Таємнича Африка, стр. 16

Від Модо-Дого ми поїхали далі на вантажних машинах, які раз по раз доводилось виштовхувати з піску. Що далі проникали ми в Нігерію, [12] то кращі ставали дороги. Майже через кожні двісті кілометрів нам траплялися так звані «будинки для подорожніх».

Ми прибули в країну фульбе, або, як вони себе називають, фулані. Чоловіки фулані високі й стрункі, з бронзовою шкірою. Як і у всіх берберів, у них рівні носи, тонкі губи, злегка кучеряве волосся. Жінки фульбе вродливі й граціозні. І чоловіки, й жінки люблять різні прикраси, чоловіки навіть більше, ніж жінки. Вони з давніх-давен займаються скотарством і ще й зараз мають величезні гурти худоби, але разом з тим почали займатися також землеробством і торгівлею. Крім того, серед них трапляються чудові ткачі, ковалі і ювеліри.

Як усі африканки, дівчата фулані прагнуть вийти заміж за героя. Адже в минулі часи тільки дуже хоробрий чоловік міг захистити дружину й дітей від небезпек, що повсюди чигали на них.

У фулані кожен юнак, який бажає одружитися, привселюдно складає іспит на мужність, так само як в індійців, народів з островів південної частини Тихого океану і в більшості племен Африки. Юнаки фулані повинні довести свою витримку і здатність терпіти біль і нестатки; вони повинні вміти довго обходитися без їжі й води, прожити багато днів у безлюдному місці без зброї та одягу і не виявити страху, чим би їх не лякали, їхні тіла мають бути загартовані і звиклі до виснажливого клімату. Жодна дівчина цього племені не вийде заміж за юнака, який не витримав випробування.

Мені пощастило побачити таке випробування. Один з моїх провідників був фулані, і якраз під час цієї події ми гостювали в його селі. Глядачі були надзвичайно збуджені, як у нас перед великим змаганням з боксу. Вони закладалися, хто з юнаків витримає цей «іспит на мужність».

Взагалі негри мужньо терплять фізичний біль. Але я навіть не уявляв собі, яке випробування належить пройти юнакові фулані, перш ніж він здобуде право одружитися з своєю коханою.

Коли глядачі затихли, на середину кола, утвореного натовпом, вийшов високий юнак у самій тільки шкіряній пов'язці на стегнах. Це був Нагого, наречений Іназонги. Його впевнений погляд перебіг по обличчях глядачів і зупинився на дівчині. Тим часом до Нагого наблизився худорлявий жилавий чоловік з довгим прутом у руці. Він почав повільно кружляти навколо «жертви», коли-не-коли, ніби для проби, з свистом розсікаючи прутом повітря. Тим часом Нагого взяв у руки ріг антилопи і підняв його вгору. Він тримав його прямо перед собою, так що навіть від дуже сильного болю не міг опустити рук униз. Все його тіло аж до пупа було відкрите противникові. А той кружляв і кружляв навколо нього, то підходячи зовсім близько, то відступаючи далі. Юнак дивився тільки на дівчину, струнку красуню, яка була дійсно варта справжнього героя. Іназонга теж не зводила очей з Нагого. Та й не тільки вона — всі одноплемінники, особливо жінки й дівчата, впилися поглядами в обличчя нареченого. Вони пильно стежили, чи не здригнеться воно, коли юнакові завдадуть удару. Нагого стояв непорушно, певний своєї перемоги. Раптом екзекутор розмахнувся і щосили стьобнув юнака по животі. Та Нагого стояв, як мур, і гордо дивився на свою кохану. Глибока рана свідчила, що удар був сильний. З розсіченої шкіри текла кров. А юнак навіть оком не моргнув. Глядачі галасом висловлювали йому своє захоплення. Нагого сміявся, не зводячи погляду з коханої. Вона теж, ніби зачарована, дивилася на нього. Та ось Нагого запально гукнув своєму екзекуторові:

— Бий ще!

Знову залунали вигуки захоплення, і знову прут із свистом розітнув повітря. Всі дивилися на юнака. Але Іназонга блискавкою метнулася до свого нареченого.

— Годі! — закричала вона. — Іназонга давно знає, що Нагого великий герой!

Прокотилася хвиля гучних оплесків, і щасливі закохані пішли геть у супроводі родичів, без яких, звичайно, таке свято не могло обійтися.

На місце Нагого став інший юнак. Він не вмів так володіти своїми почуттями, і під час удару в нього смикнулося обличчя. Натовп відгукнувся на це шаленим ревом. Зневажливий сміх відразу ж затаврував юнака ганьбою. Жодна дівчина фулані не вийде тепер за нього заміж, хоч би він мав і якнайбільші гурти худоби. Якщо дівчина сама заможна чи їй дають у посаг багато худоби, то вона має навіть право вимагати, щоб її майбутньому чоловікові завдавали двох або й трьох ударів. Тільки витримавши цю екзекуцію, він зможе з нею одружитися.

У «АФРИКАНСЬКИХ РИЦАРІВ»

"У-у-у! У-у-у! У-у-у!" Це жахливе «у-у-у» не сон, це — дійсність. Виють гієни. їх багато, і вони десь зовсім поряд. Вже кілька днів я і мій вірний кінь лежимо самі серед пісків найбільшої в світі пустелі — Сахари. Як же це сталося?

Я хотів добратися до південної межі Сахари, в країну племені борну, щоб наловити там пітонів. Вів мене Ібрагім, юнак з племені хауса. Він запевняв, що знає місце, де цих змій повно-повнісінько. Там є один ловець, що постачає на базари найкращі шкури пітонів. Ібрагім обіцяв познайомити мене з ним.

Ми їхали верхи багато днів, пробираючись в глиб країни борну, аж поки на нашому шляху не перестали зустрічатися оазиси. Ібрагім, який досі орієнтувався дуже добре, раптом сказав мені:

— Батурі, Ібрагім не впізнає цього місця. Я був тут востаннє два роки тому. Тепер дюни, мабуть, пересунулися. Ми збилися з дороги. Чи не краще повернутися назад?

Я не послухав його. Повернутися? Це було б просто смішно.

Наступного дня сталася дуже неприємна подія. Наш осел, навантажений бурдюками з водою, спіткнувся і впав так невдало, що з бурдюків повискакували затички і коштовна рідина розлилася. У нас лишилося її хіба що на день. Спершу ми домовились пити по кілька крапель, а потім, коли стало ясно, що вода кінчається, тільки змочували палаючі губи. Тварини похнюпили голови: їх теж мучила спрага. Довелося далі йти пішки і вести їх за собою.

Ослові нічого було вже нести, і ми відпустили його. Він ще кілька годин плентався за нами, а потім упав і здох.

Я відчував, що зовсім знесилився. Я мало спав, мало їв і ще менше пив. Ібрагім, син пустелі, стійко терпів усі злигодні. Він спокійно йшов собі поряд зі мною. Розум і досвід підказували мені, що нам треба берегти сили.

Прокинувшись уранці наступного дня, я побачив, що Ібрагімове місце поряд зі мною порожнє. Він зник, зник і його осел, який учора ледь чвалав за нами. Я хотів погукати хлопця, та з пересохлого горла вирвалось тільки якесь хрипіння. Я глянув на коня. Ібрагім спутав йому передні ноги. Він понуро стояв недалеко від моєї постелі, влаштованої з шерстяної ковдри і сідла замість подушки. Я був такий виснажений, що знову заснув.

Зненацька я прокинувся: щось мокре й холодне торкнулося до мого лиця. Я інстинктивно схопився за рушницю — вона лежала поряд — і закричав, вірніше хотів закричати, а насправді лиш стиха захрипів. Та тут же роздивився, що темна страшна тінь наді мною — мій кінь.

Він жадібно лизав мою ковдру. Сон зовсім покинув мене. Я схопив брудну ковдру і притис її до губ. Випала рясна роса. Всюди, куди б я не простяг руку, було вогко.

Я знову підвівся, щоб подивитися, чи немає де Ібрагіма, і в темряві побачив на дюнах якісь дивні постаті. Кінь підвів голову і почав неспокійно перебирати ногами. Раптом він злякано шарахнувся. В мене теж мороз пішов поза шкірою: почулося бридке виття і скигління. На вершечках дюн збиралися гієни і шакали.