Мушкетери, стр. 24
А через два дні табір перенесли в ущелину Джаббар.
ЧАСТИНА 4
РОЗДІЛ ПЕРШИЙ
Дудников у всій своїй красі
Досі нам не було нагоди показати на повну силу одного з учасників подій, що описуються в цій книжці. Щоправда, ім’я його згадувалось, і навіть не раз. Недобрим словом поминав його Григорій Тарасюк. Дещо двозначно — академік. Нарешті якось цей самий учасник подій проявив себе в дії: поставив кілька запитань Майї Кремньовій на засіданні Сектора фізичних методів дослідження доісторичних пам’яток і утримався голосувати за Майїну поїздку в Саммілі. Та все ж таки, як уже мовилося, показати його на повний зріст ще не було нагоди. І автори тут зовсім не винуваті.
Справа в тому, що Дудников взагалі ніде не був головною дійовою особою. Хоч у свій час був однокурсником по університету, він уже встиг стати доктором наук, тоді як Тарасюк ходив у кандидатах. Одначе Дудников ні разу в житті не посідав посади головного, завідуючого, начальника, керуючого І таке інше.
Чомусь завжди головним призначали когось іншого, а Дудников ставав заступником. В університеті він був заступником голови студентського наукового товариства. В інституті — заступником ученого секретаря. Під час експедицій, в які він, до речі сказати, від’їжджав у порівнянні з Тарасюком не дуже часто, Дудников ніколи не був керівником загону або групи. Тільки заступником!
Проте, судячи з усього, становище “зама” цілком влаштовувало Дудникова. В усякому разі, ніхто й ніколи не чув од нього ніяких зазіхань на якусь “головну” посаду.
І якщо зараз Дудников виступає в ролі головної дійової особи, то лише через те, що так нещасливо склалися для нього обставини…
До певної міри Дудников був прямим Майїним антиподом. Якщо Майя завжди точно знала, чого вона хоче, то він завжди точно знав, чого він не хоче. А найрізноманітніші небажання Дудникова сходились врешті-решт на одному — на небажанні будь-яких змін.
Із величезної кількості видів стану, в якому може перебувати фізичне тіло, Дудников визнавав лише два: стан спокою і стан прямолінійного й рівномірного руху.
Будь-яку дію, що могла б призвести фізичне тіло, котре називалося доктором історичних наук Дудниковим В. С., до якогось іншого стану, крім двох вищезгаданих, він сприймав як особисту образу.
Та навчений великим життєвим досвідом, він розумів, що найкращий метод оборони — це наступ. І тому охоче приєднувався до різноманітних нових течій, займаючи в них крайні, ар’єргардні позиції. А коли новатори починали звинувачувати свого Колегу в консерватизмі, він у найсерйознішому тоні повторював своє улюблене прислів’я: “Консерватор потрібний для прогресу, як гальмо для машини”.
І ця тактика цілком виправдувала себе. “Підбурники спокою” були, як правило, раді бачити в своїх лавах людину, що мала репутацію солідного вченого мужа, незаплямованого всілякими ризикованими ідеями. А ті, які любили стан спокою, були вже спокійні від того, що один із них вважався своїм у таборі “противника”. Ну, а начальство?.. Дудников був для начальства певною гарантією проти надмірних “збочень” інститутської молоді — своєрідним гіроскопом, що гарантував конче необхідну в науці сталість. Відсутність хитань, вібрації та інших не завжди бажаних фізичних явищ.
З усіх цих причин пропозиція директора інституту про призначення Дудникова заступником голови Сектора фізичних методів дослідження доісторичних пам’яток не викликала ні в кого заперечень. А коли Тарасюк поїхав у Саммілі, заступник став головою. Точніше, т. в. о., тобто тимчасово виконуючим обов’язки…
Однак ці три літери не врятували становища. Всупереч своєму правилу, Дудников раптом виявився офіційним головою вельми ризикованих, як на його погляд, справ. І це Дудникова дуже пригнічувало. Досі у відповідь на запитання про гіпотезу Бєлова він міг сміливо відповісти: “Я гіпотезами не відаю… Моя функція — історична Інтерпретація результатів досліджень. Якими б методами, з вашого дозволу, вони не велись…”
Тепер він відповідав за все. Навіть і за цю чудернацьку гіпотезу.
З тієї самої хвилини, коли літак з Тарасюком і Кремньовою зірвався з бетонної доріжки Шереметьєвського аеропорту, Дудников мав якесь надзвичайно неприємне відчуття хисткості: ніби хтось постійно тягнув його вбік від твердого і ясного шляху, і він ось-ось мав упасти в яму.
Особливо посилилось це відчуття після того, як схильний до різних авантюр Тарасюк прислав повідомлення про так званий портрет так званого космонавта…
І відчуття Дудникова справдилось.
Шостого червня, як тільки він увійшов до інституту, до нього підбігла схвильована бабуся бібліотекарка.
— Вольдемаре Семеновичу! Ви веліли доповідати про іноземні відгуки… Мені щойно подзвонили з центральної бібліотеки. Просять вас приїхати туди…
— Нащо?.. Наскільки мені пригадується, всі замовлення я роблю через вас…
— Не знаю, Вольдемаре Семеновичу, слово честі, не знаю, в чому справа! Мені лише сказали, що велика неприємність… І щоб я відразу, як побачу вас…
— Дрібниці! — недбало промовив Дудников. — Мабуть, знову якийсь пасквіль на Бєлова. А нам з вами то що? Адже він навіть не співробітник нашого інституту!
— Ні, не на Бєлова, — тихо сказала бібліотекарка. — Я запитала…
Дудников зблід, уся кров відхлинула з його рум’яних щік.
— Не на мене ж? — намагаючись посміхнутися, видавив з себе він нарешті.
— Не знаю, слово честі, не знаю, — повторила бабуся.
Дудников механічно, невідомо для чого, розстебнув портфель, потім знову застібнув його і, не кажучи більше й слова, попрямував до виходу.
Через півгодини молодий співробітник іноземного відділу з удавано байдужим виразом на обличчі подав йому журнал в лакованій обкладинці:
— Вранішня пошта з Рима.
Дудников узяв журнал, одягнув на акуратні вуха прозору оправу окулярів — і занімів.
Прямо на нього з яскравої обкладинки журналу дивилися усміхнені очі… Кремньової!
Поперек дівчачого плеча гарним великим шрифтом було набрано якийсь напис. А над її золотистим волоссям виднілося вже знайоме Дудникову чудовисько у скафандрі.
— Перекладіть, будь ласка, — попросив Дудников.
— Прошу!.. “Юна російська художниця малює портрет космічного мандрівника на диких скелях Саммілі. Читайте репортаж нашого кореспондента на третій сторінці”.
А на третій сторінці повідомлялося:
“В інтерв’ю, що одержав наш нью-йоркський кореспондент від молодого вченого-археолога містера Уїльяма Сміта, дослідник, котрий кілька днів тому залишив Аравію через сімейні обставини, повідомив, що поблизу оази Саммілі експедиція, в якій містер Сміт мав за честь працювати, виявила дуже цікаві наскельні зображення людей і тварин.
Ці зображення зроблені жителями пустелі за найдавніших часів.
Містер Сміт висловлює свій жаль, що не може познайомити читачів з цими знахідками без дозволу професора Фернана Гізе, котрий залишився для завершення дослідів у Саммілі.
Щоб остаточно не розчаровувати нас, містер Сміт люб’язно погодився передати редакції фотознімок “Гостя з космосу” — картини, намальованої на стіні печери учасницею експедиції міс Майєю Кремньовою із Москви”.
Дудников уважно вислухав переклад, і всупереч сподіванням молодого співробітника іноземного відділу, не знепритомнів. Навпаки, обличчя його стало спокійне, задоволене.