а я ж ридала ридма ще два рази у цей вечір: 1. Коли, прибираючи верхню кімнату, аби діти ні про що не дізналися, наткнулась на мушлю, яка збереглася з мого дитинства. Піднісши її до вуха, я почула, що голос моря у ній майже затих. 2. Коли побачила пошматованою червону оксамитову подушку, на якій тато сидів упродовж останніх двадцяти років, вона була для мене мов частина його тіла.

Коли все було складено й поховано по місцях, за винятком потрощених речей, Хайріє попросилася переночувати сьогодні в нашій кімнаті. Я різко відмовила. «Щоб діти нічого не запідозрили», — пояснила я їй. А насправді хотіла побути з дітьми наодинці й покарати Хайріє. Вклавшись у ліжко, я довго не могла заснути. Ні, я не думала про той жах, який випав на мою долю, намагалася передбачити: що ще чекає на мене в майбутньому?

31. Мене називають Червоний

Коли автор «Шахнаме» Фірдоусі прибув до Ґерата, придворні поети шаха Махмуда зневажили його як провінціала. Тоді він, скомпонувавши надзвичайно складну риму, прорік перед ними останню мисру [146] чотиривірша, якого ніхто не міг закінчити. У ту мить я був на каптані Фірдоусі. Був на сагайдаку легендарного героя «Шахнаме» Рустема, коли він прямував у далекі краї на пошуки свого зниклого коня, був у згустках крові, коли він своєю диво-шаблею розрубав навпіл страшного дева, а коли Рустем цілу ніч кохався з чарівною донькою шаха, в якого гостював, я принишк у складках їхньої ковдри. Я був там, де Тур підступно відтяв голову своєму братові Іречу, де раті з легенд, прекрасних, наче сни, вклинювались одна в одну посеред степу, був там, де з гарного носа Олександра Македонянина невпинно лилася яскрава-преяскрава кров, після того, як з великим завойовником стався сонячний удар. Я був на одязі вродливої красуні-чужоземки, в чиє зображення закохався сасанідський шах Бехрам Гюрюн, — потім він щотижня проводитиме з нею одну ніч, слухаючи її оповіді; я прикрашав одяг Хосрова від корони до каптану, і Ширін закохалася в нього теж завдяки портретному малюнку. Я — там, де знамена полків, які облягають фортеці, де вкриті обрусами бенкетні столи, де оксамитові каптани на послах, що їх цілують ноги падишахів, де зображені шаблі, які так обожнюють діти. Підмайстри з чарівними очима під пильним наглядом досвідчених малярів тоненьким пензликом наносили мене на цупкий папір, привезений з Індії та Бухари. Я забарвлюю ушацькі килими, орнаменти стін, сорочки, які вдягають через голову вродливі жінки, при цьому дивлячись на вулицю крізь шпарини віконниць, а також — гребені півнів, які зчепилися в бійці, гранати та інші казкові плоди казкових земель, пащеку шайтана, звивисті узори наметів, квіточки, які художники малюють для свого задоволення і їх ледве розгледиш неозброєним оком, вишневі очі цукрових подоб птахів, шкарпетки чабанів, а ще — світанки, а ще — рани й трупи тисяч, десятків тисяч воїв, шахів і закоханих. Я люблю прикрашати поля побоїщ, залиті кров'ю, ніби всіяні квітами, стяті голови, крила янголів, жіночі вуста, каптан найобдарованішого поета, який разом із іншими майстрами пера та гарненькими хлопчиками попиває посеред степу вино й слухає музику.

Чую, як ви запитуєте: що воно таке — бути кольором?

Колір — це доторк ока, музика глухого, слово в темряві. Десятки тисяч років, мандруючи по всіх усюдах та від книжки до книжки, я слухаю розмови духів, ніби завивання вітру, й ось що скажу: мій доторк схожий на доторк янгола. Одна моя половина — тут, вона промовляє до ваших очей, то моя важка половина. А друга — легка — пурхає в повітрі разом із вашими поглядами.

Я — безмежно щасливий, бо — червоний! Моє серце палає, я — найдужчий, не помітити мене неможливо, а тим паче — встояти переді мною.

Я не ховаюся: мені дарують життя не витонченість і не вишуканість — це однаково, що безсиль. Ні. Я існую завдяки рішучості й волі. Я говорю сам за себе. Мені не страшні ані інші кольори, ані тіні, ані юрмиська, ані самотність. Як же це прекрасно: заповнити своїм усепереможним вогнем ту поверхню, яка на тебе чекає! Там, де я, — там палахкотять людські очі, вирує пристрасть, здіймаються брови, калатають серця! Погляньте на мене — яка чудова річ життя! Придивіться до мене: як це чудово — бачити! Жити — означає бачити. Мене побачите всюди. Повірте: з мене починається життя і все вертається назад до мене.

А зараз помовчте й послухайте про те, як я став таким предивним червоним. Вправний маляр, який тямився на фарбах, розтер у своїй ступці найкращих червоних комах, привезених до нас із найжаркіших місцин Індії. Вийшло п'ять дирхем комашиного порошку. Тут-таки в маляра напоготові лежали один дірхем мильнянки та півдирхема лотора. Наливши в каструлю три окка води, художник кинув у неї мильнянку й закип'ятив. Потім додав туди лотора й добряче це все перемішав. Він варив суміш доти, доки настав час випити філіжанку смачної кави. Майстер смакував каву, а я згоряв від нетерпіння, ніби дитя, яке ось-ось має народитися. Від кави в маляра проясніло в голові, а зір став гострим, неначе в джина, він висипав комашиний порошок у каструлю й знову перемішав вариво однією зі своїх чистесеньких паличок, які використовував спеціально для такої роботи. Я вже майже став справжнім червоним, але долю фарби вирішує густина. Вода не повинна перекипіти, однак і знімати з вогню її ще було зарано. Вмочивши кінець палички в суміш, майстер змастив нею ніготь свого великого пальця (в жодному разі не слід змащувати якийсь інший). О-о, бути червоним — це неймовірні відчуття! Моя фарба повільно розповзлася по нігтеві й не скрапувала по краях, наче вода, густина була саме в міру, але проглядався осад. Художник зняв каструлю з вогню й процідив фарбу крізь шматинку, я став чистішим. Потім він ще двічі кип'ятив червоне вариво, доводячи його до шумовиння, добавив трішки галуну та поставив охолоджуватися.