Таємниця Крилатого Змія, стр. 4

ПОЛІЦЕЙСЬКИЙ КОМІСАР МІШОН

— Відчиніть! Є тут хто-небудь? — кричав хтось жалібно під дверима.

Була вже сьома година ранку, але поліцейський комісар Отена не мав звички прокидатися о такій порі, ще й до того він увечері добре гульнув з приятелями.

Комісар сів у ліжку. Огрядний, з добрим черевцем, лисий і кругловидий, з вусами, як у Чарлі Чапліна, він мав кумедний вигляд у чудернацькій піжамі, що своїм кольором красномовно свідчила про невибагливі смаки хазяїна. Комісар Мішон одяг халат, усунув босі ноги в пантофлі і, лаючись, пішов відчиняти двері. На ґанку стояв тринадцятирічний хлопчина в чорному одязі, тримаючи невеличку скриню.

— То це ти розбудив мене? — гримнув комісар. — Що тобі потрібно?

— Мене звуть П’єр Ланкрі, я племінник Клемана Лотера, винахідника…

Вираз обличчя комісарові одразу ж полагіднішав, і він розтяг рота усмішкою, показавши жовті й щербаті зуби.

— О, пробачте, я не знав, з ким маю справу. Дозвольте запросити вас до кімнати. Як це я міг забути, що у пана Клемана Лотера є небіж! Для нас це велика шана, що тут живе така людина, як Клеман Лотер, винахідник авіамотора, людина, якій, їй-богу, можна позаздрити!.. Але ж яка нагальна справа примусила вас так рано прийти до мене?

Розгублений П’єро був приголомшений зустріччю пана комісара і його балаканиною. Хлопець несміливо примостився скраєчку на великий фотель, оббитий блакитним оксамитом, і почав схвильовано розповідати про сумні пригоди.

— А оце сьогодні, рано-вранці, мого дядька викрали бандити…

Комісар аж схопився од несподіванки.

— Як! Знаменитого Клемана Лотера викрадено? То це ж найбільша і найцікавіша справа за всю мою службу! Та я під землею знайду цих каналій, я їх посаджу за грати! Маєте ви якісь докази, підозри, сліди?..

П’єро мовчки поліз до кишені і добув листа. Він знайшов його у своїй скрині, коли збирався йти до поліції. Той лист П’єро читав кілька разів ще в машині комівояжера, що люб’язно довіз хлопця до Отена і показав комісарів будинок. Клемам Лотер написав його, чекаючи на Вандергольда:

“Любий П’єро,

я не можу легковажити небезпекою, що мені загрожує. Хоч я вжив усіх заходів і був обережний, цілком можливо, що мої вороги не погребують нічим. Двигун, що працює на звичайній воді замість бензину, надто висе неприємний для декого з цих панів, щоб мені дали спокій. Моя люба дитино, за ці кілька днів, що ми були разом, ти полонив моє серце своєю чесністю, стриманістю і мужністю. Сьогодні ввечері може статися й таке, що мене вб’ють або викрадуть найманці нафтового короля Вандергольда. Щоб помститися чи врятувати мене, візьми п’ятдесят тисяч франків; знайдеш їх у прискринку. Гадаю, що тобі, можливо, доведеться скористатися з допомоги надійного й вірного друга, досвідченішого в таких справах, ніж ти. Міцно обіймаю тебе, мій хлопчику, і повторюю, що в разі якихось прикрощів (а вони можуть статися цього вечора) виною буде тільки Вандергольд.

Клеман Лотер”.

Комісар Мішон окульбачив носа окулярами в черепаховій оправі, прочитав листа і важко поклав на стіл стиснуті кулаки.

— Гм! Цей Клеман Лотер, виявляється, і справді небезпечний тип! До речі, вашого дядька у нас недаремно звуть “пришелепуватим”. Влучніше не скажеш! Певне, що старий, несповна розуму, надумав якусь чортівню і має на думці погрожувати великому промисловцеві Вандергольдові, одному з уславлених людей країни! Химери вашого любого дядечка заморочили вам голову!

— Але ж, — пробелькотів П’єро, — я сам бачив, як Вандергольд і його челядь забрали з собою мого дядька!

Комісар рвучко підвівся, нетямлячись од гніву.

— Що це ти патякаєш, дурню! Забирайся-но швидше в старе кубло свого дядечка! Хоча постривай: у тебе є батьки?

— Тільки дядько. Я сирота.

— Ага-а… о, значить, сирота! Що ж воно виходить, соколику? Ти неповнолітній волоцюга, і за всіма законами мусиш виховуватись у дитячому будинку або в колонії! Постривай лишень, ось я зараз подзвоню в комісаріат, хай тебе заберуть!

Та П’єро не гаяв часу. Він мерщій метнувся до дверей. За ним, плутаючись у халаті, незграбно побіг і комісар. Але коли він добіг до паркана, хлопець уже зник. Комісар Мішон збирався бігти слідом, але подумав, що сусіди глузуватимуть із нього, коли побачать на вулиці в халаті, пантофлях і смугастій піжамі. Хвилину повагавшись і знизавши плечима, пан Мішон повернувся до свого кабінету. І тут комісар побачив на столі Лотерового листа. “Оце то пощастило, — подумав пан Мішон. — Хлопець забув у мене єдиний доказ викрадення Лотера. Я його так настрахав, що малий чкурнув, як заєць”. Насвистуючи пісеньку, слуга закону перечитав листа вченого. “Вандергольд багата людина… Він чимало б заплатив, щоб мати оцей папір. А я б вважав себе за останнього дурня…”

Весело насвистуючи, комісар поклав документ у великий конверт, опечатав п’ятьма сургучевими печатками і сховав до масивного сейфа. Єдиний доказ ще одного злочину банди “Старого крісла на коліщатах” лишився в сейфі поліцейського комісара Отена.

НОВІ ДРУЗІ — В’ЮН І БУРЛАКА

Біля придорожнього стовпа з написом “Люсене, 1 км 700 м” на купі жорстви сидів П’єро і, затуливши обличчя руками, гірко плакав. Отже, й поліція на боці злочинців, чого ж тепер чекати? Втікаючи від комісара, П’єро опинився за кілька кілометрів од Отена, в зовсім не знайомій місцевості. Він лишився самотній… І хоч хлопця охопив відчай, його воля була не зломлена. “Я мушу помститися за батька і врятувати Клемана Лотера”, — повторював він собі. Потім знову сум огорнув його серце, і хлопець не зміг стримати сліз.

— Еге, парубче, чого б це я отак плакав, що сталося? — раптом почувся співчутливий і водночас насмішкуватий голос. П’єро злякано озирнувся і побачив біля себе двох юнаків.

— Годі хлипати, малий! Хай нас дідько візьме, коли ми обоє щасливіші за тебе. Та проте ми ж не сідаємо край дороги і не точимо воду з очей! Правда ж, Бурлаче?

— Факт, В’юне, — відповів поважно товариш.

Обоє подорожан були одягнені бідно, але чисто: звичайні фланелеві сорочки, берети. В обох через плече торбини, на ногах стоптані парусинові черевики. Їхні обличчя засмагли від сонця й довгих блукань. Бурлака був височенного зросту, та водночас і вражав своєю кремезністю. Незважаючи на свої двадцять років, юнак мав вигляд циркового борця. Спокійне обличчя, світлі очі — все виказувало в ньому щиру, вперту і чесну людину.

Його товариш був цілковитою протилежністю. В’юном його прозвано, мабуть, за жвавість і щуплу, вертку постать. Поруч з Бурлакою він здавався зовсім маленьким. Усміхнене обличчя і непокірний чуб, що спадав на меткі чорні очі, ніби промовляли: він добрий жартівник, насмішник і балакун.

— Ну ж бо не плач, тобі допоможуть, і все минеться, — звернувся до П’єро В’юн.

— Малий, мабуть, просто зголоднів, — сказав Бурлака і поліз до своєї торбини. Він витяг окраєць свіжого хліба і протягнув його П’єро. — Ось, наминай на здоров’я.

— У мене лишилося трохи ковбаси, що ми купили позавчора в Сольє, — додав В’юн. — Ходімо з нами та пообідаємо десь біля води. Воно буде краще й спокійніше.

— Звісно, розхвилюєшся, коли бубон порожній, — поважно промовив Бурлака, дивлячись, як П’єро наминає хліб. Він мав рацію: хлопець уже давно забув, коли востаннє їв у свого дядька, і так зголоднів, що хліб і ковбаса зникли за одну мить. Однак проковтнувши останній шматок, П’єро засоромився і зніяковіло поглянув на юнаків.