Біла фортеця, стр. 26

Трапилося це весною, Ходжа якраз закінчив роботу над проектом зброї, однак ще не почав випробувань, бо не назбирав людей. Ми здивувалися, коли через деякий час падишах вирушив з ордою на Польщу. Чому він не взяв у похід зброю, яка б умить винищила всіх ворогів, чому не взяв мене, невже він нам не довіряє? Ми погоджувалися з думками всіх тих, хто залишився у Стамбулі, вирішивши, що падишах подався на чергове полювання, а не в похід. Врешті, Ходжа зрадів, що виграв ще рік, а я, щоб не байдикувати, вирішив допомагати йому у випробуваннях зброї.

Ледве впоралися з тим, щоб знайти добровольців для випробувань. Люди боялися навіть наблизитися до грізного, небаченого об'єкта. Ходжа обіцяв високу винагороду, ми розіслали телялів [46] по всьому місту, шукали охочих на судноверфі, на гарматному заводі, шукали і серед безробітних у кав'ярнях, поміж шахраями та злодіями. Однак навіть ті сміливці, котрі, поборовши страх, наважувалися ввійти у грізну махину, не витримували, бо колесо доводилося крутити в нестерпній задусі, і вони втікали. Наприкінці літа, коли нам врешті вдалося завести наш агрегат, усі збереження, які ми відкладали впродовж років, закінчилися. Під супровід переможного скреготу заліза та зацікавлених, несміливих поглядів наш вогненосний агрегат почав свій рух, забряжчав, звів гармати у бік уявної ворожої фортеці й зупинився.

Ми й досі отримували прибуток від селищ та оливкових садів, однак витрати були неймовірні, тому Ходжа прийняв рішення розпустити команду, на вкомплектування якої пішло стільки сил.

Зима збігла в очікуванні. Падишах повернувся з походу, однак зупинився у своєму улюбленому Едірне; здавалося, про нас забули, ми знову залишилися з Ходжею удвох. Вже не було потреби вигадувати дивовижні історії для палацу та пітніти, аби розвеселити двір, від неробства опускалися руки. Я звернувся до художника, який щойно прибув із Венеції, щоб він намалював мій портрет, і почав брати уроки гри на уді. [47] Ходжа час від часу навідувався до Куледебі, [48] щоб пересвідчитися, що зі зброєю все гаразд, і дати настанови вартовим. Були й спроби вдосконалити зброю, та Ходжа швидко збайдужів. В останні дні зими, які ми провели разом, Ходжа майже зовсім не говорив зі мною про зброю, не ділився він і планами на майбутнє. Став байдужим до життя, і, здавалося, не тому, що втратив колишню жагу, а від того, що я не підтримував у ньому інтерес до його винаходу.

Увесь свій час, довгі зимові ночі ми провели в очікуванні, чекали, поки вщухне вітер та скінчиться дощ, коли востаннє пройде продавець бози, [49] чи коли треба буде підкинути дров до печі. Чатували, поки згасне останній вогник по інший бік Золотого Рогу, сподівалися, що ось-ось навіється сон, а його все не було, чекали на вранішній езан. [50] Ми майже не розмовляли у ті ночі, рідко поринали в мрії, кожен жив у своєму світі. Та якось Ходжа буркнув, що я став зовсім іншою людиною. Мені було кепсько, я весь спітнів; хотів було заперечити, запевнити Ходжу, що він помиляється, збирався переконати, що я той самий, як і раніше, неймовірно схожий на нього італієць, запевнити, що Ходжа знову має взятися за мене, бо у нас багато спільного, і ще є про що говорити, однак мій погляд упав на щойно завершений портрет, який сьогодні вранці я забрав із майстерні та повісив на стіні. Так, Ходжа був правий, я змінився: погладшав від витребеньок на прийомах, з'явилося друге підборіддя, м'язи стали кволими, рухи манірними; та найголовніше — змінилося моє обличчя; біля куточків вуст від поцілунків та нектару вина на численних вечорницях причаїлося безсоромство, вії розпухли від частого недосипання, погляд набув спокійного виразу, як у тих пихатих дурнів, розбещених принадами життя. Зізнаюся, це мене лише тішило, я був задоволений зі свого вигляду, тому й змовчав.

Допоки падишах не запросив нас в Едірне разом із нашою новою зброєю, я частенько бачив одне й те ж сновидіння. Мені снилося, ніби ми у Венеції на маскараді, що дуже нагадує стамбульські дійства; я впізнаю матір та наречену, коли вони знімають маски простолюдинок, я зриваю й свою, щоб вони впізнали мене, та вони не можуть збагнути, що я — це я, й показують на когось позаду мене, коли я повертаюся, то бачу, що вони показують на Ходжу, вони прийняли Ходжу за мене! Щодуху я наздоганяю свого двійника, та коли він опускає маску, о Боже, я бачу себе. Прокидаюся з нестерпним відчуттям провини.

Розділ 10

Коли Ходжа отримав звістку, що падишах чекає нас зі зброєю в Едірне, він почав діяти. Лише тоді я зрозумів, що він увесь цей час підтримував зв'язок з командою найманців і тримав напоготові зброю. Так, за три дні ми вже були готові до від'їзду. У вечір перед від'їздом Ходжа уважно, так ніби ми переїздимо на іншу квартиру, перебрав усі речі, переглянув усі книжки, рукописи, незавершені трактати, чернетки з пожовклими сторінками. Завів поржавілий годинник для визначення часу намазу. Витер пил з астрономічного приладдя. До ранку він копирсався у наших зошитах, зібраних за 25 років, проектах різноманітних пристроїв. На світанку, коли я прокинувся, бачив, як Ходжа перегортає пожовклі сторінки зошита з описом випробувань для ще першого феєрверкового видовища. Він несміливо запитав, чи варто брати з собою ці записи. Не діставши у відповідь нічого, крім байдужого погляду, Ходжа позеленів від злості й жбурнув списані жмутки в стіну.

Впродовж нашої подорожі до Едірне, яка тривала десять днів, ми знову, звісно, не як у давні часи, зблизилися. А найголовніше — Ходжа знову окрилювався надією, коли бачив, як його збройний агрегат досить швидко просувається вперед, наганяючи страх на всіх, хто його бачить. Його тішило, коли люд, наляканий нечуваним грюкотом та потворністю, називав зброю грізним чудовиськом, небаченою комахою або шайтаном, черепахою зі стрілами, крокуючою фортецею, сталевим велетнем, казаном на колесах, верблюдом, циклопом, драконом-людожером, чорним кабаном та ще бозна-ким. Ходжа радів, бо бачив, як тутешнє населення збиралося подивитися на неймовірне диво, тремтячи при цьому від страху, а тому й не наважуючися підійти ближче. Вночі, поки наші найманці, зморені за день, відпочивали у тиші, яку час від часу пронизувало стрекотіння цикад, Ходжа розповідав мені, як його махина чавитиме ворогів. Та його голос був позбавлений колишньої завзятості, Ходжа, як і я, не був упевнений, що нашу зброю належно сприймуть і оцінять, не відали ми, яке місце посяде вона у султанському війську. Невідомість виснажувала нас, а Ходжа торочив, що це наш останній шанс, говорив, що нам удасться повернути русло річки у бажаному напрямі, та найголовніше — він не вгавав про «них» і про «нас».

Ми ввійшли в місто з урочистостями, які не сподобались нікому, крім падишаха та кількох маріонеток з його почту. Падишах зустрів Ходжу як давнього друга, говорив про ймовірність війни, хоча особливо цим не переймався; вони почали проводити дні разом. Я теж приєднався до їх товариства. Тепер ми разом сідлали скакунів та їхали в дрімучий ліс слухати солов'їних пісень чи спостерігали за жабами під час прогулянок на човнах по водах річок Меріч і Тунджа, ходили до мечеті Селіміє, [51] щоб провідати поранених під час бою з коршунами лелек, чи оглядали нову зброю, щоб знову пересвідчитися у її перевагах. Було прикро усвідомлювати, що я залишався стороннім у їхніх розмовах, мені нічого було додати чи заперечити. Я заздрив їхньому товариству. Та найбільше мене дратували пусті балачки Ходжі про перемоги та про вищість над іншими, необхідність зібратися із силами й перейти у наступ. Я не міг зрозуміти, як падишах може вірити хворим маренням Ходжі.

Посеред літа розмови про війну лунали частіше, Ходжа звернувся до мене, запевняючи, що йому потрібна надійна, вірна людина. Ми крокували серцем Едірне, позаду залишились циганський та єврейський кварталу, йшли сірими вулицями, які навіювали смуток (пригадую, як неодноразово я бродив ними), минали вбогі будинки, які нічим не відрізнялися один від одного. Помітивши, що будинок ліворуч, обвитий плющем, тепер опинився праворуч, я зрозумів, що ми крутимося на одному місці, і сказав про це Ходжі, на що той відповів: «Ми в кварталі Фільдами». Раптом Ходжа постукав у двері будинку. Йому відкрив зеленоокий хлопчак. «Леви, — сказав Ходжа. — Ми шукаємо левів, які втекли з палацу падишаха». Він відсторонив хлопця та зайшов усередину, я пішов за ним. Із середини пашіло пилом, деревом та милом. Похапцем у напівтемряві ми піднялися старими сходами нагору, Ходжа відчиняв ті чи інші двері. У першій кімнаті дрімав з відкритим беззубим ротом сухий дідуган, два хлопчаки, що нахилилися над його бородою, щоб запитати про щось, здригнулися від того, що двері відчинилися. Ходжа прихилив двері, відчинив інші: за ними постала гора з ковдр і шматків тканини для них. Вхід у третю кімнату заступив нам той зеленоокий хлопчак: «Тут немає левів, лише моя мати та дружина брата!» Ходжа, не слухаючи малого, вже відчинив двері: у напівтемному приміщенні дві жінки, повернуті спинами, здійснювали намаз. А в четвертій кімнаті сидів чоловік, який шив ковдру, позаяк він був без бороди, то здавався схожим на мене. Він схопився на ноги, щойно побачив Ходжу. «Що тобі потрібно, навіжений херіфе? [52]» — крикнув він. «Де Семра?» — кинув Ходжа. «Десять років тому пішла до Стамбула, — відповів чоловік. — Вона померла від чуми. А ти чому не подох?» Ходжа не випустив і пари з вуст, він спустився сходами та вийшов із будинку. Я вибіг за ним, а до вух долинуло запитання хлопчака й відповідь жінки: «Це леви приходили, мамо?» — «Ні, це був твій дядько та його брат!»