Чорні дияволи, стр. 21

— Здорово! — Кость Арабаджі зрадів. Таке життя йому до смаку.

Більше капітан-лейтенант не вдавався в подробиці. Зиркнувши на годинника, він сказав:

— Обід за сорок хвилин. Прошу не запізнюватись. Зустрінемося в кают-компанії.

Кімнатка, яку капітан-лейтенант любовно назвав кубриком, виходила вікнами в занедбаний сад. Залізні койки, що стояли під стінами, були застелені — не причепишся. Кость Арабаджі з розгону упав на найближчу койку, як падають у воду. Розкіш!.. Ще вчора він навіть мріяти не смів про чисті простирадла. То чи варто думати про завтрашній день! Лежи, втішайся… А там — обід із двох страв, не менше, і не з котелка, а з тарілок, і знову відпочинок. Відсипайся, не трать даремно часу. Кажуть же: солдат спить, а служба йде. За тебе начальство думає…

— А от мені… Щось мені це не подобається, — мовив Сеня-Сенечка, обережно сідаючи на вільну койку. — Чи це госпіталь для нервових, чи санаторій. Одразу не розбереш…

— Менше думай, браток. Хай коні думають, у них великі голови, — відповів Кость Арабаджі, перевертаючись на спину. — Я правильно кажу, Нечай?

Треба жити, насолоджуючись кожною хвилиною, жити на повну котушку, а не мучити себе нескінченними «Як?» і «Чому?» Є розумники, які хочуть до всього докопатися, дійти своїм розумом. Але він, Кость Арабаджі, не належить до них. Людині дано одне життя. Це не означає, звичайно, що треба за нього чіплятися будь-якою ціною. Він, слава аллаху, боягузом ніколи не був. Але й продешевити було б нерозумно. Що, хіба не так?

Сидячи навпочіпки, Нечай запихав свій речовий мішок у тумбочку. Він озирнувся. Двері з грюкотом розчинилися, і на порозі виріс здоровил о-матрос із світлими рудуватими вусиками на вилицюватому обличчі.

— З прибуттям!.. — пробасив матрос і розвів руки, ніби хотів обняти і Нечая, і Сеню-Сенечку, і Костя Арабаджі разом з їхніми тумбочками і койками. — Будьмо знайомі. Троян, старшина другої статті. А в миру просто — Гришка, Григорій…

Він ступив крок уперед, і в кімнаті одразу стало тісно, а коли до неї ввалилися його дружки, що стояли у нього за спиною, вона одразу стала задушливим корабельним відсіком. Хто осідлав стілець, а хто забрався на підвіконня.

Троян і четверо його друзів, як виявилося, прибули учора ввечері і ще не встигли оглядітися як слід. Звідки прибули? Троян підморгнув: про це, як то кажуть, історія умовчує, їх попередили, щоб не патякали зайвого. Хто? Звісно, капітан-лейтенант, а хто ж іще?..

— Годі брехати, Грицю, — озвався веснянкуватий матрос у тільнику з закачаними рукавами. — Тут усі свої. А ви звідки, хлопці? — він повернувся до Костя Арабаджі, який уже сидів на койці.

— З першого полка. Розвідники. А до цього…

— Підходяща анкета, — кивнув веснянкуватий і взявся руками в боки. — Ну, а ми — діти лейтенанта Гранта. Мабуть, чули про такого?

На Костю, однак, його хизування не справило враження.

— За кого ти мене маєш? — спитав він, образившись. — Думаєш, я про дітей капітана Гранта не читав? Грамотний…

Його слова заглушив голосний регіт. У Трояна аж виступили сльози. А веснянкуватий упав на койку.

— Доконав!.. — веснянкуватий матрос аж за живота брався. — До чого тут Жюль Верн? Ми із загону Гранта Казар'яна.

— Лейтенанта Гранта Казар'яна, — уточнив Троян. — Розвідники.

Он вони які! Нечай зацікавлено подивився на Трояна. Він, звісно, чув про цих відчайдушних хлопців Про них розповідали чудеса. Казали навіть, що в їхньому загоні є нібито й дівчата…

— Тільки одна, Ганнуся, — відповів Троян. — Але ми її і на сотню хлопців не проміняли б.

Ганнуся!.. Почувши це ім'я, Нечай здригнувся. Але він одразу ж подумав, що це, звичайно, якась інша Ганнуся, і заспокоївся. Звідки він міг знати, що то була саме його Ганнуся?

А Троян уже розповідав, як їх учора підняли по тривозі. Думали, нове завдання. А їм кажуть збирайтеся. Не всім, звичайно, а тільки п'ятьом. Ну, і повезли їх через усе місто… А загін лишився на Татарці. Хлопці зараз відпочивають. А може, і в тил уже пішли, хіба узнаєш? Капітан-лейтенант відбувається жартами. А з другого, що в кепочці, взагалі слова не витягнеш.

— Я на твоєму місці збігав би до них, — сказав Нечай, звертаючись до Трояна. — За три години обернувся б.

— У місто? Легко сказати. А ти спробуй, — відповів Троян. — Ти хіба вартових не бачив? Не пускають. Ні туди, ні сюди. Муха й та не пролетить.

— Як? — схопився на ноги Кость Арабаджі. — Хіба ми під арештом?

— Виходить, так.

— Та я цьому капітанові-лейтенанту…

— Не гарячкуй. — Нечай схопив його за руку. — Сиди.

— Так уже ж обідати пора… — сказав Кость, виправдуючись. — Одним повітрям жити не будеш.

— А як тут годують? — запитав Сеня-Сенечка.

— Ну, годують як на заріз, — відповів Троян. — Сам побачиш.

Довгий стіл, накритий клейонкою в ромбиках, стояв посеред кімнати. Двері і вікна, що виходили на веранду, були відчинені. Капітан-лейтенант не примусив себе чекати: поруч з ним сів цивільний, уже без кепочки. Виявилося, що він лисий, як коліно. Капітан-лейтенант поштиво величав його Миколою Сергійовичем.

Днювальний відкрив привезені з міста термоси — на дачі не було кухні — і налив у тарілки наваристий суп. У центрі столу височіла гірка житнього хліба.

Обідали статечно, неквапливо. Капітан-лейтенант удавав, ніби не помічає тривожних запитливих поглядів. Він, здавалося, раював, цілком віддаючись трапезі. Після того як розправилися з другим (гречана каша з м'ясом), капітан-лейтенант витер пухкі губи паперовою салфеткою і спитав:

— Наїлися?..

— А компот?.. — спитав веснянкуватий дружок Трояна, який вдягнув до обіду фланелівку.

— Який іще компот? — здивувався чоловік у цивільному.

— Морякам належить, — з викликом сказав веснянкуватий. — Нам на Татарці й то давали. Хлопці можуть підтвердити.

— Істинно, — прогримів протодияконським басом Троян.

«Діти лейтенанта Гранта» були зараховані в другу кавдивізію. А кавалеристам, як вони скоро довідалися, компоту не давали. Але «діти» свого домоглись. Якось до них приїхав бригадний комісар. Свій, теж із моряків… Подякував, як водиться, від імені командування, а потім спитав, що б вони хотіли мати в нагороду. І «діти», не змовляючись, хором відповіли; «Компот на третє». Моряки вони чи ні? А якщо моряки, то подавайте їм компот. Вони вже звергалися з цим проханням, а їх узяли на кпини. Компот, мовляв, буде вам після війни… Хіба не образливо? А от бригадний комісар їх одразу зрозумів. І дав розпорядження…

— Ну, що ж, тоді і в нас буде компот. Із завтрашнього дня, — сказав капітан-лейтенант. — Що ще?

— Тут дехто цікавиться… Навіщо нас привезли сюди? — спитав Нечай.

— Як — навіщо? — капітан-лейтенант удавано здивувався. — Купатися будемо, плавати… Сподіваюся, плавати всі вміють?

— Який моряк не вміє плавати? — образився Кость Арабаджі.

— А інші що скажуть?

У капітан-лейтенанта були маленькі хитрі очі. Коли він мружився, вони нагадували мальків, що заплутались у густій сітці дрібних зморщечок.

Нечай качав по клейонці хлібні крихти. Навіщо ця гра? Капітан-лейтенант чудово знав кожного. Він їх сам відбирав… А тепер темнить. Для чого?

— Інші теж уміють плавати, — сказав Нечай. — Ви, здається, саме це хотіли від нас почути?

— Авжеж, — відповів капітан-лейтенант і одразу посерйознішав. — Тоді розпочнемо…