Мушкетери, стр. 12
Фернан підскочив до вікна і в невиразній напівімлі розгледів унизу маленьку постать.
Через кілька хвилин він втягнув хлопчика в кімнату.
Халідів халат перетворився на дрантя, босі ноги були закривавлені. Міцно стискаючи в руках якийсь мішок, він опустився долі.
— Що трапилось? Що з тобою?
— Нічого, — усміхнувся Халід.
Фернан кинувся до аптечки.
Поки він обмивав та обтирав спиртом і йодом глибокі садна на хлопчикових ногах, той лаконічно відповідав на його запитання.
— Де ти був?
— На горі…
— Чому вночі?
— Не пускали…
— Хто не пускав?
— Поліцейські…
— Які поліцейські?
— Не знаю…
— Але чому не пускали?
— У них наказ…
Поклавши хлопчика на диван, Фернан сердито спитав:
— І якого дідька тебе туди понесло?
Замість відповіді Халід показав на мішок, що так і лишився біля порога.
Фернан насилу витяг з мішка довгастий, дуже важкий предмет і запитливо глянув на Халіда:
— Що це таке?
Але хлопчик нічого не зміг би відповісти, коли б навіть знав: він заснув.
Фернан поклав дивний предмет на підлогу, підійшов до Халіда і накрив його ковдрою. Потім сів навпочіпки і став уважно розглядати шаруватий торець Халідового скарбу.
Це було схоже на сувій, на згорнутий довгий рулончик, але не паперовий, не папірусний, не пергаментний, не шкіряний, а мідний!
Такого Фернан ніколи не бачив. Він навіть не чув про існування подібних предметів.
Він знав про книги на камені, на глиняних черепках, на бересті, на пальмових листках, на кістяних і золотих платівках, на покритих воском дощечках, навіть на черепаховому панцирі.
Але мідний згорток — це щось нове!
Що ж могло бути написано в такій дивній книзі?
Фернан переніс її на стіл, узяв лупу, набір інструментів і почав уважно оглядати дивну Халідову знахідку.
Він так захопився розглядом мідного згортка, що не помітив, як настав ранок, і забув вимкнути лампу.
Можливо, він забув би навіть про сніданок, коли б не делікатний стук у двері.
— Прошу пробачити, пане Гізе. Можна вас на хвилиночку!
Вигляд господаря готелю був надзвичайно стурбований.
— Бачить аллах — не хотів вас тривожити. Але такі діла…
Він простягнув Фернанові газету.
— Що там скоїлось? — запитав Гізе.
— У нас в ХІрбеті приземлились марсіяни!
— Давно? — Гізе засунув газету під пахву і почав повільно розминати сигарету.
— Позавчора! — довірливо нахилившись до Фернана, повідомив господар. — А цієї ночі невідомі грабіжники залізли в монастир Святого Гільйома і викрали скарби монастиря!
— Дивний збіг, — помовчавши, сказав Фернан.
— Ви теж думаєте, що скарби викрали ці марсіянські дияволи?
Господар так і не дочекався відповіді.
Фернан Гізе, втупивши невидющий погляд у стелю, тарабанив по бильцях довгими сильними пальцями.
Коли Гізе повернувся в кімнату, Халід сидів навпочіпки на підлозі і розглядав велику книгу.
— А на стільці незручно? — спитав Фернан.
Халід ніяково усміхнувся, скочив на ноги і поклав книгу на стіл.
— Дивись, дивись, будь ласка. Тобі подобаються ці картинки?
— Дуже. Особливо бики Саммілі!
— Як ти сказав? — перепитав Фернан.
— Бики Саммілі, — повторив хлопчик. — Так називав їх дідусь Джафар.
Він розгорнув книгу на кольоровій глянцевій вклейці. На блакитнуватому фоні яскраво вирізнялись жовтогарячі бізони з важкими нахиленими до землі головами.
— Ти помиляєшся, — сказав Фернан. — Твій дідусь не міг бачити таких тварин. Вони не живуть і ніколи не жили в пустелі. Цю картинку я знайшов на стіні грота, далеко звідси, в Іспанії.
— Я не помиляюсь! — вигукнув Халід, — Бики Саммілі — не живі. Це картинка — велика, дуже велика картинка. На великій скелі в Саммілі. Коли я був маленький, дідусь часто розповідав мені про цю скелю. А потім ми зупинилися біля джерела, і я дивився на биків Саммілі.
У Фернана загорілися очі. Він, автор першої в світі книги про наскельний живопис, нічого не чув про якихось там биків Саммілі!
— Слухай-но, Халіде! А чи немає там інших скель з іншими малюнками?
— Там дуже багато скель. Але про інші малюнки я нічого не чув.
— Тим краще! Значить, ми їх розшукаємо!
Фернан ласкаво поклав руку хлопчикові на плече:
— Можеш вважати, що ти цілком і повністю розрахувався зо мною!..
РОЗДІЛ П’ЯТИЙ
Крадіжка із зломом
— Безглуздя! — вигукнув Тарасюк. — Дике безглуздя! Стародавні жителі не знали залізобетону!
— Ви маєте цілковиту рацію! — пролунав поруч незнайомий голос.
Тарасюк озирнувся. Біля нього стояв високий, дуже худий чоловік у білій сорочці і грубих парусинових штанях…
— Фернан Гізе, спелеолог! — відрекомендувався він і простяг Григорієві суху, коричневу від загару руку. — А ви, мабуть, пан Бєлов?
— Не зовсім, — обережно відповів Григорій. — Моє прізвище Тарасюк, за професією — археолог, постійне місце проживання — Москва.
— Якщо вам потрібна піраміда, то ви запізнились, пане Тарасюк.
— Бачу, — пробурчав Григорій. — І лише на якихось нещасні дві години… Вночі поліція нікого не пускала в Хірбет, а ця банда мала прекрасний транспорт!.. Важко збагнути — кому потрібно було підіймати піраміду?
— У вас нема ніякої підозри?
— Абсолютно! — твердо сказав Тарасюк.
— А в мене є, щоправда, дуже невиразна. Така невиразна, що не варто було б нікому й говорити про неї. Та коли ви майже Бєлов, — усмішка майнула у Фернанових очах і відразу ж щезла, — коли ви майже Бєлов, то вам скажу. Піраміду могли підмінити ті ж самі люди, котрі простягли руки до печер…
— Ви маєте на увазі глечики з золотом?
— Якби ж із золотом! — розсміявся Фернан. — Про що ви говорите?
— Водій, он той самий, — Тарасюк показав у бік, де стояла машина, — розповів мені, що тут у печерах знайшли глечики з. золотом.
— Бідному всюди ввижається золото!..
— Що ж було в печерах?
— Не знаю. Але там могли бути стародавні рукописи. Манускрипти, котрим ціни не складеш.
— І ви що-небудь знаєте про тих, хто це зробив? — спитав Тарасюк.
— Дуже мало, — зітхнув Фернан. — Знаю, що без змови з владою тут не обійшлося. Поки вони працювали в горах, доступ туди був закритий. Так само, як сьогодні, з ваших слів, сюди. А ще знаю, що місяця з півтора тому, тієї самої ночі, коли перекрили дороги в гори, із сейфа отця Філіпа — ігумена тутешнього монастиря — зник дуже стародавній манускрипт…
— Часом не той, що попав потім у пресу?
— Часом той. Точніше, викрали оригінал. А газета надрукувала фотокопію, котру я їм послав. Завдяки збігові деяких обставин у мене опинилася копія, котрою я спочатку не міг розпоряджатись. Але крадіжка розв’язала мені руки.
Тарасюк не зрозумів зв’язку між крадіжкою оригіналу і публікацією копії, але промовчав.
— Ну, рукопис — це ще я розумію, — сказав він по паузі. — Стародавні манускрипти дорожчі за золото… Будь-які злодії, довідавшись про них, не проти були б погріти руки. І навіть підкупити поліцію. Але піраміда! Кому потрібні три тисячі тонн битого каменю? Уявляю собі, що лишилося від піраміди!..
— Що й казати, — посміхнувся Гізе. — Знову крадіжка із зломом!
— Зачекайте! — Григорій взяв його за руку. — Можливо, її зроблено було з особливого каменю?
— Який там особливий, — відмахнувся Фернан. — Звичайний пісковик. Точно такий, як перший-ліпший тутешній камінь. Хоч оцей!
Він нахилився і підняв невелику жовту плитку.
— Але тоді навіщо ж? — Тарасюк почав ходити вперед і назад вздовж залізобетонної піраміди. — Нічого не розумію!..
Кілька хвилин він мовчки ходив, потім спитав Фернана: