Таємнича Африка, стр. 19
Якось ми помітили, що в нас зникають найбільші куски м'яса, яке сушилося на сонці. Забивши дичину, ми найкраще м'ясо різали на стьожки ї вивішували сушитися на дротині, протягнутій від намету до найближчого дерева метрів за три від землі. Повертаючись одного разу з полювання, я за кількасот метрів побачив у бінокль на дротині якогось танцюриста. Підійшовши ближче, я впізнав Конгу. Шимпанзе була надто хитра, щоб красти м'ясо у моїй присутності. Але як тільки я йшов з табору, вона бралась до м'яса. Відколи це шимпанзе почала їсти м'ясо? Ні, Конга не їла м'яса, вона крала його для своїх пестунчиків. Отже, Халіма й Офірі вже призвичаїлись до м'яса, а я й гадки не мав про це. Невдовзі вони зовсім відмовилися від молока Голунго і остаточно забули про неї.
Нагулявшись досхочу, леопарди тепер стрімголов мчали до мисок. Щодня вони одержували від кухаря казанок вівсяної каші із згущеним молоком, а також січеного м'яса і жадібно накидалися на нього.
Їхнє ліжко довелося замінити: звірі так виросли, що кожному з них уже потрібна була окрема постіль. Конга не могла тепер вкладати їх спати, і це дуже засмучувало її. Не можна було дивитися без зворушення, як вона щодня перетрушувала солому в ящиках, шукаючи паразитів. Вона зажурено сиділа навпочіпки біля ящиків, поки малі хижаки, не звертаючи уваги на свою няньку, вкладалися спати. Щовечора мені доводилося відтягати Конгу від ящиків і втішати її. Вона не могла зрозуміти, що її улюбленці й товариші по іграх вже стали такими великими, як і вона. Певно, їй уже не раз довелося скуштувати гострих леопардових кігтів.
Незабаром мала настати пора дощів, коли бурхливі річки розливаються і над країною проносяться великі бурі. Тому я згорнув намети і вирушив із трьома улюбленцями у далеку дорогу на свою батьківщину. На борту невеликого судна, що везло нас до Європи, я теж не мав спокою. Хоч команді та пасажирам судна я заборонив гратися з красивими леопардами, кожен день приносив мені неприємності. Гострі кігті звірів скрізь давали про себе знати. То порвуть комусь штани, то раз Офірі вчепився в сукню якоїсь пані, котра, милуючись леопардом, захотіла погладити його, — вчепився так, що мені довелося розчіпляти кожен кіготь зокрема. Найкраще поводилась Конга. Вона й досі дуже любила своїх пестунів і не відходила від них ні на крок. Але і їй уже не було спокою поряд з молодими хижаками.
В Європі я передав своїх чотириногих вихованців одному великому зоопаркові. Вони добре витримали подорож — були здорові і бадьорі. Коли згодом я відвідав їх, звірі не тямилися з радощів, особливо Конга. Бурхливо виявляла свої почуття й Халіма, а от любов Офірі довелося завойовувати наново. Недавно я довідався, що звірі почувають себе добре. Я не бачив їх уже багато років. Чи впізнали б тепер мене сироти-леопарди і старенька Конга?
ДО КЛАДОВИЩА СЛОНІВ
Тепер він один пробирався крізь хащі тропічного лісу, як слон-самітник. Іноді Кімбо піднімав хобот угору і різкими звуками виливав своє горе або годинами простоював на місці, погойдуючи великою головою з довгими бивнями. Час від часу слон посипав собі спину червонуватим піском, щоб не сідали в'їдливі комахи. Від цього піску його шкура з роками стала зовсім червоною.
Незважаючи на свої двадцять п'ять-тридцять центнерів, цей гігант джунглів пробирався крізь зарості зовсім нечутно. Через кожні кілька кроків він піднімав хобот і водив ним, шукаючи траву або пагоння. Старий Кімбо давно осліп. Інстинкт вів його до одного з легендарних кладовищ слонів, які — так розповідають і білі, й чорні мисливці — знаходяться десь в неприступних лісових нетрях і до цього часу ніким не виявлені.
Жодна людина, ні біла, ні чорна, не була свідком природної смерті слона. Тому цілком зрозуміло, що мисливці не раз задумувались, де останки тих слонів, що сотні років бродили по чагарниках і лісах. Ніхто ніколи не знаходив цінних слонових бивнів, а вони ж не гниють, як м'ясо або кістки.
Щоб вгамувати голод, сліпому Кімбо треба було вийти з лісу до негритянських селищ і на полях пошукати собі їжі. Та він боявся цих селищ, бо знав, що там на нього чекає небезпека: негри не раз намагалися знищити Кімбо за ту шкоду, яку він їм заподіював. Кімбо обережно йшов далі і раптом завмер. Що-це? Ніби пахне слоном? А це чи не гілля затріщало? Кімбо пішов на шум. Несподівано до його хобота, яким він обмацував собі шлях, легенько й ніжно доторкнувся чийсь інший хобот. Старий Кімбо дуже зрадів. До нього міцно притулилося невелике слоненя. Кімбо обережно обмацав його хоботом. Слоненя — назвемо це маля Його — загубило своїх батьків, а було ще мале, щоб самому відшукувати в джунглях їжу, і голод гнав його до негритянських селищ, його теж давно вже блукав один. Тепер двоє самотніх зійшлося докупи. Вони більше не розлучалися і йшли, тримаючи один одного за хобот або за хвіст. Нарешті Кімбо зміг досхочу наїстися. Слоненя повело його до бананових плантацій. Слон не тільки діставав плоди, а й прогризав зубами стовбур, щоб висмоктати хоботом смачний поживний сік.
Так минали тижні й місяці, його завжди знаходив місця, де було чим поживитися. Міцно тримаючись за кінчик хвоста слоненяти, сліпий Кімбо йшов за ним. Спочатку Його водив старого протоптаними слонячими стежками, потім почав заходити в непролазні хащі, де ніколи не ступала людська нога. Там вони вже не були самотніми. Звідусіль сходилися сюди старі й хворі слони, що шукали спокою. Багатьох супроводжували слоненята. Вони вели старих доти, доки для них не зникала загроза голодної смерті. Потім маленькі поводирі поверталися назад, збиралися докупи і утворювали нове стадо. Серед цих недосвідчених тварин мені якось пощастило вибрати гарне слоненя, відігнати його від стада і спіймати.
Пошуки слонової кістки — така сама поширена хвороба, як гонитва за золотом або алмазами. Я теж заразився нею і роками шукав кладовище слонів.
Якось я з кількома неграми багато днів вистежував старого слона, який, за всіма ознаками, ішов помирати. Було це в північно-західній частині Каоко. Супроводжував мене мій давній товариш по мисливству Еела з племені пангве.
Ми знялися з табору дуже рано. Серед широкого степу сонце, здавалось, палило з подвійною силою. Язик прилипав до піднебіння, горло пересихало, легкий одяг свинцем висів на тілі. Знемагаючи від цієї спеки, ми апатично пленталися з горба в долину, з долини на горб. Всі думали про одне: води! Напитися б води! Це був саме той стан, коли розладнана уява може раптом намалювати в пустелі перед тобою розкішні пальми. І коли я їх справді побачив, то недовірливо схопився за бінокль. Ні, це не міраж. Це справді дерева. А де вони ростуть так густо, там обов'язково має бути й вода, може, якесь болото.
Під крислатими деревами над водою ми відчули себе ніби в холодильнику.
Один з носильників зауважив, що зараз саме «погода носорогів». Він казав правду. Така погода дійсно подобається цим тваринам. У велику спеку вони люблять поніжитись у затінку. А ось і один із них! Могутній звір повільно сунув безкраїм степом прямо до нас. Я приготував фотоапарат. Вітер віяв у наш бік, тому я наважився підійти до носорога зовсім близько, правда, дуже обережно. «Носорог сліпий, — кажуть негри, — але чує, як сатана». Так воно й є. Зоологи підтверджують, що носорог добре бачить лиш метрів на десять. Зате він має чудовий нюх і прекрасно чує.