Мушкетери, стр. 19

— Я не ображаюсь, — задумливо сказала дівчина. — Послухайте, Фернане, ви не знаєте, чому ущелина Джаббар називається саме так — “Джаббар”?

— Не знаю. А що?

— На одному із північноафриканських діалектів “джаббар” означає “велет”…

— А Гібралтар за старовини називався Геркулесовими стовпами! Ну й що далі?

— Що далі? А далі я хотіла спитати вас, чи знаєте ви пісеньку про шимпанзе?

— Начебто ні, — всміхнувся Фернан.

— Ну, то слухайте!

РОЗДІЛ П’ЯТИЙ

І сказала велети…

Від’їхавши од табору кілометрів з десять, Майя і Халід почули гуркіт мотора — низько над ними пролетів вертоліт. Він зробив коло над плато, ще раз пролетів над вершинами й подався у бік табору.

— Хто б це міг бути? — спитала Майя.

Халід тільки покрутив головою. Він ніколи раніше не бачив вертольота.

“Можливо, в таборі щось сталося? Чи не повернутись?” — подумала дівчина. Але потім вирішила, що за час, який минув од їхнього від’їзду, нічого особливого трапитись не могло.

І Майя знову торкнула підборами коня, і він пішов добрим клусом. За десять метрів попереду скакав Халід.

Сонце ще не зійшло, але ось-ось мало з’явитися й відігнати вранішню прохолоду.

Все-таки вони встигли доїхати до сховища раніше, ніж сонце почало припікати по-справжньому.

Важко було уявити собі, що цю похмуру ущелину між чорними скелями колись наповнював кришталевий блиск води, а мертві кам’яні схили вкривала соковита зелень трав та дерев. Здавалося, що тут ніколи не існувало ніяких ознак життя, ніби тут не наша планета, а Місяць або астероїд.

Майя проїхала вздовж ущелини кілометрів два і знову повернулась до її початку — туди, де, за Халідовими словами, містилися печери.

Печер тут було чимало, куди більше, ніж біля скелі з “биками”. Лише на західному боці ущелини Майя налічила шістнадцять ніш та одинадцять глибоких сховищ — вони нагадували вже справжні печери.

Особливо сподобалась Майї одна печера-найглибша і найширша. Піднявши руку, вона не могла дотягтися навіть до половини стіни величезної кам’яної зали. Вхід був з південного боку, і, незважаючи на триметровий коридор, що відділяв залу від входу в печеру, тут було досить видно.

— Можливо, велетами називали раніше ці дві гори? — Майя показала на дві скелі, що стояли насторожі ущелини, — високі, посічені глибокими тріщинами

— Не знаю, — озвався хлопчик. — Ці скелі не мають імен.

Вона зупинилась біля входу й подивилася на східний, положистий бік ущелини. Тут скелі були вивітрені й зруйновані значно більше. Вітер, трохи стримуваний на протилежному березі крутими пасмами скель, був тут єдиним господарем протягом багатьох. тисяч років.

Обстежити всі ці виїмки і печери?.. Таке під силу тільки великій, добре оснащеній експедиції. Навіть якби сюди приїхали й Фернан з Григорієм — все одно вони витратили б на це роки…

Все це Майя добре розуміла. Але водночас. вона мала таке відчуття, яке буває у рибалки, коли він уперше закидає спінінг у незнайому річку і крізь темні шари води “бачить” величезну щуку, що поривається до блешні.. Так само й зараз “бачила” Майя гостроносий міжзоряний корабель, зображений на скелях похмурої ущелини.

Їй самій було смішно, але, слово честі, вона не тільки відчувала, що тут її чекає чудове відкриття, вона навіть “знала”, де саме станеться це відкриття!

Майя не поспішаючи оглянула величезну залу. В гущі світла, що перетинало коридор, виблискували піщинки. Вони були такі малі й легенькі, що не видно було їхнього осідання. Все ж кам’яну підлогу вкривав товстий, злежалий шар піску.

Товстий шар пилюки покривав і стіни. Кіптяви не було видно.

Мабуть, вода зникла з ущелини дуже давно, тисячі років тому, і людині нічого було робити тут, серед мертвого каміння. Якщо люди потрапляли до Саммілі, вони зупинялися поблизу джерела.

Але тоді, коли в Джаббарі гомоніла ріка і шелестіло важке листя, а щоночі гавкали собаки і ревів голодний лев, — у ті часи люди не могли не використати для житла такого чудового природного сховища, як ця печера!

Майя вирішила, що очистку треба починати з північної стіни, бо на неї падає більше світла. Чим більше дівчина дивилася на жовто-буру кору, яка покривала чорний камінь, тим більше вона переконувалась у тому, що ключ до таємниці заховано саме тут. її охопило таке велике нетерпіння, що вона вийняла ніж і почала скребти цю кору. Але “штукатурка” майже не піддавалась. І, присоромлена власним нетерпінням І варварством, Майя заховала ніж.

Халід допоміг Майї затягти в печеру чотири шкіряних мішки з водою, кожний літрів на вісім, — на день мало вистачити.

Майя налила води у пластмасове відро, кинула туди капронову щітку й губку, щільно затулила відро кришкою, щоб вода не випаровувалась, і стала перед стіною, замислившись. За всіма правилами, які пояснив їй Фернан, треба починати зі стелі або хоч би з самого верху стіни. Інакше можна пошкодити нижні “яруси”: якщо внизу виявиться малюнок, на нього сипатиметься пилюга і тектиме вода.

Але як дістатися стелі? У низьких печерах до неї можна дотягнутись рукою, а тут? Драбин у таборі немає. Щоб зробити підставку, потрібні дошки, а дерева тут теж немає. Ні за які скарби старовинні вона не доторкнулась би до пальми біля великого джерела.

“Колись тут, можливо, теж було вдосталь лісу, — подумала Майя. — Зрубали ліс, і утворилася пустеля”.

Спочатку дівчина вирішила притягти в печеру кілька каменів, скласти з них підвищення і на ньому працювати. Спробувала разом з Халідом зрушити з місця першу ж підходящу брилу. І відразу зрозуміла, що лише на цю роботу вона витратить цілий день. Адже ж підвищення треба буде пересувати!

А що, коли розпочати прямо з того місця, де легко дістати? І коли на стінці щось з’явиться, можна буде зробити карниз, хоч би з глини. Тоді вся вода й грязюка стікатимуть зверху по карнизу і не зіпсують стінку внизу…

Халід схвалив цей план. Він сказав, що знає в ущелині одне місце, де є глина.

Вони спустилися на кам’яне дно колишньої річки, і недалеко від печери Халід показав Майї синю пляму на землі. Дівчина розім’яла в руках кавалок глини — він був м’який і в’язкий.

Вони понесли з собою кілька таких великих грудок у печеру. Там Майя замісила глиняне тісто і приліпила до стіни невеликий увігнутий, як жолоб, карниз. Потім налила в нього з півсклянки води. Вода стекла вздовж карниза, навіть не просочившись стінку.

Халід гордо глянув на чудову конструкцію.

— Тепер ти можеш спокійно мити камінь, — з гідністю промовив він. — А коли закінчимо внизу, придумаємо ще щось.

— Дякую, Халіде! — Майя ласкаво скуйовдила його коротке чорне волосся, жорстке, наче капронова щітка. — Ти молодець! Давай зробимо так: я змиватиму пісок там, де тобі не дістати, а нижче й до підлоги працюватимеш ти. А поки я розчищу стінку зверху, ти встигнеш з’їздити ще раз по воду.

Халід радісно кивнув і побіг до коня.