Замкнена кімната, стр. 26
— А що робити з Маурітсоном? — спитав Гунвальд Ларсон.
— Звичайно, відпустимо його, — неуважно відповів Бульдозер. — Він своє зробив і тепер сходить зі сцени.
— Отак і сходить? — засумнівався Гунвальд Ларсон.
— Друга п'ятниця, — мрійливо мовив Бульдозер. — Подумати тільки що нас чекає.
— Атож, подумати тільки, — буркнув Гунвальд Ларсон.
Задзвонив телефон: пограбування банку у Віллінгбю.
Не вельми цікавий випадок. Іграшковий пістолет, і тільки п'ятнадцять тисяч здобичі. Злочинця спіймано через годину — він ходив, ледве тримаючись на ногах, парком Гумлегорден і роздавав гроші кожному, хто йому траплявся на очі. За той час він уже встиг напитися, купити сигару і до всього схопити кулю в ногу від надто сумлінного поліцая.
Цю справу спецгрупа розплутала, не виходячи з приміщення штабу.
— Тобі не здається, що й до неї причетний Вернер Рус? — лукаво спитав Гунвальд Ларсон.
— А що, слушна думка, — підхопив Бульдозер. — Посередньо причетний. Адже його спритні операції заохочують до них не таких здібних злочинців. Отже, можна сказати, що…
— Годі вже, ради бога, — сказав Гунвальд Ларсон.
Ренн подався до, свого кабінету.
Там сидів чоловік, якого він дуже давно не бачив.
Мартін Бек.
— Здоров, — привітався гість. — Ти що, з кимось бився?
— Та нібито…
— Як нібито?
— Сам добре не знаю, — відповів Ренн. — Я тепер уже нічого не розумію. А ти чого завітав?
XX
Кабінет Ейнара Ренна в штабі спецгрупи на Кунгсгольмсгатан виходив вікном на подвір'я. З вікна видно було великий котлован, з якого помалу мав вирости, затуляючи все навколо, високий будинок управління поліції. І з цього ультрасучасного колоса в самому центрі Стокгольма поліція простягне на всі боки свої мацаки й міцно стисне ними покірних громадян. Принаймні частину з них, адже не кожен може виїхати за кордон і не кожен здатний накласти на себе руки.
Місце, обране для будови, і велетенські розміри нової поліційної штаб-квартири викликали з усіх боків запеклу критику, але кінець кінцем поліція домоглася того, — чого хотіла. Стосовно будинку.
Поліція, чи, швидше, дехто з її керівництва, хотіла мати у своїх руках владу. Саме ця прихована мета протягом останніх років зумовлювала всі її дії. А оскільки досі поліція ніколи не виступала в шведській політиці як самостійна сила, то мало хто збагнув, куди вона гне. Більшості ж людей постійна активність поліції, яку вона виявляла останнім часом, удавалася суперечливою і незрозумілою.
Новий будинок мав стати важливим символом нової влади. Він повинен був полегшити централізацію управління тоталітарного типу й водночас стати фортецею, де легко сховатися від сторонніх очей. Під сторонніми в цьому випадку мали на думці весь шведський народ.
До уваги брали й ще одне міркування: з поліції в Швеції дуже багато сміялись, а тепер цьому буде покладено край.
На це дуже розраховували..
Та поки що такі заповітні надії плекала лише купка людей, і те, що внаслідок сприятливих політичних поворотів могло перетворитися в міністерство жаху, було ще тільки величезною ямою в кам'янистому грунті Кунгсгольмена.
З вікна Реннового кабінету й досі можна було без перешкод дивитися на верхню частину Бергсгатан і розкішну зелень Крунуберзького парку.
Мартін Бек підвівся з крісла й підійшов до вікна, йому навіть видно було вікно тієї квартири, де Карл Едвін Сверд дістав кулю в груди і пролежав два місяці, забутий усіма на світі.
— Поки ти став спеціалістом з банкових пограбувань, у тебе в руках побувала одна справа. Смертельний випадок. Прізвище покійника Сверд.
Ренн зніяковіло хихикнув.
— Спеціалістом… Годі тобі.
Ренн був непоганий чоловік, але зовсім не такої вдачі, як Мартін Бек, тому їм завжди було важко працювати разом.
— Але я справді саме почав був розслідувати той смертельний випадок, коли мене перекинули.
— Як перекинули?
— Ну, відрядили сюди, в спецгрупу.
Мартін Бек відчув легеньке роздратування. Сам того не усвідомлюючи, Ренн весь час збивався на військовий жаргон. Два роки тому в нього не було цього.
— Ти дійшов якогось висновку?
Ренн почухав великим пальцем свій червоний ніс і сказав:
— Я не, встиг глибше копнути. А чого ти питаєш?
— Того, що цю справу передали мені. Ти хіба не знаєш? Своєрідна трудова терапія.
— Ні, таки кумедна справа, — сказав Ренн. — Наче початок детективного роману. Вбитий дід у кімнаті, замкненій зсередини. А тут ще…
Він замовк, наче засоромився чогось. Ця його звичка багатьох дратувала. Весь час із нього доводилось витягати слова. Наприклад, запитувати:
— Ну, що ще?
— Та ні, просто Гунвальд сказав, що я мав би негайно арештувати самого себе.
— Чого?
— Як підозрюваного. Ні, ти гладь! Адже я міг би сам його застрілити зі свого кабінету. Крізь вікно.
Мартін Бек нічого не відповів, і Ренн відразу зніяковів.
— Та ні, він, звичайно, пожартував. А крім того, Свердове вікно було замкнене зсередини, завіса опущена й шибки цілі. Та й…
— Що ще?
— Та й з мене нікчемний стрілець. Якось я не влучив у лося з восьми метрів. Після того батько не давав мені рушниці. Я тільки носив термос, горілку і їжу. Тож…
— Що?
— Та ні, адже звідси до того вікна метрів двісті. Якщо я з восьми не влучив у лося з рушниці, то з пістолета взагалі і в той будинок не влучу. Ох, вибач, я не хотів…
— Що не хотів?
— Та ні, тебе, мабуть, дратує, що я весь час торочу про пістолети, про стрільбу.
— Анітрохи. Але що ти все таки встиг зробити?
— Та майже нічого, — я вже казав. Зробив криміналістичне дослідження. Але до того часу там уже встигли так наслідити… Ще я подзвонив у лабораторію, спитав, чи перевіряли руки Сверда на сліди пороху. Виявилося, що ні. І, на жаль…
— Що на жаль?
— Трупа вже не було. Віддали на кремацію. Нічого собі слідство…
— А про самого Сверда ти щось дізнався?
— Ні, ще не встиг. Але я спробував з'ясувати одну річ…
— Що саме?
— Та бачиш, коли хтось застрілився, повинна бути куля. А балістичної експертизи не зробили. То я подзвонив патологоанатомові — між іншим, то була жінка, — і вона сказала, що поклала кулю в конверт і десь його засунула. Недбальство на кожному кроці.
— Ну й що?
— Вона ніяк не могла знайти його, того конверта. Я звелів їй неодмінно знайти й відіслати кулю на балістичну експертизу. Потім мене забрали.
Мартін Бек обвів поглядом ряд будинків віддалік на Бергсгатан і задумливо потер перенісся двома пальцями.
— Слухай, Ейнаре, — почав він. — А що ти сам думаєш про цю справу? Сам особисто?
У поліції своїми особистими думками про офіційні справи обмінювались тільки близькі друзі. Мартін Бек і Ренн ніколи не були ні друзями, ні ворогами.
Ренн довго мовчав, видно, був неприємно вражений. Нарешті відповів:
— Думаю, що у квартирі був револьвер, коли патрульні виважили двері.
Чому саме револьвер? Дуже просто: гільзи не знайшли. Отже, Ренн усе-таки здатен логічно думати. Револьвер лежав десь на підлозі, наприклад, під трупом. А потім його хтось забрав.
— Але ж тоді виходить, що котрийсь із патрульних збрехав, чи як?
Ренн сумно похитав головою.
— Ні… тобто, я сказав би трохи інакше: вони не доглянули як слід, тоді вирішили покрити один одного. Бо коли Сверд наклав на себе руки, револьвер мав лежати під ним. Тоді ні вони, ні Густавсон, якого вони викликали, не могли його помітити, поки тіло лежало. І хтозна, чи вони здогадались оглянути підлогу потім, як тіло вже забрали.
— Ти знаєш Альдора Туставсона?
— Знаю.
Ренн знічено зіщулився, та Мартін Бек утримався від неприємних запитань. Натомість він сказав:
— Ще одна важлива річ, Ейнаре.
— Яка?
— Тобі пощастило побалакати з Крістіансоном і Квастму? Коли я в понеділок вийшов на роботу, тільки один із них був на службі, а тепер один у відпустці, а другий має вихідні.