Гра триває. Літературна критика та есеїстка, стр. 8

Відлуння теми безконтактної «сексуальності квітів» простежується і в інших поезіях — від ранньої «Відійшла ти з померхлого світу…» до таємничої «дівчини світла» («Пізно вночі вертаю додому…») і, особливо, у дивовижно гарній поемі «Стася». Можна сказати, що містична атмосфера любовної єдності, яка переповнює «Стасю», була основним джерелом натхнень/страждань поета й основою його світосприйняття в цілому. Любов, що не прагне опанувати, якась антиніцшеанська відсутність волі до влади, безмовний захват екстазу та благоговіння перед життям — не перед абстрактним поняттям, а перед конкретним існуванням усіх цих трепіток, наголоваток і піскових чортів, уміння бачити й показувати печальний чар речей, пам'ятаючи про зниклих і про загальну рокованість тих, що лишилися, небажання переходити процес ініціації в дорослість — бо «необрізане» дитинство у стократ цінніше, і пам'ять про нього — єдине, що схоже на безсмертя, — усі ці засадничі мотиви поетики Свідзінського прочитуються в «Стасі», написаній «з зaтрудом, ламко», реченнями, побудова яких нагадує шкільний твір або запис у юнацькому щоденнику — на пам'ять. «Така пам'ять — цілісна, жива, неушкоджена подальшим забуванням, фрагментуванням — постає потужним джерелом особливих, таємних знань: хто не розлучився остаточно з дитинством, залишився, як Антонич, „дітваком“ — той бачить більше, сприймає й розуміє повніше, йому відкрито певні неочевидні зв'язки. Поезія ніби апелює до тієї „універсальної духовної дитини“, що є або мала би бути десь бодай на самому денці дорослої душі; саме так дитина й дитинство набувають значення складної філософсько-поетичної категорії», — справедливо констатує Елеонора Соловей.

Поетичне послання Володимира Свідзінського структурується як вічне освідчення, перший і одночасно останній досвід любові, досвід спасенний, тому що любов ця — взаємна, незважаючи на відсутність/неприпустимість фізичного контакту (або, чого доброго, його юридичного оформлення в державних інституціях).

Завжди вільна, містична любов відмовляється слугувати родовому й соціальному началу, вона затята у своїй самодостатності, і плідність її іншої природи — вона породжує не дітей, а твори. Як проміння давно змерхлих зірок, ці твори рано чи пізно все ж добуваються й нашої землі. Володимир Свідзінський — це таке минуле, від якого хочеться походити, і від нього дійсно ведуть нерегулярну послідовність Василь Голобородько, Микола Воробйов, Олег Лишега та інші представники сучасного українського модернізму, створеного як аперіодично повторюваний процес. Водночас поезія Свідзінського — таке Теперішнє, з яким хочеться провадити діалог, і ми справді зустрічаємо його — на рівні спільних тем, інтонаційних ходів або способів інакомовлення — у творах поетів, чий зрілий талант дозволяє вільно спілкуватися з великими. Ось хоча б і Василь Герасим'юк, загалом стриманий щодо верлібру, несподівано пропонує нам містерійний міт «Єзавель», у якому можна безпомилково вирізнити фрагменти, що постали в результаті спілкування зі Свідзінським, зокрема, із циклом «Mortalia». Можна не сумніватися, що майбутнього, у якому відсутній Володимир Свідзінський, тепер, завдяки «Критиці», у нас більше нема.

Гуцулія, осінній архіпелаг

Географічно річ беручи, архіпелаг Гуцулія розташований посеред Карпатського моря; проте пильні спостереження вказують, що рік за роком гуцульські острови невпинно віддаляються в бік Повітряного океану, і рано чи пізно ми будемо змушені визнати, що вони вже сяють у глибинах зоряного неба як іще одне недоторканне сузір'я — заворожено повторимо назви окремих його зірок: Мончели, Грегіт, Брустури, Прокурава, Космач — яким найкраще милуватися рано восени, скажімо, у серпні за старим стилем, наперед відмовившись від пізнавальних зусиль.

Тим ціннішими є для нас послання гуцульських мольфарів та поетів, які ще утримують зв'язок Великої України з даленіючими гірськими островами. Поклавши руку на серце, треба визнати, що їхні повідомлення не належать до легкопрочитуваних; тим більше не надаються вони до негайного практичного застосування, чужі політичній і соціальній дійсності долин, випромінюючи разом із тим зі своєї самодостатності та відстороненості незліченну кількість можливих змістів і їхніх герменевтичних прочитань.

Саме такою, многосвітлою у своїй таємничій темряві бачиться поезія Василя Герасим'юка, видатного поета Гуцулії, чия збірка вибраної лірики вісімдесятих років «Осінні пси Карпат» з'явилася друком на межі тисячоліть.

Перше, що впадає на око при уважному вчитуванні в «Осінні пси Карпат» — це якась несамовита вразливість Герасим'юкового ліричного «я». Зайве було би шукати і, як роблять це останнім часом більшість представників постмодерної або феміністичної дискурсії, — знаходити — перверсійну патологію в цій надчутливості. З тим самим успіхом можна виявляти перверсію у квітки, яка гине від людського доторку. У цій вразливості криється зовсім інша передумова, давно і, здається, навіки забута постновочасною людиною — гідність і неприступність автономії, вірне слідування законові своєї самості (або, в інших поняттях, Дао), переступ та відступництво від якого призводять до невідворотної розплати — екологічної катастрофи, індивідуального божевілля або третьої світової війни. Краще вмерти, ніж піддатися або віддатися — те, що марно намагалися прищепити як культурний інстинкт Ісус Христос, Будда або, ближче, Кант із його вченням про категоричний імператив. Наш подив і захоплення святими людьми, героями, українцями-волюнтаристами, Василем Стусом та багатьма іншими виникав насамперед із захвату їхньою недоторканністю, що їх, як і метеликів, не можна взяти до рук живими, щоби краще препарувати для опанування анатомії святості:

Знання правди про власну беззахисність породжує інше знання — про необхідність удаватися до обману задля спасіння. І як у природі ця необхідність породжує нечуване розмаїття видів мімікрії, часто переступаючи межі потреби самозахисту та вступаючи безпосередньо у сферу мистецтва, так і в соціальній дійсності долин неприступність з одночасною вразливістю смереки, дитини, душі поета обертається «вірою в обман» і творенням цієї віри, тобто поезії. Це розмежування між відвертою і тому беззахисною правдою віри та всемогутнім обманом мистецької ілюзії, як і наполегливо поновлювана спроба об'єднання їх у новому синтезі з особливою виразністю простежується в такого неприховано віруючого поета, як Василь Герасим'юк; саме ця чіткість розмежувань, супроводжувана ненастанними сумнівами та спокусами, відомими кожному недогматичному мисленню, осмисленість і артикульованість критеріїв, уперте намагання називати речі їхніми власними іменами й віра в те, що такі імена є, — все це дозволяє плекати припущення, що перед нами хтось інший, кардинально відмінний від звичної і, нема куди правди діти, звироднілої протягом XX століття постаті всеукраїнського поета: