Таємниця Крилатого Змія, стр. 11

— Гадаю, що це вони!

Далеко за деревами показалася машина переслідувачів. Тримаючи револьвер у руці, В’юн обернувся назад, але хлопець не радив стріляти — відстань була велика, і до того ж треба берегти набої.

Нацисти, безперечно, наздоганяли. Пролунали безладні постріли, і кілька куль просвистіло над головою втікачів. Шульц добре знав дорогу і попереджав:

— Тепер, хлопці, увага: ми наближаємось до закрутів!

Не зменшуючи швидкості, Бурлака крутонув кермо; аж завищали колеса. Праворуч… Ліворуч… Дорога звивалася гадюкою вздовж стрімкого схилу.

— Так можна й носи порозбивати! — сказав В’юн після одного карколомного повороту.

— Не бійся, я своє діло знаю, — кинув Бурлака, анітрохи не зменшуючи швидкості.

— Погляньте, бачите, де вони? — стурбувався старий.

Щоб краще стежити за втікачами, фашисти засвітили фари й помчали просто через ліс, намагаючись перетяти дорогу за пагорбом.

— Газуй швидше, дурний, вони наздоганяють нас! — Спокій товариша почав дратувати парижанина.

— Не бійся, я своє діло знаю, — відповів безтурботно нормандець і додав: — Тихо їдеш — швидше приїдеш.

— Вони наближаються!

— Ще два повороти лишилося, — заспокоїв професор Шульц. — А от вони ризикують машиною і життям.

Наче на ствердження його слів позаду почувся глухий вибух і тріск. Машина з фашистами ввігналася в одну з кам’яних брил, розкиданих вздовж дороги.

— Отепер шлях вільний, ми на соші, — спокійно промовив флегматичний нормандець. — Можна й газонути.

Машина рвонула вперед, в обличчя вдарив вітер. П’єро пильно вдивлявся в те місце, де щойно трапилася аварія. Там шугало високе полум’я: то горіли уламки.

— От вони й одержали приз за швидкісний перебіг бездоріжжям до Страсбурга. Не доеєлося нам їх і спиняти, — радів Бурлака. — Здорово нам пощастило!

У ранковому світлі на обрії з’явилися шпилі Страсбурзького собору. Втікачі наближалися до великого ельзаського міста. Чепурні села поступилися місцем робітничим передмістям, над яким здіймалися димарі броварень і консервних фабрик.

— Ви маєте де зупинитися і перепочити у Страсбурзі? — поцікавився професор Шульц.

— Ні, я, на жаль, не знаю цього міста, — скрушно відповів П’єро.

— Якщо бажаєте, підемо до старого заїзду біля моста Корбб, тут недалеко. Там ми почуватимемо себе спокійно. А заїзд зветься трохи дивно — “У дикої людини”.

ВУЛИЦЯ БРЮЛЕ

Сонячний ранок застав усіх трьох друзів у дешевому заїзді, в кімнаті професора Шульца. З сусіднього базарного майдану долинав гомін натовпу і вигуки торгівців. Доктор мовчки й уважно слухав довгу оповідь П’єро про його пригоди.

— Я знав добре вашого дядька Клемана Лотера, — почав він своєю чергою. — Ще задовго до війни. Він був робітником, коли вперше написав мені листа. В той час, як і він, я конструював легкий двигун, що дав би авіації нові можливості. Лотер був, безперечно, геніальною людиною, йому судилося першому зробити чудове відкриття. Ми зустрілися з ним на Міжнародному конгресі вчених і з того часу щиро товаришували. Я тоді був доктором, професором, а Лотер не мав навіть диплома. Але, як і він, я походив із незаможної родини, батьки мої були прості люди, і це нас зближувало… Перед першою світовою війною я багато разів гостював у вашого дядька, в його замку Крилатого Змія, а Лотер приїздив до мене в Гамбург. Нас цікавила також проблема каталізатора, що розкладав би воду на кисень і водень, а це дозволяло замінити бензин в моторах звичайнісінькою водою. Працювали ми разом. Братовбивча війна між нашими країнами, на жаль, припинила спільну роботу. Мені чогось здалося, що пошуки каталізатора і сама ця сполука — не що інше, як марна трата часу і химера, і тоді я почав шукати, як виготовити пальне з лігніта, мастила найнижчої якості. Моєю роботою цікавилися, бо Німеччина в той час була у вогняному кільці блокади і терпіла нестачу пального.

Досліди мої тривали… Напружуючи всю тяму, я багато років працював у своїй лабораторії, а все інше мене не обходило. Тільки одна радісна звістка схвилювала мене — проголошення Німецької республіки 1918 року. Лише 1924 року я нарешті щасливо скінчив важку працю і передав усі розрахунки і формули інженерам. Саме тоді я дізнався, що Клеман Лотер і далі вперто шукає отой каталізатор, що в ньому я, правду кажучи, зневірився.

Незадовго до страшних подій, коли фашизм кинув мою нещасну країну у вогонь і кров, Клеман Лотер запросив мене негайно приїхати до нього. І тоді я став свідком справжнього чуда, що його він здійснив: рухав не бензин, а чиста вода. Признаюся, його відкриття захопило мене. Лотер звірився мені, що мріє цей винахід подарувати людству, але боїться, щоб формулу нової хімічної сполуки не розкрили завчасно. Тим-то Лотер ужив найсуворіших заходів, щоб зберегти таємницю. Лотариту виготовив обмежену кількість і лише на свої потреби. Навіть мене він не втаємничив.

Якраз після мого повернення до Німеччини Гітлер спровокував підпал рейхстагу і розпочав терор у всій країні. Я завжди стояв осторонь всякої політики, вважаючи, що вчені не повинні в неї втручатися. Та коли довідався, що двох моїх кращих учнів ув’язнено в концентраційний табір лише за те, що один був євреєм, а другий комуністом, я висловив рішучий протест. Мене схопили. Багато місяців я перебував у таборі, де фашистські недолюдки знущалися з мене з вишуканою жорстокістю. Вирвався я з того пекла лише минулої осені, і то завдяки відозві англійських і французьких вчених, серед яких був і Клеман Лотер… Я одразу ж залишив батьківщину і виїхав до Франції боротися проти кривавого гітлерівського ладу. Оце вже понад півроку, як оселився в Обермюнстері. А в січні у себе я мав дивне й коротке побачення з Клеманом Лотером. Старий наче чогось боявся і повідомив, що за ним стежать агенти нафтового короля. Він дав мені великого конверта з п’ятьма печатками. Ми домовились, що в разі якогось лиха чи зникнення мого друга я негайно розголошу цю формулу в усьому світі, а це завдасть підступним планам нафтового короля нищівного удару…

— І ця хвилина настала! — гаряче вигукнув П’єро. — Мого дядька ув’язнено. Чи зможете ви тепер не виконати його заповіту, коли знаєте, що він зник кілька тижнів тому?

— Ви забуваєте, — сухо промовив доктор Шульц, — що ваш родич запродався Вандергольдові.

— Як ви можете таке казати!.. — обурився хлопець.

— Але я кажу те, про що пишуть всі газети. А ця конференція в готелі “Палас”, де нафтовий король, мов прирученого лева, репрезентував журналістам мого друга? Хіба це викрадення? Я сам бачив фото цієї ганебної церемонії.

— А я теж бачив оту церемонію, — втрутився В’юн. — Я був там. Одне вам скажу, що бідний старий виглядав тоді як несповна розуму. Я таки певен, що зараз у цього бідолашного пана Лотера мозок перекрутився, і ним крутять, як дерев’яною лялькою на мотузочках. Треба було бачити це все. Він пускав слину, з носа, звиняйте, текло; голову похилив на груди і слова навіть не міг сказати. А ота заява, то її сам Вандергольд тицьнув писакам.

Професор уважно слухав В’юна.

— Кажете, що слина котилася? — задумливо запитав Шульц.

І раптом він рвучко підвівся.

— Коли це так справді було, то я цілком згодний з вами. Лотер ніколи б не продався Вандергольдові. І я зроблю все можливе, щоб допомогти вам врятувати мого старого друга. Котра зараз година?

— Та вже минула восьма.

— Тож поспішімо. — Професор Шульц занепокоївся. — Контора нотаря Мюскулюса відчиняється о пів на дев’яту. У нього зберігаються конверт із формулою і гроші. Це дозволить нам, якщо схочемо, вже сьогодні ввечері оголосити волю Клемана Лотера. Перед такою загрозою Вандергольд змушений буде звільнити старого… Поспішімо ж, контора за півкілометра звідси, на вулиці Брюле.

— Ну, малий, бачиш? Ми вже близько до мети! — весело звернувся В’юн до П’єро. — Твого дядька врятуємо, і край. А завдяки кому? Завдяки мені! Це ж я розповів, що у старого з носом не все гаразд, а доктор Шульц і з’ясував у чому річ. Ну, що?