Гра триває. Літературна критика та есеїстка, стр. 19
Ось такі, не зовсім поетичні думки виникають, коли замислюєшся над тим, чому в Римарука поганий настрій. Коло, яким кружляє чай, зграя вовків святого Юра, троє за столом, які очікують на Різдво, — поет одна за одною створює моделі органічної людської єдності — і сам-таки розчаровано відступає від них. Хочемо ми того, чи ні, але література відтворює не тільки саму себе, а й реально наявні — або відсутні — структури життєвого світу; поколінню «вісімдесятників» випало пережити катастрофічну підміну ідеалів, орієнтацій, настанов; хистка рівновага, яка встановилася сьогодні, влада, яку репрезентують ті самі люди, що й двадцять літ тому, — або їхні спадкоємці, — масова спекуляція й уживання всує понять національного міту, які ще недавно старанно викреслювались і знову ж таки, підмінялися іншими, відтак, девальвація й духу, і літери — усе це втілюється в глосолалійних або просякнутих гумором шибеника («Тут не знайдете мене ви…») віршах. Кажучи просто, створювані моделі людського співіснування в причетності до єдиного більше не тримаються купи, попри всю технічну досконалість організаторського задуму. «Коли дому Господь не будує, даремно працюють його будівничі при ньому», — стверджує псалом (Пс. 126, 1). І тому ми знову й знову зустрічаємо в Римарука oбрази, пов'язані з розпадом, непридатністю давніх ритуалів у сьогоденному «німфетковому» світі. Його давніше романтичне замилування юнацьким поетичним братством («Три потоки місячного світла», «Двадцятилітній», «Братове, хто стояв при слові у сторожі…» та багато інших) відступає перед колаборантством колишніх побратимів, їхньою моральною деградацією або «підміною», їхньою недостатністю й малістю:
На цій землі, яку «ковтнула чорна звізда», майбутнє бачиться небезпечним, воно впритул межує зі смертю; кожна спроба створити новий об'єднавчий, «будівничий», а не апокаліпсичний міт є останньою — і з огляду на втрату віри навряд чи успішною:
Ясна річ, марною справою були би пошуки якогось остаточного слова, останньої відповіді — від них не ухиляються лише посередні поети. Ми не знайдемо в Римарука виразно артикульованих порад щодо того, якими засобами можна боротися із цією хворобою «пліснявого часу», або, іншими словами, з відсутністю принципу достатньої легітимності. Здається, поет радо відмовився би від свого невитравного бачення загрозливих соціальних і культурних явищ, віддався би розкошам вільного від будь-яких проблем життя, життя, у якому є нарешті розквітле серпневе море і тайнопис тіла коханої жінки «на тихому-тихому березі»; і старі письмена, і нові «письменята» викликають у невиправного книжника професійну втому, проте позбутися їх не вдасться вже ніколи — видима відсутність епіграфів із надлишком компенсується ремінісценціями й парафразами, органічно засвоєними й невідчужуваними голосами «своїх» поетів, вічно розкритим до них — ось хоча б і до Тараса Шевченка — горизонтом сподівань:
Письмо Римарука у «Видінні» прозорішає та легшає, часом він не цурається зворотів повсякденної мови, деякі образи може відчитати навіть довільно вихоплена з київського натовпу німфетка: «проза, мов рекет», «речення бритоголові, немов хлопці з „бригади“». Натомість у «Відлунні» поет залишається вірним своєму, одного разу викшталтуваному на зразках старих майстрів, стилеві. Короткий сполучник «і» між двома частинами «Діви Обиди» — «Видіння і відлуння» — вказує на те, що властива йому модерність як у 80-х, так і сьогодні не зводиться до тих або тих реалій сучасного міського життя, а проступає в характерному інтонуванні вірша, у трохи печальному й водночас безтурботному ставленні до життя, яке проминає, — і якраз це вироблене принципове ставлення, зорієнтоване найкращими творами української та світової літератури — а не потворами біжучої політики, — є найціннішим для прихильників поезії Ігоря Римарука. Він не може розв'язати проблем — поети існують не задля цього, — але він може висловити й проблемність, і безпроблемність, структурувати потік мовлення в довершених фактах мови, саме цим прирощуючи те буття, яке неможливо вкрасти і яке одне може поєднувати смертних істот між собою в їхньому часі.
Улюблені розкоші янголів
Признаюся, що певний час я не міг розпочати читання збірки віршів Івана Малковича «Із янголом на плечі». Надто гарним був вигляд книжки. Недосяжна лялька Барбі, мрія сільської дівчинки. Тендітний метелик із тремким розчерком тонкого пера на крилі, якого лячно взяти до рук. Пташині стежечки літер на першому снігу аркуша. Ретельно дібрані кольори, шрифт, розкішний папір, відстань між рядками, строфами, проставлені наголоси, які допомагають триматися стрижневого ритму, дати написання віршів, винесені в дужках до змісту — щоб не відволікати від самих віршів, історію не змішувати з поезією… Я всміхнувся на жарт автора: «Коректор Віктор Морозов». Помилувався віртуозною графікою Світлани Білявської — своєрідними художніми самоцитатами обкладинки й заставок між розділами. Мені в цій книзі подобалося все, вона була маленьким мистецьким шедевром, і місце її було в картинній галереї, а не в бібліотеці. Пощо її читати? І як — а раптом я побрудню сторінки?!
Хтозна, може, вона й до сьогодні залишалася би непрочитаною. Гортав би її, милувавсь і знову ставив би на поличку. Але під час одного з таких гортань-милувань мені трапився вірш, який я добре знав і любив іще з першої Малковичевої книжки «Білий камінь»:
Я завагався: хіба там був «псалтир»? І чому я не пам'ятаю цих «князів садів» в останньому рядку? За двадцять літ, відколи я вперше познайомився з поезією Івана Малковича, було прочитано десятки, якщо не сотні тисяч віршів. Нічого дивного, якщо забулося, чим саме закінчувався один із них. Я знайшов «Білий камінь», порівняв обидва варіанти й переконався, що моє вагання небезпідставне. Це був той самий — і водночас повністю відмінний вірш. Строфа, яка в першій збірці уривалася на півслові: «а де були плоди — лиш oтвори…», — тепер закінчувалася виразно сказаним:
Замість «псалтиря» в «Білому камені» стояли «письмена». Ясна річ, хто би пропустив до друку в 1984 році отаку «релігійну пропаганду». Переді мною був той Малкович, якого я не знав. Це провокувало. Я дістав усі три попередні збірки: «Білий камінь», «Ключ», «Вірші», і зауважив іще одну деталь, якої не помітив спочатку, — у книжці «Із янголом на плечі» вірші з попередніх книжок розташовані не в діахронічній перспективі, а навспак, тож просуваючись у читанні до кінця книжки, ми парадоксально опиняємося на самому початку творчості Малковича. За всім цим стояла концепція. Чи можна цю книжку назвати «вибраним»? Я забув про свій побожний острах перед самодостатністю білосніжної мистецької речі, розгорнув «Із янголом на плечі» на першій сторінці й поринув у читання, яке перетворилося на захопливу інтелектуальну пригоду.