Мене називають Червоний, стр. 20
У колі художників часто можна почути історію про маляра Узуна Мехмета зі Стамбула; в Персії його іменують Мухамедом Хорасанським. Ця оповідь є наглядним прикладом довгого життя й сліпоти, а по суті притчею на тему «малюнок та час». Цей маляр став підмайстром уже в дев'ять років і малював протягом ста десяти літ, з дитинства до глибокої старості, поки отемнів. Найвагомішою його особливістю була відсутність будь-яких особливостей. Я не бавлюся перед вами словами, а від щирого серця згадую майстра добрим словом. Хоч би що він намалював, усе в нього виходило в стилі древніх малярів. Власне тому був найвидатнішим. Скромний Узун Мехмет цілковито віддавався мистецтву, яке — вважав — має служити Аллахові. Завжди уникав чварів, якими жив цех, та спокуси стати головним маляром, хоча й заслуговував на це звання своїм віком. Всі свої сто десять малярських років він, забившись у куток, терпляче заповняв порожні кути сторінок, малював траву, тисячі листочків дерев, кучеряві хмарини, нечесану кінську гриву, цегляні стіни з нескінченними узорами на них, котрі постійно повторювалися, десятки тисяч одних і тих самих облич із розкосими очима та витонченим підборіддям. Узун Мехмет перебував у блаженному спокої. Тихий і непомітний, ніколи не прагнув до стилю та особистісного в мистецтві. На себе він дивився як на річ у домі хана чи принца, якому служив. Поки хани, шахи перерізали один одному горлянки, а маляри змінювали міста, переходячи до рук нових господарів, як гаремні жінки, Узун Мехмет у черговому малярському цеху проявляв свою терплячість, виводячи у заданому стилі листя, траву, звивисті скелі. Йому вже стукнуло вісімдесят, і в очах інших він перестав бути смертним — вірили, що Узун Мехмет прийшов із легенд, які відтворює на папері. Дехто твердив, що він живе поза часом і ніколи не вмре. Він не мав ані власного дому, ані батьківщини, ночував у кімнатах малярського цеху та наметах і ввесь час сутулився над паперами. Проте, незважаючи на таке існування, досі не осліп. Диво — час для нього зупинився, — так пояснював це дехто. Інші ж запевняли, що він — давно сліпий, однак усе відтворює по пам'яті, тому для малюнків йому більше не потрібен зір. Узун Мехмет ніколи не кохав і не був коханим, не знав сімейного щастя. Й ось у віці ста дев'ятнадцяти років у малярському цеху шаха Тахмаспа він зустрів шістнадцятирічного підмайстра, напівкитайця-напівхорвата — з лиця кров з молоком, вродливого, наче місяць, з розкосими очима та гострим підборіддям; він ніби зійшов із тих малюнків, які Узун Мехмет виводив цілих сто років. Тож не дивно — старий маляр з першого погляду закохався в неймовірної краси юнака. Щоб заволодіти його серцем, Узун Мехмет, як це зробив би кожен закоханий, вліз у чвари та інтриги художників у боротьбі за владу, з головою пірнув у багно хитрощів і облуди. Столітнє праведне життя зійшло нанівець, і міф про його вічність у нескінченному часі лопнув. Якось надвечір, коли він спостерігав за чарівним підмайстром, його продув холодний тебрізький вітер. Наступного ранку він чхнув і тут-таки отемнів. А два дні по тому, скотившись з високих кам'яних сходів малярського цеху, розбився на смерть.
— Я знаю ім'я Узуна Мехмета з Хорасана, але цієї історії не чув, — промовив Кара.
Він зрозумів, що оповідь скінчилася, й натякнув, що не пропустив жодного слова. Ця репліка прозвучала ввічливо. Я трохи помовчав — нехай надивиться на мене. А сам не переставав малювати. Я взявся за пензель, ще коли почав розповідати другу історію. Мене бісило, якщо руки не при ділі. А стукіт у двері перервав мою роботу.
Біля мене мовчки сидів мій красивий підмайстер, який ловив кожен мій порух і ввесь цей час слухав мої оповіді. Він завжди був поруч, змішував фарби, заточував писала й стирав зрідка допущені мною помилки.
З іншої кімнати чувся шум. Там була моя дружина.
— О… о, — сказав Кара, — тут падишах стоїть.
Кара здивовано дивився на малюнок. Я ж удавав, ніби нічому дивуватися. Хоча, чесно зізнаюся вам: є чому. Ми робимо ілюстрації до «Сурнаме» про врочистості з нагоди обрізання принців. І на всіх двохстах малюнках падишах сидить, спостерігаючи протягом п'ятдесяти двох днів, як перед ним унизу, під галереєю, проходять ремісники, ремісничі цехи, простолюдини, вояки, ведуть злочинців. Однак лише на моїй ілюстрації султан стоїть, кидаючи в натовп гроші з торбин, набитих флоринами. Я зробив це, аби передати радість і захоплення юрмиська, яке за гроші душить одне одного, гамселить кулаками, копає ногами й, збираючи флорини, світить догори задницею.
— Якщо тема малюнка — кохання, то треба творити кохаючи, — почав я. — Якщо там біль, то наповни його болем. Однак біль не передається людиною чи її слізьми, а твоєю внутрішньою єдністю із зображенням. Воно непомітне з першого погляду, але його відчувають. Я не зобразив людини із вказівним пальцем у роті — сотні малярів століттями творили такі дивовижні, на їхню думку, малюнки. Тим не менше, вся моя ілюстрація — незвичайна.
Кара, чогось дошукуючись, розглядав мої речі, малярське причандалля, все, що стосувалося мого життя. Я простежив за поглядом гостя й подивився на власне житло його очима.
Пригадуєте, певний час у Тебрізі й Ширазі малювали палаци, фортеці, лазні. Маляри неначе велетенською дивовижною бритвою розрізали їх посередині, аби показати, що нічого не приховаєш від всевидющого великого Аллаха. Крізь стіни було видно найпотаємніші закутки оселі, кухонний посуд, склянки, папуг у клітках, подушки, на котрих сиділи розкішні красуні, які за мурами ніколи не бачили сонця. Кара заворожено розглядав такий малюнок. Потім знову, ніби допитливий читач, вивчав кімнату: фарби, папери, «Кияфетнаме», [93] проілюстроване мною для європейських мандрівників, сторінки непристойної книги й малюнки зі сценами в ліжку, таємно абияк створені мною для одного паші, червоні-пречервоні каламари зі скла, бронзи, глини, ножі для застругування писал із золотими головками, мого вродливого підмайстра.
— На відміну від майстрів попередніх поколінь, я часто бачив війну. Дуже часто, — промовив я, аби своєю присутністю заповнити мовчанку. — Бойові механізми, гармати, раті, трупи. Я розмалював стелі всіх наметів наших пашів та султана. З поверненням раті з походу до Стамбула саме я зображав забуті всіма вояцькі могили, розрубані пополам трупи, змішання ратей у бою, нещасних вояків-ґяурів, котрі з оточених фортечних веж із жахом дивляться на наші полки та гармати внизу, на дезертирів, покараних на горло, ошалілих коней, які несуться галопом. Я запам'ятовую все, що підмічає око: нові млинки для кави, ніколи до цього не бачені, круглі вікна, гармати, новий курок на європейській рушниці, хто в який колір одягнутий на бенкеті й що їсть, як і на що поклав руку…
— А чого навчають твої три притчі? — прискіпливо, з відтінком вимогливості запитав Кара.
— «Алеф», — почав я, — перша оповідь, де фігурує мінарет, говорить, що хоч би яким був хист маляра, але ідеальним малюнок робить час. «Ба» — оповідь на тлі книг і гарему — показує, що за межі часу веде всього один шлях — майстерності та малярства. А за третю історію тепер скажи сам.
«Джім!» — упевнено вигукнув Кара. — В цій притчі про старого майстра поєднуються «Алеф» та «Ба». Вона вчить: якщо майстер почав нехтувати праведним життям та бездоганністю малюнка, то його час скінчився й він помирає.
14. На мене кажуть — Зейтін
Це було після обіднього намазу. Страшенно поспішаючи, однак із задоволенням, я виводив лиця солоденьких хлопчиків. Аж тут постукали в двері. Моя рука схвильовано затремила й випустила писало. Я обережно відклав убік робочу дошку й мерщій кинувся до дверей, нашіптуючи молитву перед тим, як їх відчинити: мій Аллаху… Зараз я вам, тим, хто не з нами, не в книжці, розповім, у чому річ. Ви вже майже живете в отому нашому брудному й жалюгідному для Аллаха світі, поміж ницими рабами нашого падишаха. Тож від вас важко приховати: індійський падишах, найзаможніший на землі шах Акбар-хан, наказав видати для себе, для душі, книгу, якою б захоплювався цілий світ. На всі чотири сторони нашого ісламського простору послав він вістки, щоб світочі малярської справи прибули до його палацу. Вчора до мого дому навідалися були гінці й запросили мене до Індії. Я відчинив двері: ні — не вони. Кара. Хлопчина з мого дитинства, я його вже давно був забув. Він ніколи не входив до нашого гурту й заздрив нам. Правильно?
93
Кияфет — зовнішність, вбрання, кияфетнаме — описання зовнішності (араб., тур.).