Таємниця Крилатого Змія, стр. 6

П’єро й В’юн прийшли на місце зустрічі завчасно. О цій порі, в години “пік”, метро скидалося на вулик. Юрби стомлених робітників поспішали додому, поїзди щохвилини викидали сотні нових пасажирів. Кращого місця для таємної зустрічі, ніж цей натовп у паризьких підземеллях, важко було б знайти.

Раптом П’єро помітив, що людина — вона сіла біля нього на лаві — не хто інший, як Три Рядки.

— Я, звичайно, не сумніваюсь, що ваша розповідь правдива, — почав журналіст. — Але чим я можу допомогти вам? Ви, зрозуміло, думаєте, що велика преса зацікавиться справою вашого дядька, врятує цього визначного вченого. Даремно! Велика преса — утриманка королів вовни, сталі й нафти. Вандергольду — ви ж його знаєте, напевне, — належить значна частина акцій “Вечірнього Парижа”. І ви хочете, щоб “Вечірній Париж” звинуватив Вандергольда в убивстві!.. — Журналіст присунувся ближче до хлопця і стиха провадив:

— Кожен знає, що цей мільярдер — справжній розбійник. На його совісті смерть багатьох людей, він наймає гангстерів, щоб підпалити нафтові свердловини. Повірте мені, не треба важити життям! Дякуйте мені, що я не розповів про ваш візит дирекції газети: мій шеф не вагаючись повідомив би про вас людям Вандергольда.

— Скажіть, ви певні, що саме Вандергольд винен у катастрофі Порт-Мореля? — запитав П’єро.

— Звичайно. Про пожежу вже знають в редакціях. Морель зв’язаний з “Люстра”, трестом американського мільярдера Давенпорта, Вандергольдового суперника. А Вандергольд давно вже хоче перетягти Мореля, до себе, в “Арголь”. Ця катастрофа нажахала Мореля, він боїться, що його заводи в Біянкурі спіткає така сама доля. І зараз “Люстра” й “Арголь” об’єдналися проти спільного ворога, російської нафти. Три Рядки змовк.

— У мене задовгий язик… Я вам розповів багато зайвого, хоча знаю, чим це загрожує. Тримайте.

Він простягнув П’єро останній номер “Вечірнього Парижа”. На п’ятій сторінці була інформація — минулої ночі поліцейського комісара Отена, пана Мішона, вбито шістьма пострілами з браунінга.

— Він захотів шантажувати Вандергольда листом Клемана Лотера, і це коштувало йому життя, — вів далі Три Рядки. — Є секрети, що вбивають. Тому я негайно, як тільки вийду з станції метро, забуду все, що бачив і чув. Мені життя дороге, у мене жінка й діти…

Журналіст підвівся.

— Я знову вам раджу: не заступайте шлях Вандергольдові. І нічого не повідомляйте пресі. Звичайно, є дві чи три ліві газети, що скажуть правду і захищатимуть Клемана Лотера. Але запевняю вас: коли хоч одна стаття з’явиться в газеті, Лотер загине. Прощавайте!

Журналіст рвучко обернувся і зник у натовпі.

ГОТЕЛЬ “ПАЛАС”

Таємниця Крилатого Змія - doc2fb_image_0300000E.png

В кінці Єлісейських Полів, від Тріумфальної арки, видно фасад готелю “Палас”. Примхливі балкони, важкі скульптури, вісімсот номерів і сімсот ванних кімнат. Багатих нероб готель привертав своїм американським баром та відомим в усій Європі дансінгом “Палм-Біч”.

Величезний будинок обслуговувала армія покоївок, носіїв, ліфтерів, коридорних, хлопчиків-слуг. Керував челяддю сам пан Альбер, старий адміністратор і мажордом. Спритний пан Альбер клав до своєї кишені чайові і щоденні обов’язкові внески від слуг:.кожен мав дати певну частину з зароблених грошей. В кращі роки пан Альбер жив, як міністр. Адміністратор сидів унизу при своєму столі, між коміркою на білизну і кухнею. П’ятдесятирічного пана Альбера за його гладеньке, напомажене волосся, прищавий ніс і маленькі вусики вся челядь прозвала “Гітлером”. Коли б його не бачили, він був одягнений в напрасований смокінг, снігово-білу і блискучу, мов порцелянова тарілка, сорочку.

Пан Альбер щодня о п’ятій годині збирав до себе всіх коридорних і робив нагінку. Попихкуючи грубою сигарою, адміністратор походжав перед виструнченим персоналом.

— Я був у номері 328. Побачив, що портьєри брудні, і помітив волосся в умивальнику. Доведеться оштрафувати вас, Гастоне.

Гастон спробував щось заперечити, але пан Альбер примусив його замовкнути. Нагінка на цьому скінчилася, і хлопці розійшлися по своїх місцях. Антуан, служник із першого поверху, затримався на хвилину і несміливо наблизився до пана Альбера.

— Я вже вам казав, пане, про мого друга, родича мого друга В’юна. Він хоче зайти в готель з своїм братом і побалакати з вами…

— Нехай зайде, але тільки на дві хвилини! Я сьогодні страшенно заклопотаний.

Невдовзі Антуан повернувся із здоровенним парубком і хлопчаком.

— Я тільки-но приїхав експресом із Гайона, — промовив той з нормандським акцентом, — щоб привести вам молодшого брата П’єро. Він знає англійську і німецьку мови…

П’єро стурбовано прислухався до розмови Бурлаки. Зупинившись в дешевому готелі “Сухе дерево” на вулиці Канал Сен-Мартен, друзі весь ранок вчили Бурлаку. Буйний на вигадки В’юн навіть переконав П’єро пофарбувати волосся у морквяно-рудий колір, що він і зробив у перукарні.

Таємниця Крилатого Змія - doc2fb_image_0300000F.png

Бурлака добре грав роль брата. Для годиться одягнуто його в пристойний костюм, куплений в магазині випадкових речей.

— На жаль, нам не потрібні груми. Персонал готелю у повному складі, — сухо відповів пан Альбер.

— О, мені б так хотілося, щоб малий навчився цього ремесла! — вигукнув Бурлака. — Кажуть, що всі мільйонери починали з цього. Зачекайте лишень, я хоч віддячу вам за те, що ви візьмете до себе хлопця.

Бурлака дістав з гаманця тисячофранковий папірець і всунув його в руку панові Альберові.

— Нехай це буде в рахунок ваших витрат на малого. У нас вдома є на прожиток.

Пан Альбер спокійно сховав гроші в елегантний шкіряний гаман.

— Умови підходять. Що ж, значить, вирішено. Коли ви хочете, щоб малий почав працювати?

— Та хоч від цього вечора. Я не хотів би спізнитися на шестигодинний автобус до Гайона.

В’юнів друг Антуан, черговий на поверсі, познайомився з П’єро і показав хлопцеві його кімнату. Власне, це була не кімната, а закуток із віконцем, що дивилося на маленьке й темне, мов дно колодязя, подвір’я.

— Ти працюватимеш разом зі мною на першому поверсі. “Гітлер” своє діло добре знає, це одне з найкращих місць. Номери там такі, що й уявити не можна, а зупиняються тут всякі багатії і взагалі відомі люди. От зараз у восьмому номері живе магараджа Андори, в сьомому — герцог Санта-Кіяра. Шостий і п’ятий поки вільні, але це ненадовго. На завтра вже чекають клієнтів.

— Кого ж це? — запитав П’єро.

— Точно ще не знаю, але, як звичайно, це може бути тільки старий Вандергольд, нафтовий король. Він завжди у нас зупиняється, коли приїздить у Париж. Каже, що це єдиний готель з просторими ліфтами, що беруть його тарантас.

П’єро мало не скрикнув з радощів. В’юн не помилився, коли сказав йому, що Вандергольд має звичку зупинятися в “Паласі”. Добре знайомий з Антуаном ще з часів своєї служби в “Паласі”, В’юн влаштував П’єро в готель.

— Хіба Вандергольд сам займає два номери? — дивуючись запитав хлопець.

— А ти що ж думав? — вигукнув Антуан, гордий з своєї обізнаності. — Старий возить із собою почет секретарів і друкарок. А ще ж є пані Вандергольд, зовсім молода і дуже гарна жінка. Кажуть, що вона російська принцеса і родичка колишнього царя. Її зараз немає. От старого Вандергольда ми бачимо завжди з жінчиним братом, теж росіянином і колишнім мільйонером, так мені казали. Зараз він працює у Вандергольда.

— Який же він собою? — запитав П’єро.

— Такий високий, з рудими бровами, гостри…

— Преміор! — вигукнув П’єро. Дзвінок урвав хлопцям розмову.

— Це тобі, — сказав Антуан. — Ворушись, малий! “Гітлер” наказує провести клієнта в п’ятий і шостий номер. Біжи в бюро.

Коли П’єро ввійшов, пан Альбер саме розмовляв з якимсь вишукано одягненим чоловіком, що стояв спиною до хлопця.