Таємниця Крилатого Змія, стр. 16
П’єро хотів крикнути судді, що лист підроблено, але йому наче заціпило. Він чув бубоніння секретаря суду, що оголошував безглуздий і нічим не виправданий вирок. П’єро засуджено на сім років каторжних робіт у в’язниці для неповнолітніх злочинців.
Лише в Пентьєврі хлопець прочумався. Він прокинувся на грубому й вузькому залізному ліжкові і спочатку нічого не міг зрозуміти. Бліде ранкове світло лилося в заґратовану кімнату. П’єро помітив, що, крім нього, тут було багато хлопців і підлітків, вони неспокійно спали, важко дихаючи і голосно марячи уві сні…
Він підвівся у ліжку і одчайдушно закричав:
— Я не винен, пустіть мене! Я не винен!
По тій хвилі в коридорі забряжчали ключі. Наглядач із палицею в руці відчинив двері, зайшов до камери і загорлав:
— Замовчи, голодранцю!
БУНТ
За два дні перебування у в’язниці П’єро заприятелював із Квасолею, своїм сусідою. Під час короткого перепочинку, коли дозволялося розмовляти (взагалі ж діти завжди мусили мовчати), П’єро спитав у Квасолі, як побачити директора.
— Тебе засудили? — спитав хлопця Квасоля.
— Засудили…
— Тоді марна річ розмовляти з начальством. Хоч ти і не винен, все одно лишишся тут, аж поки не вийде двадцять один рік. І нічого, любий, не вдієш. Ось я сам уже вісім років у цьому пеклі за те, що поцупив млинок до кави, а він не вартий і десятьох франків. На щастя, наступного тижня я виходжу звідси… У тебе є батьки?
— Нема нікого, один лише дядько. Але я не знаю, що з ним, — сумно докинув П’єро, згадавши ув’язненого і хворого Клемана Лотера.
Життя у виправній колонії було нудне і виснажливе. На світанку черговий наглядач йшов повз камери, де спали діти, підлітки та юнаки, щосили грюкаючи в двері. За цим сигналом кожен мусив вибігати в самій сорочці в коридор, хапати свою одежину, складену на цементній підлозі, і поспіхом одягатися. За сюрчком наглядача всі ставали на коліно і зашнуровували черевики. Ще сюрчок — і діти хапали відра та горщики і бігли у двір їх виливати. Потім із брудними рушниками вони йшли до умивальників. Тут також раз у раз чулися сюрчки. Все робилося в цілковитій тиші. Одне слово чи шепіт — і винуватий весь день одержував самий черствий хліб.
Потім під наглядом чергових дітей вели до їдальні. Треба було стати на своє місце, схрестивши руки, і чекати наказу сісти. За кілька хвилин вони мусили проковтнути огидну затірку, що її названо супом. Опісля розпочиналася тяжка виснажлива робота, і день здавався вічністю.
П’єро ніби молотила невблаганна й жорстока машина, — так має почувати себе миша у жорнах млина. Нагаї свистіли щохвилини, і хлопець часто чув жахливі історії, які пошепки розповідали колоністи. Найменший непослух карався вогким карцером у підвалі, куди зв’язану жертву кидали на тиждень або й більше. Там нещасні змушені були їсти хліб, лежачи на долівці, наче тварини в хліву, і сьорбати суп просто з тарілки. Найбільше уславився своєю жорстокістю однорукий наглядач на прізвисько Марокканець. Кілька місяців тому він нагаєм забив на смерть колоніста.
Одного разу, під час перепочинку, Квасоля стиха сказав П’єро:
— Завтра я вийду на волю. Може, хочеш написати кілька слів друзям? Я кину листа в скриньку.
І він обережно вклав у руку хлопця згорнений папірець з недогризком олівця всередині.
Залишаючи Пентьєвр, Квасоля сховав за підшивкою своєї куртки лист П’єро до професора Шульца. Хлопець був певний, що той не забуде попередити В’юна та Бурлаку.
Минали дні, а П’єро не мав жодної звістки з волі. Життя, як і раніше, було тяжке й одноманітне, а після від’їзду Квасолі хлопець відчув себе ще самотнішим. Колоністи уникали П’єро, бо він був новачок.
У в’язниці йшли якісь дивні приготування; вночі П’єро чув у кімнатах приглушені розмови та шепіт. Ввечері хлопці довідались, що один із колоністів помер, надірвавшись на роботі. Цілу ніч чути було неспокійні й зловісні розмови. А вранці, як завжди, за сюрчком хлопці одяглися, вмилися і пішли до їдальні. На тарілці перед кожним лежала грудка наперченого і брудного рису. За звичаєм, кожен колоніст став із схрещеними руками, але мовчання і тиша здавалися цього разу загрозливими.
— Сідай! — скомандував Марокканець.
Та натомість хлопці зненацька схопили свої тарілки, кухлі та виделки і почали кидати в наглядачів. І озброєні, сильні чоловіки, що примушували грубою силою коритися виснажених підлітків, розгубилися від одчайдушного і лютого опору. В їдальні зчинилося щось неймовірне. З диким вереском хлопці поперекидали столи і повитягали з кишень каміння. Під його зливою наглядачів загнали в куток, звалили з ніг і зв’язали подертими сорочками.
— Згляньтеся, пожалійте! — благав ненависний Марокканець.
До кімнати вбіг радісний хлопчина, тримаючи високо низку ключів.
— На волю! Всі на волю, хлопці! — загукали радісно колоністи.
Наглядачів позатягали в директорський кабінет і надійно замкнули. В’язні порозбирали ключі, двері було відчинено, засуви відімкнено. І от важка тюремна брама із стогоном розчинилася навстіж. П’єро побачив неосяжну дорогу, лани й сади, осяяні серпневим сонцем. Немов птахи, випущені із клітки, колоністи пороснули врозтіч. Грубі дерев’яні черевики П’єро весело стукотіли на кам’янистому шляху. Він був вільний.
ПЛЯЖ ПЕНТЬЄВРА
Була одинадцята година ранку. Морські хвилі ласкаво хлюпотіли біля берега. В таку добу на пляжі звичайно розпочиналося купання. Довкола Пентьєвра розкинулися вілли багатих родин із Парижа і Нанта, що проводили тут своє дозвілля. Поки діти в строкатих купальних костюмах хлюпалися у воді, статечні батьки, розсівшись у плетених кріслах, потіли, задихалися від спеки і переминали на зубах ближніх.
— Пече сьогодні, пані Муфлон. Цього року серпень просто жахливий!
— Навпаки, я вважаю, що пора чудова. Люблю спеку. Коли мій чоловік служив у Конго…
І майорша, вже котрий раз, почала вихваляти принади Конго. Майорша була худорлява незграбна жінка з золотим пенсне на прищавому носі. Вона люб’язно, ба навіть улесливо, розмовляла зі своєю сусідкою, пані Дювіньйон, огрядною жінкою, що на ній мало не тріскалась пляжна піжама. Пані Дювіньйон поспішила перевести розмову на іншу тему.
— Так, так, я вже чула про ваше Конго. Там, мабуть, і справді жарота. Розкажіть мені краще про Сибір, може, це остудить трохи повітря.
Майорша слухняно замовкла — вона в усьому догоджала пані Дювіньйон. Майор Муфлон, вийшовши на пенсію, давно кинув гендлювати і тепер намагався поліпшити своє матеріальне становище, продукуючи бурякове масло. З грошима родині було сутужно. Всі надії майорша покладала на сина Едгара, молодого бовдура, що закінчував Сен-Сірську військову академію. Вона мріяла одружити сина з двадцятирічною мадемуазель Дювіньйон, єдиною спадкоємицею великого майна, набутого на виробництві консервів за часів війни і на продажу могильних пам’ятників. Звичайно, ці Дювіньйони були скоробагачі, не великого коліна, проте…
Щоб провадити розмову, майорша вказала сусідці на двох юнаків, що з’явилися на пляжі.
— Ви не знаєте, хто вони й звідки? Цікаво, до кого вони прийшли?
Пані Дювіньйон захистила від сонця очі рукою і пильно вдивилася.
— Ні, я не зустрічала цих юнаків. Принаймні серед відпочивальників Пентьєвра. Може, вони прийшли з Кіберона або ж з Карнака? Вони надзвичайно добре виховані.
— Справді, у них гарні манери, — охоче погодилась майорша, щосили намагаючись догодити матері Ірен Дювіньйон.
Ці слова почув один із незнайомців, що саме поправляв елегантну краватку. Він непомітно штовхнув ліктем свого сусіда, відвів його подалі від паній і сказав: