Таємниця Крилатого Змія, стр. 12

— Не варнякай дурниць, любий В’юне. Ходімо краще швидше.

…Наближаючись до вулиці Брюле, вони почули плюскіт пожежних помп і галас. Звідусіль бігли люди. В небо здіймався стовп диму, а в повітрі смерділо погаром.

— Це що, десь горить? — запитав В’юн у першого стрічного.

— Атож! Пожежа почалася о восьмій годині; від будинку лишилося саме згарище. Ніколи ще не бачили такої страшної пожежі!

— Що ж то за будинок?..

— Нотаря Мюскулюса, — відповів городянин і зареготав: — Вийшло так, що наша вулиця Брюле виправдала свою назву. [3]

СКОПОЛАМІН

Пожежа в будинку нотаря Мюскулюса і загибель документів, що могли б врятувати Клемана Лотера, приголомшили трьох друзів. Події останніх днів і гнітюча втома теж далися взнаки, і тому всі погодилися відпочити у Страсбурзі зо дві доби.

По обіді, в останній день, В’юн запропонував піти скупатися до Рейну. Стояла страшенна спека. Забувши на хвилину про свої нещастя, друзі плавали наввипередки, пірнали, хлюпалися. Професор Шульц, що пішов разом із ними, лишився на березі і захопився читанням купленої напередодні книжки.

Надійшов вечір. Накупавшись, зайшли підвечеряти тут же на пляжі. Бурлака, що їв за чотирьох, зголоднів, як хорт, і блискавично розправився з сковорідкою смажених пічкурів. Після вечері друзі замовили каву. Професор Шульц сидів у задумі і часто поглядав на німецький берег Рейну, де над Келем тріпотів прапор з розчепіреною свастикою. Потім він позіхнув і почав читати вечірню страсбурзьку газету, що виходила німецькою мовою. Прочитавши, професор згорнув газету і сказав:

— Поліція стурбована пожежею. Вона не може знайти причини цього лиха. Вогонь був настільки сильний, що геть усе чисто знищив. Сталеві сейфи лишилися незаймані й неушкоджені, але всі папери всередині обвуглилися. Ми втратили всяку надію повернути формулу Клемана Лотера.

— Дивує мене все це, — промовив В’юн. — Як це після смерті барона, їхнього керівника, оті молодчики з банди Вандергольда таки вчинили цей злочин?..

— Все організовано заздалегідь. Тепер я зрозумів, що мали на увазі Преміор і барон, коли говорили про одночасну операцію в Страсбурзі! Я ж тоді в готелі зі своєї схованки добре чув їхню розмову.

— Барон, звичайно, мав спільників поміж нацистами Страсбурга, — додав професор. — Після підпалу рейхстагу вони стали спритні на такі речі…

В’юн одразу ж почав захоплено розповідати про цей суд.

— Димитров — оце, я розумію, людина! Так триматися перед цими мерзотниками, після тривалого ув’язнення! Треба мати, скажу я вам, добрий розум і волю. Молодець! Але отой Ван дер Люббе — ганчірка…

— Так, ганчірка, — підтримав його професор. — Трагічна й жалюгідна фігура, що стала слухняним знаряддям в руках нацистів, а він був певний, що стане героєм і заживе слави. Будьте обережні, мої друзі, у вашій нелегкій боротьбі проти одного з хазяїв світу. І не думайте, як бідний Лотер, що можна самому, хай навіть з допомогою геніального винаходу, перемогти Морелей і Вандергольдів і побудувати кращий світ. Наш нещасний друг дорого заплатив за свою помилку… Так от, цей Ван дер Люббе… Було відомо, що він знає багато… занадто багато про темні справи наці й підпал рейхстагу! Й упродовж усього процесу його поведінка викликала підозру. Щось сталося з його головою (а насправді він із дитинства був маніаком) — нічого не говорив і не відповідав, немов сновида. Сидів похнюплений і весь час пускав слину. Доводилося навіть хусточкою втирати носа…

— Ну, точнісінько як Клеман Лотер, коли його показував писакам Вандергольд!.. — схопився В’юн.

— Ти мене зрозумів, юначе! — погодився професор Шульц. — Всі зараз майже впевнені, що Ван дер Люббе одурманено наркотиком— скополаміном. Достатньо одного міліграма, щоб людина втратила мову і здатність рухатися. Безперечно, Вандергольд зломив скополаміном залізну волю бідного Лотера. З гордого вченого, що я знав його, зробили жалюгідну слухняну ляльку і показали її газетярам.

П’єро схвильовано підвівся.

— Чого нам тут сидіти, не розумію, — загарячкував В’юн. — Завтра ж вирушимо в Монбіжу і врятуємо дядька П’єро!

— Не поспішайте, В’юне, — стримав його Шульц. — Чи, може, ви думаєте, що потрапити в замок Монбіжу так само легко, як у старий млин?

І професор заходився розповідати про цю фортецю. Замок збудовано на горі, що височить над Сеною. Невеличке укріплення Монбіжу було повністю перебудовано Рішельє, а потім Людовік XIV збудував для себе на цьому місці чудовий палац-фортецю. Замок був неприступний з боку Сени, а від парку його захищали глибокі рови. Поблизу в’їзду було маленьке селище Мейнвіль, Вандергольдова власність, бо земельні володіння мільярдера, наче справжнє князівство, завбільшки з Нормандію, простяглися на тисячі гектарів. Озброєна до зубів варта і люті пси вдень і вночі охороняли маєток.

— Я знайшов спосіб, — упевнено оголосив В’юн. — Одягну круглий капелюшок, велику чорну сутану і зайду туди прохати пожертви на бідних парафіян. Ну, а вже як стріну старого бандюгу, то скручу йому в’язи і скажу….

— Послухай-но, мій хоробрий В’юне, хіба ти розмовляєш як вихователь із порядної родини? Скільки не кажи тобі, все одно ти забуваєш про це. Уявляю, який з тебе буде кюре! Ти ж розмовляєш, як паризький вантажник…

— Кажеш таке… Нічого, я знаю попів, — не здавався впертий В’юн.

— Але ти навів мене на одну думку…

І П’єро стиха розповів друзям про свій план.

БОЙСКАУТ

— Пече сьогодні, пане Адоліс!

Пан Адоліс Персен, присадкуватий міцний чоловік із червоною пикою і широкими, мов лопата, долонями, колись був мером Мейнвіля і власником великої ферми, що він продав за добрі гроші Вандергольдові ще під час війни, коли той купив Монбіжу і став на чолі найбільших власників країни. Пан Адоліс мав доволі коштів, щоб безтурботно доживати віку десь в чудовому місті на південному узбережжі. Але його родина, що ось уже п’ять років тиранізувала усіх злидарів Мейнвіля, не хотіла кидати це містечко. Вандергольд дозволив Адолісу відкрити заїзд. Пан Адоліс узяв у свої руки всю торгівлю в Мейнвілі. У нього харчувалися численні охоронці Вандергольда, слуги і наймити з замка Монбіжу. Адоліс Персен, мов собака, відданий душею й тілом Вандергольдові, шпигував за відвідувачами. Щовечора він доповідав про все бачене й почуте начальникові охорони Гране, грубій і жорстокій людині.

Той щодня о п’ятій годині приходив і слухав доноси Адоліса, граючи з ним у карти і попиваючи добре винце.

Ніщо не порушувало одноманітності й буденності мейнвільського життя, де діяли суворі неписані закони, встановлені фактичним його господарем, Вандергольдом. Коли Вандергольд перебував у замку, то щопонеділка, о десятій ранку, приїздив до місцевого відділення свого банку, що його спеціально збудували в Мейнвілі. Протягом двох годин нафтовий король залагоджував справи з Європою та з іншими країнами світу, контролюючи свої величезні підприємства. Потім Вандергольд у своєму кріслі швидко піднімався у великий лімузин і повертався додому в супроводі десяти чоловік, озброєних до зубів.

Цього дня Вандергольд перебував у своїй резиденції в замку.

— Є якісь новини? — запитав Гране, тасуючи засмальцьовані карти.

— Ніяких, — відповів Адоліс Персен. — Жінка Клодена, помічника конюха, прийшла в магазин і все скаржилась. Вона сказала, що це нещастя купувати маргарин, коли в країні стільки масла.

— А ось я з нею порахуюсь. Ач яка пані! Виженемо, і край. Нам не потрібні такі розумники. — Гране ляснув картою: — Козир!